Кроки назустріч

З чого розпочати цю історію? Її можна тільки почати, тому що вона ще не закінчилася.

Бога в моєму житті не було зовсім. Його місце цілком займали мої найкращі друзі: мама, тато й бабуся — і якщо вони нічого не розповідали мені про Бога, значить, без Нього можна було жити. Напевно, Він усе-таки був, але я про Нього не думала. Точніше, зустрічі з Ним (дуже рідкісні) завдавали мені лише неприємності. Мене хрестили в чотири роки, причому якось несподівано. Ми приїхали до бабусі на море, і я про жодні плани не підозрювала, а насолоджувалася літом, новими іграшками, пляжем — словом, розважалася щосили. Але тут пройшов слух, що в мене буде хтось, кого називають хрещеним, ми кудись підемо й там зі мною начебто щось робитимуть. Це звучало тривожно.

У соборі святителя Миколая мені зовсім не сподобалося: там була незнайома обстановка, дивний запах і ще більш дивні люди. А головне, виникало відчуття незручності. Було ясно, що і священика, і всіх інших я дуже боюся, але боятися їх соромно, а значить, треба швидше звідси вибратися, поки ніхто не помітив, що мені страшно. Оскільки піти мені не дали, я підняла такий галас, що незручно стало не тільки мені, а й усім, хто там був. Я ридала щосили, щоб мене нарешті звідти винесли і щоб життя пішло як раніше. Удома я лягла на диван обличчям до стіни і образилася на батьків до вечора.

Кілька років ніхто мені про Бога не нагадував, і це було чудово, тому що жодних розмов «на цю тему» я не переносила. Такий у мене стояв внутрішній «запобіжник». Одного разу наша сусідка принесла бабусі яскраво-блакитну книжку й сказала: «Ось, нехай Юлечка почитає». Це була розкішна, чудова книга — але на палітурці було написано: «Біблія для дітей». О, ні! Книжка «про це»! Спочатку я втекла і сховала її кудись, потім почала читати, потай від усіх, але картинки були якісь дуже яскраві: люди у смугастих хітонах, якщо в них були бороди — то темно-коричневі, якщо це були діти — то вони усміхалися якось ненатурально. Вони носили на руках якихось підозріло білосніжних ягнят або тримали кошики з фруктами. Я все-таки боялася, що скоро мене запитають: «Що ти знаєш про Бога?» Цього допустити не можна було. На щастя, ніхто ні про що питати не став, ми повернули книгу сусідці, і все пішло своїм звичаєм.

Закінчилися веселі, безтурботні шкільні роки, а потім життя стало не таким веселим і набагато відповідальнішим: я приїхала навчатися до Москви. У цьому величезному місті можна було йти куди завгодно, йти, дивитися й думати. Або читати.

Бог поступово ставав для мене питанням, тобто не Сам Він, а моє до нього ставлення. В інституті почалися заняття з естетики, і щотижня ми слухали лекції у Пушкінському музеї. А якраз навпроти шуміла Кропоткінська — суцільний будівельний майданчик у самому серці Москви. Там, на місці колишнього басейну, зростав храм Христа Спасителя. І, сидячи на ґанку Пушкінського, я дивилася, як працюють зварювальники, і думала: «Ось сюди, коли вони його побудують, ти й будеш приходити».

І вони його дійсно побудували, і я дійсно прийшла. Я не зізнавалася собі, що насправді мені цікаві не розписи, не ікони як один із напрямків образотворчого мистецтва, і храм — це не просто «пам’ятка архітектури», а щось іще, дуже, дуже важливе. Але що?

Загалом, якщо в тебе у житті все гаразд, вистачає грошей на розваги, вечори зайняті цікавими зустрічами, а вранці лекції, то до Бога приходити немає коли. У мене було якраз навпаки. У Москві мені було досить самотньо, я ніяк не могла звикнути до цих величезних відстаней і спальних районів. Хотілося якось від цього відпочити, зняти напругу, і тоді храм Христа Спасителя приходив на допомогу. Там я була одна — і водночас ні. Там не було туги, яка охоплювала мене на проспектах і в переходах метро.

Підтримка з’явилася з несподіваного боку. Почався новий семестр, і читати курс під назвою «Культурологія» до нас прийшов незвичайний чоловік. Звали його Лев Миколайович. Старий партієць (як він сам себе називав) раз на тиждень читав нам свій курс. У нього все на світі зводилося до Бога: Пунічні війни, Ренесанс, генетика, закон збереження енергії. Неозброєним оком було видно, що Євангеліє торкнулося і вразило його — можливо, навіть раптово. Він був схожий на літню людину, якій раптом довелося повністю змінити свої переконання, він сам цьому дивувався й у своїх лекціях знову й знову розвивав цю тему. Недивно, що студенти скоро стали вважати його дивакуватим, але мені саме така людина й була потрібна! Нарешті я наважилася: після лекції підійшла до нього і, дочекавшись, поки останній студент вийде з аудиторії, запитала прямо: «Лев Миколайович, ви знаєте, що означає вірити у Бога?» Розмова вийшла дивна, особливо для університету, але я переконалася, що віруючі люди — не божевільні, вони не живуть у резерваціях і з ними навіть можна говорити! Тепер треба було діяти. Віруюча людина жити не може без Церкви. Значить, треба туди піти.

Краще не буду розповідати, як я соромилася спочатку. Це було жахливо! І сміх і гріх, як кажуть. О п’ятій годині, після інституту, потрібно було прийти до храму й дочекатися початку служби, роблячи вигляд, що ти опинився тут випадково: просто сидиш на лавочці, милуєшся кущами бузку. Потім треба було пробратись у який-небудь темний закуток і спробувати розчути й зрозуміти, що читають. Сказати, що я відчувала себе скуто, — значить нічого не сказати. Скуто — у буквальному сенсі, до такої міри, що німіли руки й ноги. Мені весь час здавалося, що я стою не так і не там, займаю занадто багато місця, як мішок із піском. Якщо хтось проходив поруч, я готова була провалитися крізь землю. Я не йшла тільки тому, що відчувала: те, що тут відбувається, дуже цікаво й важливо. Спів, колір, рухи й слова доповнювали одне одного й водночас були однаково значущими, нічого не робилося просто так. Ні, піти не можна було.

 

Незабаром я відкрила одну дуже неприємну для себе річ: виявилося, що просто слухати — це добре, але цього недостатньо. Потрібно було ще й робити багато всього: наприклад, брати участь у Таїнствах. Минуло досить багато часу, я вже здогадувалася, навіщо люди ходять до церкви, але це якось не додавало мені бадьорості. Наприклад, сповідь — як це взагалі можливо?! Це значить повністю виявити себе — при всьому чесному народі підійти до священика й розповісти йому про свої гріхи? Краще стрибнути з парашутом. Або навіть без парашута. Ні, краще просто піти й жити спокійно, навчатися, сидіти в кафе з друзями, кататися на лижах, грати в теніс або що там іще роблять нормальні люди. Це було абсолютно неможливо і просто страшно, і все-таки я наважилася. Вранці я хвилювалася так, що боліли ребра. Дуже хотілося знепритомніти, це позбавило б мене від відповідальності, але знепритомніти на замовлення не можна — довелося стояти й чекати на свою чергу. Натомість потім, коли служба закінчилася, я вийшла на вулицю, у м’яке сонячне світло; машини мчали кудись, вмиті тролейбуси везли москвичів на роботу, навіть горобці були якісь інші, ошатні, а попереду був цілий день — новий, величезний і радісний! Перший день, наповнений Богом!

Мені здається, до Бога приходять по-різному, це дуже складний і дуже особистий процес. Тут може зіграти роль усе що завгодно — дрібниці, ситуації, які рано чи пізно змушують людину замислитися, яке місце Бог займає у нашому житті, чи можна з Ним говорити і про що. Але в нас є велика надія. Адже не тільки ми шукаємо Бога, але й Він шукає нас. Потрібно просто робити кроки Йому назустріч, і допомога прийде.

Опублiковано: № 2 (21) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
14:37 27.09.2011 | Антонина
Спасибо автору. Написано очень мило.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: