День П’ятдесятниці прийнято вважати днем народження Церкви. Як Тіло Христове, наша Церква свята й непорочна, і, за словом Спасителя, ворота пекла не здолають її. Але важко подекуди не замислюватися над тим, що спільнота людей, яка складає Церкву, далека від досконалості й святості... Дуже вдало пояснюється ця уявна суперечність у книзі «Віра Церкви», написаній грецьким богословом Хри`стосом Яннара`сом. Фрагменти розділу «Церква» ми публікуємо в «Отроку», рекомендуючи вдумливому читачеві ознайомитися з нею в повному обсязі.
Після воскресіння та вознесіння Христа Його учні, осіб близько ста двадцяти, зібралися в Єрусалимі, де всі вони одностайно перебували в молитві. Проте це зібрання ще не являло собою Церкву; то була просто купка переляканих, збитих з пантелику людей, об’єднаних лише спільними спогадами та спільними невиразними очікуваннями. Кількома днями раніше вони запитували в Учителя, чи не звільнить він «у час цей» народ Ізраїльський від римського ярма та чи не відновить «Царство Ізраїлю». Навіть після воскресіння їхні сподівання, схоже, не йшли далі цілком земних устремлінь і домагань.
Радикальна зміна стану учнів відбулася в день П’ятдесятниці. Лука, беручись до опису цієї події, використовує мову аналогій: Коли ж почався день П’ятдесятниці, учні знову зібралися на Вечерю в Єрусалимі, і всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони (Діян. 2, 1–2). Слухові відчуття супроводжувалися зоровими образами: І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим (Діян. 2, 2–4).
Якщо ці події й можна описати, то лише мовою аналогій, однак викликана ними зміна в учнях Христових, сповнених Духом Святим, була цілком конкретна й очевидна для всіх: і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав (Діян. 2, 2–4). Раптом учні заговорили мовами всіх племен і народів, які зібралися до Єрусалима на святкування Пасхи. Кожний з присутніх у натовпі чув з вуст апостолів свою рідну мову, і всі дивувалися, і чудувалися (Діян. 2, 7). Апостоли, люди звичайні й неосвічені, як зауважував Лука, яких до того ж до останнього моменту мучив страх, почали проповідувати натовпу «про величні справи Божі» з майстерністю і мудрою проникливістю досвідчених ораторів. Тепер вони знали, у чому їхнє покликання і в чому сенс заповіданого їм учення; їм стало зрозуміле значення як тих подій, що вже відбулися, так і тієї життєвої перспективи, яку вони розкривали перед людьми своєю проповіддю. Апостоли закликали присутніх до покаяння і хрещення, аби всі вони також отримали «дар Святого Духа» і тим самим долучилися до П’ятдесятниці — ця можливість відтоді відкрита для кожного з нас. Хто ж охоче прийняв слово Його, охрестились; і приєднались того дня близько трьох тисяч людей. Перебували вони в науці апостольській, в спільноті, переломленні хліба і в молитвах (Діян. 2, 41–42). Тоді ж багато чинили Апостоли чудес та знамен в Єрусалимі (Діян. 2, 43): зцілення хворих та одержимих бісами, і навіть воскресіння з мертвих — наприклад, воскресіння Тавіфи в Іоппії.
Зішестя Святого Духа — це не якесь магічне доповнення до здібностей та обдарувань людини, а вивільнення життєвих потенцій, в яких немає нічого алогічного й «надприродного». «Вилив» Духа на людську природу перетворює не логос її (тобто те, чим є природа), але спосіб її існування, шлях іпостасного самовизначення. Сприйняття дару Духа Божого означає, що необхідність біологічної спадковості й індивідуальної автономії перестає визначати наше іпостасне буття. Органічним наслідком саме цієї свободи від природної необхідності й влади причинності є всі чудесні «знамення» в житті Христа й апостолів — «знамення», які постійно переживає Церква та її святі.
Зцілення розслаблених, глоссолалія (говоріння різними мовами), богословська мудрість та всі інші дари (харизми) — це плоди відродження людини в Дусі Святому. Як при народженні людини перші прояви життя — перший подих і перший плач, а пізніше перша усмішка й перші слова, які починає вимовляти дитина, — сприймаються як щось дивовижне й чудесне, та водночас і як щось самоочевидне, так само чудесні, але й самоочевидні плоди відродження людини в Дусі Святому. Якщо ці плоди не завжди очевидні, це відбувається не тому, що людям дається «різна кількість» духовних обдарувань — бо не мірою дає Бог Духа (Ін. 3,34), але тому, що різний ступінь нашого спротиву смерті, здійснюваний нашою свободою.
П’ятдесятниця (зішестя Святого Духа) є початком і основою Церкви — не основою чергового інституту, але початком «нового створіння» — можливості вічного життя, відкритого Богом перед людиною. Ось чому П’ятдесятниця, або зішестя Святого Духа, — не одинична подія, що відбулася раз і назавжди, але безперервна подія, яка конституює Церкву.
Євхаристія є трапеза, споживання їжі та питва. Але для того, аби акт вживання їжі став засобом залучення до життя, а не просто забезпечував ефемерне виживання, необхідна Дія Святого Духа, перетворення тлінної їжі на їжу нетлінну, на можливість вічного життя, на «ліки безсмертя». Під час кожного Євхаристичного зібрання Церква, звертаючись до Бога Отця, закликає Святого Духа для здійснення цієї екзистенціальної зміни: «Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці Дари, що лежать перед Тобою, і сотвори хліб цей чесним тілом Христа Твого... а те, що в чаші цій, чесною кров’ю Христа Твого, перетворивши Духом Твоїм Святим». Громада, яка зібралася довкола Святих Дарів, скріплює цей заклик (грецькою «епіклесис») стверджувальним вигуком: «Амінь!». Це коротке слово, яким людська свобода говорить «так» Божественній любові, виражає в літургії колективне визнання Нового Завіту з Богом, повну Йому прихильність і благословення, отримуване від Господа.
Екзистенціальна зміна, що відбувається при сходженні Святого Духа під час Євхаристії, не стосується виключно об’єктів або ж окремих людей, але зачіпає взаємозв’язок між людьми й предметами — той зв’язок, за допомогою якого людина приходить до Бога й вручає Йому все творіння; який перетворює буття як людей, так і речей на євхаристичне залучення до Бога, на співпричетність до повноти триєдиного життя. Ми закликаємо Святого Духа «на нас і на Дари» саме для того, щоб здійснилося перетворення життя, щоб життя набуло нетлінності, щоб і самі Дари, і будь-яка людина, котра причастилася ними, перетворилися на нове створіння, непідвладне смерті, — перетворилися на Тіло Христове.
У первісній Церкві Святий Дух передавався новохрещеним через апостолів: Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого (Діян. 8, 7). Ця безпосередня особиста передача дару Святого Духа всім відродженим до нового життя через хрещення зараз здійснюється в Церкві через Таїнство миропомазання.
Через миропомазання новохрещений член Церкви не тільки долучається до життя оновленого створіння в Тілі Христовому, але й отримує печать особистого всиновлення, печать особистісного та неповторного зв’язку з Пресвятою Трійцею — зв’язку, який здійснюється завдяки безпосередній присутності Святого Духа в самій глибині його єства, у його іпостасній серцевині.
Люди, які судять про християнство за його моральною «віддачею» та історичною корисністю, не знають ні того, що таке Церква, ні її істини. Вони розглядають Церкву як «релігію», як інститут, покликаний задовольняти «метафізичні потреби народу», і тому підходять до неї з міркою «покращення» звичаїв та умов нашого смертного буття. Вони й не підозрюють, що справа не в ефемерних «покращеннях» та невдачах, а в іншому: у кожному Євхаристичному зібранні смертне людське життя перетворюється на життя безсмертне й нетлінне. І можливість цього перетворення не може бути скасована ні негідністю окремих осіб, ні гріхами мирян і кліриків, ні інтригами високих церковних чинів: достатньо хоча б малої закваски — членів Церкви, які свідомо беруть участь у Євхаристії.
Євангеліє попереджає, що Церква — Царство Боже — схожа на «невід», що захоплює добре й погане (див.: Мф.13, 47–48); на «поле», де росте і пшениця, і плевели (Мф.13, 25). Святі й грішники рівною мірою є членами Церкви: праведні, непорочні, аскети — і разом з ними розбійники, блудниці й митарі. Усі ми об’єднуємося в Церкву не тому, що хочемо вдосконалити наші «чесноти» або «виправити» наші характери, але тому, що прагнемо життя, вільного від руйнування та смерті. Ми знаємо, що як праведники, так і грішники однаково смертні: наш спільний гріх є смерть — подія, в якій наша фізична індивідуальність, фізична іпостась одного разу зникає в землі (адже «гріх» означає не порушення законів або приписів, але глобальну невдачу, провал у здійсненні мети або призначення, нашого буття). Ми приходимо до Церкви тому, що прагнемо життя як повноти любові. Нас цікавить не доброчесність смертної людини, але вічність людини покаянної.
У Церкві сила наша здійснюється в немочі (2 Кор. 12, 9). Велика сила Церкви — це наші історичні біди й наші гріхи. Чому гріхи ми називаємо силою? Перш за все тому, що пізнання наших власних невдач і немочей, як і повага до невдач і слабкостей ближнього, є основною передумовою свободи, є запереченням тоталітарного права вимагати «досконалості». Якщо хто-небудь наважиться «согрішити» в політичній партії, інституційованій ідеологічній системі чи в бізнесі, йому неминуче доведеться спокутувати (часом кров’ю) порушення «приписів» або «розпоряджень центру» або ж заподіяні інтересам ділових партнерів збитки. Сьогодні, у цьому світі, у цій цивілізації, де всі полюють за щастям, точністю і «досконалістю», лише в Церкві існує остання можливість людської свободи — «право» на невдачу й безсилля.
Але сила Церкви здійснюється в немочі переважно тому, що, тільки визнаючи людську неміч, ми здатні перетворити життєву можливість на любов Бога, «Який воскрешає мертвих». Замкненість у самодостатності, вдоволеність своєю доброчесністю, своїми досягненнями й розважливістю не залишають нам можливості для самозречення та самопереборення, які вивільняють животворну силу любові. Оскільки ми очікуємо здійснення життєвої мети (досягнення спасіння, праведності, безсмертя) від релігійності, моралі, ефективності наших законів, остільки ми віддаляємося від можливості «істинного життя». Навпаки, індивідуальні гріхи будь-кого з нас у сукупності з кожним виявом людської неспроможності в Церкві — у розбещених єпископах, «розбійницьких» соборах, політичних спекуляціях церковною істиною — приводять нас до відчаю, який виявляється вищою мірою плідним, оскільки ці явища підтверджують утопічність моралістичних мріянь і релігійних претензій на «оновлення» людини.
Життя вічне, проголошуване Церквою, починається там, де закінчуються екзистенціальні можливості створіння, тобто вичерпують себе тенденція до автономного існування і претензії на індивідуальне володіння життям. Спасіння від смерті можливе завдяки зв’язку з нествореним; це дарунок, благодать, а не наслідок нашої природи. Спасіння стає можливим тоді, коли природа звільняється від необхідності екзистенціальної автономії, від прагнення до самозбереження. Тоді перед людиною відкривається шлях до тринітарного способу буття — до подолання в любові своєї індивідуальної обмеженості.
Таким є свідчення Церкви, що знайшло своє історичне втілення переважно в мучениках і аскетах. Конкретне свідчення мучеників та їхніх історичних послідовників — аскетів остаточно закарбовує образ церковного життя, охороняючи істину Церкви від спотворення. Життя — не індивідуальне виживання, але самовіддача в її найвищому вияві, аж до смерті — самовіддача в «шаленій любові» до Божественної Особи, явленої в Ісусі Христі.
