Швейк, Кобзар, Вертинський, Врубель…

1.

Вулиця Володимирська — немов намисто. Половина найвідоміших місць Києва нанизані на її нитку. Собор Софії Київської, Золоті ворота, Оперний театр, Університет — усі вони «прописані» на Володимирській. Дорога-скарбниця має гідну охорону: втілені у бронзі гетьман Хмельницький і професор Грушевський, поет Шевченко і композитор Лисенко.

З цієї вулиці починався древній Київ: «звідси пішла руська земля». Чи не половина подій, описаних у давньоруських літописах, відбувалася тут. Однак тоді Володимирська ще не була прямим проспектом. У давньоруські часи проїзд від Золотих воріт Києва до Десятинної церкви являв скоріше вигнуту низку площ різного розміру і форми. По їх краях стояли боярські тереми — дерев’яна забудова, яка майже щороку змінювалась.

Після розгрому Києва монголо-татарами район Володимирської вулиці занепав. А після спустошення кримським ханом Менглі-Гиреєм у 1482 році це місце було зовсім покинуте жителями. Все життя тодішнього Києва зосередилося на Подолі. А Софійський собор стояв без куполів, його заливали дощі та засипав сніг. На склепіннях росли величезні дерева, між колон і навколо залишеного храму селилися дикі звірі.

Місцевість перестала бути плоскою: виникли глибокі яри та наносні пагорби над руїнами. Аж до середини ХІХ століття від собору Софії Київської не можна було побачити Михайлівський Золотоверхий собор: між ними простиралися байраки, розділені лісовими хащами на пагорбах.

Відновлення собору Софії Київської почалося тільки в 1630-х роках трудами митрополита Київського святителя Петра Могили. Потім навколо собору виник цілий монастир, у який переїхала і Київська Митрополія. А незабаром біля святої Софії виникла російська фортеця — як доносили московські воєводи, у Києві «окрім цього місця більше поставити ніде».

 

2.

Київська твердиня була в ХVІІ-XVIII століттях чи не найкращою російською фортецею. Нові високі вали, не менші, ніж у давньоруські часи, могутні колодні стіни, суворий дух, що панував за ними — все це дивувало киян і прочан. За спогадами сучасників: «Дуже стережуть, та й потрібно стерегти: прямий замок московській державі».

Палата Київських воєвод розташовувалась біля руїн Десятинної церкви. Тут же були побудовані «наказова палата», «анбар рушничний» та інші комори, повні запасів їжі та ліків. Саме на краю адміністративного центру фортеці в середині XVIII століття був зведений шедевр архітектора Растреллі — Андріївська церква. Ближче до Софійського собору була вирита величезна громадська криниця. Довкола неї збудували «кружковий двір», де в численних «кружалах» (шинках) «цілувальники» (вони присягали служити чесно, цілуючи образ) розливали кружками горілку.

Іноземні офіцери на російській службі (переважно німецького й англійського походження) жили у фортеці окремо. Їхні слободи простиралися вздовж нинішньої вулиці Великої Житомирської та біля руїн Золотих Воріт. Цей район мав цілком німецький вигляд: будиночки з фронтончиками, вікна в бароковій в’язі, садиби з газонами, куртинами та квітниками. Тут якийсь час жив капітан Франц Лефорт, майбутній наставник і друг Петра I, генерал Патрик Гордон та інші «пташенята гнізда Петрового».

Співробітництво московських і європейських вояків і дотепер зберігається в назвах тутешніх вулиць: Стрілецька та Рейтарська («рейтарами» поляки називали німецьких офіцерів).

 

3.

Усе, що відбувалось наприкінці ХVІІ століття, через сто років зникло, як сновидіння. Гарнізон переселився на Печерськ, вали та стіни Верхнього Міста почали руйнуватися. На місці фортеці з’явилося безліч невеличких приватних садиб. Місцевість перетворилася на тихе, архаїчне селище, що пишалося своїми садами, пірамідальними тополями та городами. Між садибами проходили вузенькі плутані вулички, що зненацька закінчувались тинами і живоплотами. Тому пробратися з Подолу до Софії Київської було досить важко. Начитавшись Карамзина, аматори вітчизняної стародавності поспішали до Києва — і знаходили замість древньої величі дивне запущене село, байдуже до історичної традиції.

Та в 1834 році імператор Микола I, чиїм улюбленим містом був Київ, видав положення про благоустрій Києва. Деякий час цар навіть подумував перенести столицю в Київ — утім, далі непевних прожектів справа не пішла. Проте, у Верхньому Місті з’явилися загони будівельників і почали безжалісно ламати старі паркани, зривати стрілецькі вали, намічати лінію нового проспекту — вулиці Великої Володимирської.

А вже у 1837 році на пустельному полі, що простиралося за Золотими воротами, був закладений грандіозний будинок Київського Університету імені св. Володимира. У наш час, коли в Києві тридцять університетів, важко уявити, яку роль у розвитку міста зіграло відкриття Університету св. Володимира. А тоді до навчання вищим наукам ставились із благоговінням. Були запрошені професори з Москви, Петербурга, з-за кордону. Студенти незалежно від походження сприймалися як особливий надвисокий стан.

