Якби тільки достойних любили —
Було б мало коханих.
А якби було мало коханих,
Взагалі не було б достойних.

Всі дванадцять років нашого знайомства вона була моїм найкращим другом. У тяжкі хвилини життя я знала, що є людина, яка прийде на допомогу з усією самовідданістю свого великого серця, і там, де вона не могла мені допомогти фізично — допомагала молитовно. Як мені зараз не вистачає її молитов!

Тепер я приходжу на її могилу, обіймаю хрест і подовгу говорю з нею без слів. Вірю, що їй там усе відомо про моє життя-буття, і вона обов’язково мене жаліє, як завжди жаліла тут, на землі. Я вдячна Богові за цей подарунок, даний не тільки мені, а й усім моїм дітям, — жити поряд із нею. Молодша донька — їй вже чотири — якщо бачить Шуроччину фотографію, радісно вигукує: «Хочу до неї в гості!»

Шурочко, рідна, як же ми за цей рік за тобою скучили!

Толику було п’ять років, коли він залишився сиротою. Батько зник безвісти в бою з німцями, коли вони вже підходили до Києва. Мама, командир зенітної гармати, була вбита під час операції «Багратіон» в Гомельській області, в Білорусії. Маленький Толик був при ній і після її загибелі близько року залишався сином полку. Старший лейтенант Микола Поляков відвіз хлопчика до дитячого будинку в Тулі, звідти його перевели до іншого дитячого будинку — в Ясну Поляну. Там, через 3 роки, Толика знайшов дід по батькові, який, отримавши похоронку на обох батьків, довго його розшукував. Для діда, 66-річного старого, було непросто відправитись в Росію по зруйнованих війною дорогах, але кровиночку свою він відшукав і привіз додому, до Києва.

«Кацапчук», як прозвали Толика дід із бабою, виявився дуже свободолюбним; словом, був шалапутом, босяком — позначилося вільне життя в дитячому будинку і на фронті. Коли був сином полку, нахапався нехороших словечок від бійців. Зрозумівши, що з ним не впоратись, віддали хлопця до спецінтернату з англійським ухилом для дітей, чиї батьки по-геройськи загинули. Після школи — технікум, потім армія. Потихеньку опанував професію електрика — цей талант у хлопця був від Бога. Та ось компанію собі обрав не найкращу — хлопці на роботі частенько випивали. Приохотився до цього і Толик. Невідомо, до якого дна він спустився б, — за його особистими словами, в свої двадцять шість він дійшов до повного відчаю...

І раптом в його житті з’явилась вона. Його Шурочка.

В п’ятирічному віці Шурочка каталась на санках і дуже пошкодила коліно. Воно довго боліло і не загоювалось, а в селах тоді лікували невигадливо: то гріли, то робили припарки, а найчастіше водили до «бабки». В Шурочки почався туберкульоз кістки. В той час таку хворобу ще не лікували, результат міг бути лише один — повна нерухомість суглоба. Залишившись без годувальника (батько зник безвісти під час війни), мама нічим не могла допомогти своїй дитині. Але, за Промислом Божим, добрі люди влаштували Шуру в дитячий туберкульозний санаторій в Боярці. Вона пролежала в корсеті, нерухома, п’ять років. Так, лежачи на спині, і пройшла програму початкових класів школи.

Повернувшись до рідного села, вона вчилася жити заново. Але в сімнадцять років знову підсковзнулась на льоду, і в коліні відновився застарілий процес...

Біля Покровського монастиря в Києві була лікарня, куди Шурочка добралася вже з температурою 39. В коридорі її помітив військовий хірург і забрав на операцію. Він заклинив колінний суглоб, що було тоді єдиним можливим рішенням, і нога вже не згиналась, але більше й не турбувала.

Ніколи не думала Шура, що хто-небудь зверне на неї увагу, не сподівалася пізнати звичайного жіночого щастя.

Маленького зросту, худюща, кульгава на одну ногу дівчина з дуже добрими очима... Запала вона в душу босякові. Тоді Шурочка працювала продавцем у кіоску для заправки сифонів на вулиці Толстого, а він, щоб частіше її бачити — то цигарки купить, то пиво. Залицятися намагався, а вона як відрізала: «Навіщо ти мені, алкоголік, потрібен? » Директор магазину її дуже поважав і переживав за нею як за свою доньку. «Шурочко, по-моєму, ти зв’язалася з бандитом!» — побивався він.

І вона зникла... Змінила роботу — аби він її більше не знайшов.

Але він знайшов. Через рік. А за цей рік змінив себе і своє життя назавжди.

...Толик ходив по Києву і чекав дива.

Скільки шансів, щоб двом людям зустрітися на вулиці великого міста? Не так уже й багато. Але, видно, Сам Господь у той день привів їх одне до одного. Вони зустрілись зовсім випадково — просто зіткнулися обличчям до обличчя. І вона йому повірила. А він потім все життя дякував її за цю можливість — виправдати її довіру і створити сім’ю.

Одружились вони відразу і прожили разом щасливі 42 роки. Прожили дивовижне, цікаве життя, сповнене справжньої любові.

Від цієї любові народився мій чоловік — найдорожча людина в моєму житті. Дякую тобі. Шурочко...