Людям властиво розмовляти. Якщо ж розмовляти розучились або так зневажають один одного, що й словом не перекинуться, — тоді вони страшенно ворогують чи б’ються. На смерть і без жодного жалю.
Є ще невелика частина людей, які не розмовляють, бо, далеко від звичайного життя, моляться невпинно. Проте й вони б’ються: постійні молитви далеко від суєти виявляють наявність біля нас лютих істот, причетних до всього людського лиха.
Людям властиво й битися, і розмовляти. Причому чим менше розмовляють, тим більше б’ються...
Пам’ятаю одну телепередачу, в котрій якийсь письменник розповідав про своє дитинство. Це були воєнні роки, він жив у евакуації. Там довелося йому потоваришувати з місцевою шпаною, яка крала і з вагонів на вокзалі, і з кишень на базарі. Майбутнього письменника з собою на брали, оскільки він був до хуліганського життя не здатний, але підгодовували його за те, що він захоплено переказував малолітнім «джентльменам удачі» прочитані книги: «Вершник без голови», «Капітан Немо» та інші. Тоді майбутній літератор уперше зрозумів, що може заробляти словами. Але це ще не все.
Діти вулиці часто билися, і бійці незмінно передувала розмова — точніше, взаємне обливання один одного словесними помиями. Кожен з бійців вправлявся в образах, і власне бійка починалася не раніше, ніж закінчувався запас лайок. Бувало, що образи одного були надто вже влучними і болючими, і тоді другий, не маючи більше сил терпіти, пускав у дію кулаки. Так чи інакше, це було важливе свідчення міцного зв’язку між кулаками й словами.
Кожний може прикласти сказане до свого життя. Жінки більше галасують, чоловіки частіше б’ються, але й ті, й інші здатні на обидва види «обміну люб’язностями», і ще не відомо, що болючіше. Ці обидва види атаки ближнього часом так дивно міняються місцями, що бійки спалахують там, де мало панувати слово, і, навпаки, слова переважають у місцях звичайної роботи кулаків. Перший випадок спостерігається в парламентах, де перестають parler, тобто говорити, і починають щосили лупцювати опонентів. Другий відбувається, наприклад, у професійному боксі.
Справа в тому, що бокс первісно був спортом джентльменів. А ті так-сяк дотримувалися принципів, подібних до лицарських, на кшталт того «чим менше слів, тим важчі удари». Пізніше бокс став масовим видовищем і спортом, де удача всміхалася бідним (бідні — найлютіші, а успіх на рингу — спосіб розбагатіти). Мохаммед Алі був першим боксером, який вніс в атмосферу передматчових прес-конференцій вихор вихваляння, грубої лайки та їдких образ суперника. Він доходив навіть до того, що міг вимагати присутності в залі «Швидкої допомоги» для свого опонента, якого він начебто скалічить. Усе це були свідомі, ретельно продумані ходи, що практикувалися заради привернення до себе максимальної уваги. І чимало суперників Алі перегорали до бою, зламані психологічно. Дурне діло не хитре, і з того часу образи та брудні витівки перед знаковими боями регулярно годують громадську свідомість.
Так змішуються слова й удари, і, ще раз скажу, незрозуміло, що болючіше. Людина, яка не боїться битися, може бути зламана наклепом і глузуваннями. Взагалі, слово дужче за ніж і кулак вже тому, що воно б’є на відстані, діє довго і проникає в саме серце, не залишаючи синців. Воно, слово, ще тому необхідне, що людині мало просто виграти в протиборстві. Людині важливо усвідомити й подати свою перемогу як вияв вищої справедливості, як плід чинного морального закону. Для цього армії під час бойових дій витрачаються не лише на снаряди, але й на пропаганду. Слід показати суперника породженням пекла, а себе — поборником вищої правди. Потрібно, щоб «у нас» були лише розвідники, а «в них» — лише шпигуни. І горе тому, хто на війні недооцінює силу слова друкованого й усного, силу ідей.
Підручники історії переписуються з тієї ж причини — переможець хоче бачити себе й не брутальним завойовником, і не знаряддям випадку, а законною і єдино вартою перемоги особою. Аби цього домогтися, треба розмовляти, обґрунтовувати і пояснювати історію з точки зору доконаного факту.
Будь-який третьосортний голлівудський фільм, в якому поганий хлопець покараний зрештою хлопцем хорошим, підтвердить сказане. Там акту справедливої кари буде, як правило, передувати з’ясування різниці у світобаченні. Уже один висить над прірвою, ледь тримаючись за карниз, а інший все ще не б’є підбором по його пальцях. Вони розмовляють! У цій розмові герої з’ясовують, хто винний, кого слід покарати і як саме. Лише коли глядачеві стає зрозуміло, що на екрані зображено справедливу кару, а не брудне насильство, руки зісковзують з карнизу або палець натискає на гашетку, або іншим чином остання крапля наповнює чашу законного гніву.
Люди б’ються і люди говорять. Успіх дипломатії запобігає оголошенню війни. Несвоєчасні слова здатні викликати кровопролиття. Але ніколи люди не мовчать: ні — коли б’ються, ні — коли перебувають у мирі. Якщо ж мовчать — кепська справа.
Ти говориш — а у відповідь тиша. Ти дивишся на всі боки, а від тебе відвертаються. Так само мовчки беруть до рук сокири й вила, і, не розтуляючи вуста, рухаються у твій бік. По-моєму, все зрозуміло. Або ти солдат окупаційних військ, який відбився від своїх. Або ти — негр, який опинився в Південному штаті до відміни рабства і підозрюєшся у зґвалтуванні... У будь-якому випадку — тобі кінець, бо ніхто в тобі вже не бачить живої людини. У людській гідності тобі відмовлено, а значить, і жити ти, на думку декого, не повинен.
Саме в такій ситуації люди взагалі не розмовляють. Той, з ким ти не хочеш говорити, швидше за все, заважає тобі на цій землі, і десь у глибині серця ти не проти, аби його взагалі не було.
Є, звісно, й інше мовчання, що не приховує агресії. Воно народжене від втоми, від житейської спрацьованості, від нездоланної різниці в досвіді, віці, освіті й ще з багатьох причин — та ми зараз не про те...
Планети й зірки рухаються по своїх траєкторіях мовчки. Але люди — не планети, їм є що сказати. Уже тому людям необхідно розмовляти. Необхідно ділитися думками, оскільки в міру розуміння співрозмовника тане часто-густо лід довільних думок і надуманих підозр. Перетворюються на дим і зникають чудовиська, породженні невіглаством і настороженою замкненістю.
Християни долучаються до Бога через їжу Таїнств і Слово. Люди ж взагалі наближаються один до одного через спільне споживання їжі та щиру розмову. Якщо це є, то необхідність битися буде зменшуватися «в значеньи и в теле», а розімкнуті кулаки будуть простягатися для рукостискань.