Сам університетський будинок — шедевр архітектора Беретті — було пофарбовано в незвичайний червоний колір із чорними карнизами та ліхтарями. Такі кольори носила нагородна стрічка ордена св. Володимира. Щоправда, народний фольклор нерідко пов’язує червоний «революційний» колір Університету зі студентськими заколотами, але це не більше ніж легенда. Будівля Університету довго стояла самотньою серед незабудованих галявин і нагадувала прекрасний заміський палац — «резиденцію її величності Науки». Якщо початок Володимирської вулиці знаходиться під покровом храму Премудрості Божої (Софії), то кінець вулиці перебуває під заступництвом премудрості людської: крім Університету тут працює президія Академії Наук України.

В 1840-х роках в Університеті служив штатним художником археологічних досліджень Тарас Шевченко. Тепер наш ВУЗ носить його ім’я, а напроти піднімається пам’ятник Кобзарю (до революції на цьому ж постаменті стояв імператор Микола І). Що цікаво, коли Шевченко малював Золоті Ворота, сидячи на залишках древніх валів, він бачив перед собою безлюдну місцевість. Вулиця вже існувала, але по її краях на пустирях кияни випасали свиней і телят, влаштовували пікніки, а діти гралися. Ще багато років газети писали про дам, які постраждали від «ворожих наскоків золотоворітських корів», а також про поросяток, що пооб’їдали всі дерева біля Оперного театру,.

Тільки в 1870-х роках Володимирська вулиця була, нарешті, забудована кам’яними будинками, деякі з яких збереглися й до наших днів.

 

4.

В 1888 році на Софійській площі був відкритий один з перших у Києві пам’ятників — Богдану Хмельницькому. Щоправда, до встановлення фігура гетьмана шість років пробула... «під арештом». Стільки часу бронзовий Богдан простояв у дворі будинку Жандармського управління (тут і тепер знаходиться міліцейське управління Києва) на тій же площі. Подейкували, що жандарми були збентежені ідеєю поставити волелюбного козака посеред «третьої столиці імперії».

Справжня причина була набагато прозаїчнішою. Статуя гетьмана була створена за приватних ініціатив і пожертвувань, та в неї не було постаменту, а державні чиновники не поспішали виділяти дорогий будівельний камінь. Незначна тяганина затяглася на роки...

Втім, якщо жандарми побоювалися зборів патріотів, то їхні побоювання мали реальне підґрунтя. Вулиця Володимирська зіграла важливу роль для популяризації української культури. Тут збиралися відвідувачі Київського Українського клубу (згодом Клубу «Батьківщина»), що відкрився у 1905 році в будинку біля Золотих воріт. Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Олександр Олесь та багато інших видатних діячів нашої культури організували і провели в цьому клубі тисячі мистецьких заходів. Напевно, недарма на цій же вулиці (у нинішньому Будинку вчителя) потім діяв і революційний український уряд Центральна Рада.

У ще одному будинку напроти Золотих Воріт народився і провів свої дитинство та юність родоначальник російської авторської пісні Олександр Вертинський. В роки революції він перебрався в Париж, але після Другої Світової війни Вертинський побував на гастролях у Києві, зайшов у рідний будинок — і почуття, що охопили його, вилились у поетичні рядки:

 

Киев — Родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась мне!

 

Я готов целовать твои улицы, Прижиматься к твоим площадям, Я уже постарел, ссутулился, Потерял уже счет годам...

 

А твои каштаны дремучие, Паникадила весны - Все цветут, как и прежде могучие, Берегут мои детские сны.

 

Я хожу по родному городу, Как по кладбищу юных дней, Каждый камень я помню смолоду, Каждый куст — вырастал при мне.

 

Здесь тогда торговали мороженым, А налево — была каланча... Пожалей меня, Господи, Боже мой!.. Догорает моя свеча!..

 

 

На розі Володимирської та Великої Житомирської в другій половині ХІХ століття жив професор мистецтв Адріан Прахов. Завдяки йому Київ перетворився на великий художній центр. Прахов запросив у Київ Михайла Нестерова, Віктора Васнецова, Михайла Врубеля — і вони у своє «київське десятиліття» теж проживали в різних будинках на Володимирській. А київський період Врубеля значною мірою вплинув на його долю. Напружена закоханість у дружину Прахова Емілію надихнула художника на створення шедеврів на початку його творчого шляху. Але сумним її результатом став художній «демонізм» і божевільня.

У найвищому на вулиці Володимирській будинку готелю «Санкт-Петербург» (що між Золотими Воротами та Софійським собором) у 1916-18 роках жив чеський письменник Ярослав Гашек. Саме у Києві празький лікар написав перший розділ «Пригод бравого солдата Швейка», що прославили його на весь світ.

На даху готелю в 1941 році працював командний пункт генерала Андрія Власова (він очолював одну з армій, що обороняли Київ). Згодом Власов сумно прославився як засновник і командир «Російської визвольної армії», що воювала на стороні фашистів. Але Київ він захищав ще чесно і доблесно, контролюючи оборону зі свого висотного компункта до самого дня відступу.

І ще незліченні розсипи коштовностей — найцікавіших і найважливіших подій київської історії — зберігає тисячолітня пам’ять дороги-скарбниці, прикраси Києва, вулиці Володимирської.

Опублiковано: № 5 (16) Дата публiкацiї на сайтi: 12 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
15:01 16.10.2018 | лИТОВЧКНКО сТАЛИНА
Люблю Киев ,Всё что связано с ним дорого мне и интересно. Спасибо тем , кто рассказывает о городе и людях,которые здесь жили и творили.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: