Шоколад

Сьогодні до нас на роботу принесли величезну золотисту коробку шоколадних цукерок. Її урочисто відкрили, і наш невеликий офіс наповнився гіркуватим святковим запахом шоколаду. Мені одразу пригадалась одна історія.

Це було взимку, в Москві. До Нового року залишалося зовсім трішки, магазини виблискували вітринами і запрошували; на площах вже поставили ялинки — всі з різними іграшками і гірляндами. Навіть голі липи в парках були прикрашені ліхтариками і вечорами здавалося, що на чорні дерева накинута золота вуаль. В усьому відчувалося наближення свята. В університеті семестр підходив до кінця, залишалися нескладні заліки, потім Новий рік — і сесія! Як завжди, ходили чутки, що якийсь звір-викладач влаштує свій іспит чи то першого, чи то другого січня. Як завжди, хтось вірив, хтось ні, але всі говорили, що, дійсно, від цього типа можна очікувати чого завгодно. Я нічого не боялася, оскільки весь семестр провела в бібліотеках і на лекціях. Мені подобалося те, чим я займалася, теми і книги обирала сама — словом, про сесію можна було майже не думати. Гірше було те, що в новорічну ніч я мала залишитися одна. Так буває. Просто настав час, коли святкувати Новий рік так, як звикли, — з шампанським, петардами, салатами і телевізором — стало нецікаво, а Різдво ніхто не знав, як святкувати, та й сил на нього, якщо чесно, не залишалося. І от, на третьому, здається, курсі я вирішила, що час покласти цьому край: я замислила бунт. Замислювати бунт особливо зручно, якщо ти далеко від дому і рідні не можуть втрутитися, обуритися, поплакати і все-таки втягнути тебе в традиційне святкування.

В мене все було розплановано: коли до Нового року залишається тиждень, я дзвоню додому і кажу, що поїду до друзів. Друзям і сусідам по гуртожитку я кажу, що їду відзначати до своїх московських родичів, а родичам взагалі нічого не кажу, бо з ними ми ні про що не домовлялися. Коротше кажучи, залишаюся вдома, в тиші, або йду гуляти загадковою новорічною Москвою, нічого не п’ю, тортиків і бутербродів із шинкою не їм — чекаю на Різдво. А всі решта, хай як хочуть. Потім приїдуть — розкажуть. Таке я прийняла рішення.

 

Веселі передноворічні турботи вперше не торкнулися мене. Одразу з’явилося дуже багато вільного часу. Не треба було закуповувати продукти, прикрашати ялинку, думати, в чому йти і куди, обговорювати майбутню вечірку з друзями. Я почувалася змовником. А з ким була змова? Супроти кого, чого? Але змова була явною. Я вигадувала собі важливі справи: наприклад, кудись з’їздити і щось купити, або сісти і написати листа подрузі, чи поїхати пошукати щось до іспитів у бібліотеці. Був Різдвяний піст, я намагалася не пропускати служби, купила декілька нових книг — словом, дні були завантажені справами майже повністю, тому мені було зовсім не сумно через те, що Новий рік я не святкую.

Нарешті ми склали заліки, попрощалися з викладачами до сесії, всі мої друзі роз’їхалися хто по домівках, а хто в гості, тільки я нікуди не поїхала. До 31 грудня залишалося буквально кілька днів. Все йшло чудово, я пройшлася містом, купила собі щось приємне, вирішила зайти в інтернет-кафе при бібліотеці, відправити листа. І ось, коли вже ввечері я вийшла з «Ленінки», під її сіре склепіння, — там само, на місці, миттєво, як постріл у спину, мене знайшла Вона.

Точніше, мене знайшли Вони — самотність і відчай. Порожні, як абсолютний нуль, як дірка від бублика, як холод в Александрівському саді, коли стемніє, і лише рубінові зорі горять хижим світлом у страшній висоті. Холодно, ох, як холодно і самотньо буває перехожому, котрий знає, що ні на вулиці, ні вдома в нього нікого нема! І цим перехожим була я. Точніше, нас було двоє — я і Вона. Стоячи на довгих вузьких сходинках величезної бібліотеки, найбільшої в країні і в усьому колишньому СРСР, я усвідомила, що цього року я дійсно позбавлена свята, який так люблять усі люди. Я позбавлена його — незрозуміло чому, через якусь дурницю, через якийсь дурний принцип, який, швидше за все, я вигадала сама (не може ж бути, щоб усі християни так жахливо почувалися в ці передноворічні дні?!). Навіщо я вирішила залишитися сама? Швидше за все, нічого подібного від мене не вимагалося, це була явна дурість, чи якесь горде рішення, чи дурнуватий експеримент над собою — коротше, щось неправильне. Але було вже пізно: темно-синє повітря і мороз ніби згустилися довкола мене, закрили собою, обійняли за плечі і поволоклися за мною по Волхонці.

Якщо йти вздовж високих вікон Ленінської бібліотеки направо, то спершу буде вхід у метро, потім — схил пагорба, на вершині якого стоїть вічно закритий Пашків дім. А через дорогу, по ліву руку, — Великий кам’яний міст, машини, машини, машини — і Кремль із Александрівським садом. Влітку пагорб весь зелений, а на коротко стриженій траві висаджують братки: вони утворюють слово «Москва», яке можна побачити лише від Кремля, таке воно велике. Навесні в цьому місці прямо над тротуаром схиляється бузок, затишна доріжка іде донизу і повертає, а там уже затишні будиночки, й урочистий Музей імені Пушкіна, і над усім — сяючий золотом Храм Христа Спасителя. Влітку там цвітуть троянди, і школярі йдуть на екскурсію до музею. Але була зима, а взимку після п’ятої години всюди темрява і лише вогні автомобілів. А перед Новим роком автомобілів і вогнів стає значно більше, але веселощів від цього не додається. Я йшла і йшла цією доріжкою, повз темний пагорб, і донизу, під стіну якогось безрадісного будинку. Коли тебе застає Вона, настає таке заціпеніння, що ти вже не жалієш себе, не відчуваєш холоду, але зате чудово відчуваєш, що поряд із тобою ніби хтось іде: це виступає, викроковує твоя самотність. Вона поряд, попереду тебе, над тобою, висне в голих гілляках дерев. Якщо іде сніг — вона і в снігових заметах, у світлі ліхтарів, і навіть у затишних жовтих вікнах, які світяться не для тебе.

 

Я йшла і йшла, доки не дісталася до озії з золотим куполом — Храму Христа Спасителя. Ось він. Вночі, підсвічений білим, він здається ще більшим, ніж удень. Білий мармур в білому світлі прожекторів, що встановлені під землею, ніби рветься догори, до неосяжного барабана в центрі, і ще чотири золотих купола височіють по сторонах, як вартові. Храм стоїть на підвищенні, а навколо нього — складно організований простір зі сходами, площадками, в’їздом у підземний ярус і навіть сквером із невеликим ставком і лавками. Скільки разів я приходила туди, навесні, влітку і восени, сиділа на лавках то з одного, то з іншого боку, і кожного разу він був просто величезним. До його розмірів важко звикнути, а коли у неділю відмикають товстелезні двері, що ведуть до верхнього храму (тобто в основну частину, а не в підземну церкву), здається, що ці маленькі чорні дверцята — вхід у гігантський лісовий мурашник, і за ними один за одним ховаються мурахи.

Того зимового вечора храм був зачинений, але у вікнах горіло золотисте світло (напевно, там продовжували працювати реставратори). Храм був замкнений, але щось притягувало мене до цих стін, а може, мені треба було просто йти, не зупиняючись, щоб якось «ви´ходити», вимотати страшну свою супутницю самотність, яка не відставала. Супер, веселий видався Новий рік. Я попленталася брукованою площею навколо храму, під ногами вилася поземка, білі нитки. Вони то сходилися, то розходились, а вгорі було чорне небо (навіть не чорне, оксамитове, і не синє, а якесь темно-сіре, ватяне, і місцями жовтувате, хворе). Я повільно обходила Храм Христа Спасителя навколо, і раптом мені згадалося, як і що про цей храм говорять. Його ж нещодавно відновили, і, коли відкрили, всі пішли подивитися дивовижну мозаїку з різних сортів мармуру, іконостас, який би міг за своїми розмірами бути окремою церквою в якомусь місті; роздивлялися складні розписи, багаті букети з червоних гвоздик і білих хризантем, ходили, дивилися, задерши голови, — і багато хто залишався спантеличеним. Що храм не подобається (тим більше такий храм, із такою історією, на який було покладено стільки сил, поки його відновили з нічого) — що такий храм може не подобатися, сказати просто незручно. І головне, як пояснити, чому ця велич може не подобатися? Та все ж знайшовся хтось, хто сказав, а за ним повторили інші, і я чула не раз, що Храм Христа Спасителя, краса і гордість Москви (чи московського уряду) схожий на велику чорнильницю. Він незграбний, надто грандіозний, якщо можна так сказати, надто блискучий, але, як кажуть, «не намолений». В ньому немає смирення, в ньому немає витонченості, йому чогось бракує... Баня з надто темного золота, надто велика, так і сяє, так і блищить в очах, як урядовий подарунок. Велика, розкішна чорнильниця.

Я обійшла його навколо і зупинилася на площадці, яка, мов широкий балкон, виходила на південь Москви. Десь існували вогні, труби заводів, дороги, спальні райони, люди готувалися до Нового року — а тут, під стінами надто великого, нещасного храму, — зовсім нікого не було. І мені раптом стало дуже шкода його. Велика чорнильниця — це ж треба таке вигадати! Ну, є щось, але навіщо ж обзиватися? Мало хто на кого схожий. Зате всередині яка краса! І нехай ікони — це не візантійське, не давньоруське письмо, нехай це цілком європейський живопис, але зате який тонкий орнамент, зелений, синій, золотий, збігає стінами, під самі вітрила, і туди, де, як одна людина, співає щонеділі невидимий хор! Навесні навколо храму все різнокольорове від сотень тюльпанів найвигадливіших сортів — навіть фіолетові є! Я там була і в травні, і в жовтні, я знаю! Іноземці від захвату непритомніють і біжать купувати в сувенірній крамничці альбоми і листівки з видами храму в будь-яку пору року. Але місцеві до нього звикли і навіть посміюються.

І він стоїть над містом, один, у морозну ніч, і буде стояти тут один і в Новий рік, і завжди. Як тільки люди розходяться зі служби, він залишається сам. І я цього разу лишилася сама. Вирішила постояти трохи поряд, щоб нам було не так самотньо. Мороз почав спадати, запалилися ті ж золоті сітки на деревах навпроти Пушкінського музею, небо стало синім і глибоким — і раптом у повітрі виникло щось, чого просто не могло бути: я відчула, як весело, святково, невимовно радісно запахло шоколадом! І не лише! В морозному повітрі пахнуло «Ведмедиком на півночі», «Золотим півником», «Оленкою», грильяжем, лікером, трюфелями, помадкою, карамеллю й усіма найсмачнішими цукерками фабрики «Красный октябрь»! Пахнуло, як у дитинстві, так чарівно, що, окрім казок Гофмана і балету «Лускунчик», я ні з чим не можу це порівняти. А поряд світився білосніжний Храм Христа Спасителя — дуже красивий і ніби теплий, хоча і мармуровий. І ще йшов сніг!

P. S. Старі корпуси кондитерської фабрики «Червоний жовтень», що з ХІХ століття знаходилися на березі Москви-ріки, недалеко від Храму Христа Спасителя, збираються переносити за межі міста. Ну і нехай. Зате тепер, коли пахне шоколадом, я згадую цю новорічну історію.

Опублiковано: № 1 (25) Дата публiкацiї на сайтi: 11 October 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:48 17.01.2011 | татьяна
иногда такие моменты одиночества оставляют теплый и незабываемый след в душе на всю жизнь... это как сказка, рассказанная только тебе одному. Неземное сочитание образов, запахов, звуков, внутренних ощущений....

прочла и улыбаюсь )
14:58 22.04.2008 | Юлия
Наверное, Вам был необходим этот опыт. Прочла и как-то вспомнилися мои студенческие духовные искания.
Теперь я люблю Новый год: с фейрверками, шампанским, любимыми друзьями, я люблю заранее всем купить подарки. Люблю предполагать, что подарят мне - хоть и взрослая уже.
Как правило утром 31 декабря я иду на Литургию. А после - домой, в свою малую церковь, родную и любимую. И благодарю Бога за то, что Он эту малую церковь мне дал.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: