Синдром вічного життя

Є такі теми, які ворушити зовсім не хочеться, але треба. У даному випадку «треба» було не тільки редакції журналу, яка запропонувала мені написати на цю тему, але й мені самій у першу чергу. «Проклятих запитань», про які писав Достоєвський, можна уникати й не ставити їх собі взагалі, але в тому й полягає їхнє «прокляття», що вони все одно неминуче виникнуть свого часу. Передбачалася складна праця. Складна, бо вимагала не просто роздумів, але особистих дій і змін.

Усесвітнє «потім»

З дитинства нас учили не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Проте навряд чи багато хто з нас може похвалитися засвоєним уроком. Прокрастинація (від лат. crastinus — завтра й лат. pro — на), або, простіше кажучи, «відкладання на потім» недарма вважається хворобою століття. Наша свобода цьому сприяє. Наша координація в часі й просторі, порівняно з минулими поколіннями, дуже змінилася. Зараз усе менше занять для людини регламентовано стрілками годинника, розподілом завдань у часі кожний опікується сам. Можливість роботи й спілкування у віртуальному просторі, необхідність бути завжди «на зв’язку», швидкість пошуку й поширення інформації та багато чого іншого знімають з часу розподільчу, обмежувальну функцію. Відправити лист, написати SMS, прочитати новини, зробити фото, додзвонитися в Америку, випити кави — кожну з цих дій можна виконати зараз і кожну при цьому можна відкласти на потім. Особливості життя й улаштування побуту в наш час дають величезну кількість можливостей для всесвітнього «потім».

У недалекому минулому життя було куди більш упорядкованим. Листи доставлялися вранці до поштової скриньки; поговорити по телефону можна було, прийшовши додому (за умови наявності телефону); не було всюдисущих кав’ярень і кавових автоматів, аби побалувати себе філіжанкою кави; дізнатися про події у світі можна було, переглянувши програму новин о 21:00. Поїздки до батьків були заплановані, так само як відпустка, зустрічі з друзями, покупки й багато чого іншого. Але сьогодні вибирати, коли й що робити, нам усе частіше доводиться самостійно. Отримавши довгоочікувану свободу розпоряджатися своїм часом, ми стали значно більш залежними від власних слабкостей. Психологи говорять про патологічну неуважність, незібраність людини. А сучасник, у свою чергу, скаржиться на порожнечу, невдоволеність своїм життям, на брак часу «на найважливіше» — за наявності сили-силенної часу на непотрібне й неважливе. Такий собі синдром «вічного життя»: люди, отримавши владу використовувати час на свій розсуд, потрапили в пастку ілюзії нескінченності, необмеженості часу свого життя.

Психологічні тренінги та популярні книги пропонують систематизувати й упорядкувати наше життя, поставити мету й іти до неї, реалізуючи свій потенціал. Нам дають розумні поради: відключення телефону, складання плану, розбивання часу на короткі проміжки, зміна видів діяльності, максимальне дрібнення завдань і обов’язкова «галочка» біля тих, що вже виконані. Чимало успішних людей уважають свою слабкість до відкладання справ очевидними дурними лінощами й прагнуть виганяти їх із себе у будь-який спосіб, перетворюючи себе з Обломова на Штольця. Та чи так уже правильно твердити, що на заваді всьому лише лінощі, недостатність мотивації та невміння планувати?

На думку одного відомого психолога, радити купити щоденник для планування часу тому, хто схильний «відкладати на потім», — те саме, що говорити людині в депресії «Веселіше!» — правильно, але марно. Думається, проблема відкладання на потім далеко не така проста, як видається на перший погляд. Вирішення її не лежить на поверхні тайм-менеджменту (саме йому якраз можна було б вивчитися раз і назавжди), а приховане в глибинах особистості.

Солодке слово «завтра»

Отримавши завдання редактора, я вельми надихнулася цікавою та актуальною темою. При цьому стала займатися чим завгодно, окрім написання статті. «Відкладене на п’ять хвилин відкладається назавжди», — кажуть французи.

У знайомого блогера я побачила опис схожої ситуації. «Скільки вже разів, — писав він, — я приймав рішення сьогодні ж після повернення додому з роботи почати писати роман. Пора! Герої отримали імена, у них є доля, мінливість цієї самої долі, характери. Адже я непогано пишу — так кажуть. Подумки перебираю образи та метафори, усе виходить до ладу, гарно. Та, повертаючись додому, щоразу наштовхуюсь на купу справ: простих, рутинних, нескладних і навіть приємних. Кілька дзвінків, перевірка пошти, перегляд новин та оновлень у соціальних мережах. Звичне й необхідне як повітря “як справи?”, спілкування з родиною, вечеря, клопоти, що забирають хвилини, і все — спати. Ранок дарує тишу та свободу дій, але нічого не відбувається знову. Думка про вільний час після обіду сповнює мене солодким, п’янким передчуттям… А в спину дихають молоді автори, які мають, на відміну від мене, головний талант — реалізації задуманого. Їхні шедеври красуються на полицях книжкових магазинів, їхні герої візуалізуються на екранах телевізорів. Мої ж так і живуть поки що в моїй голові — вони ще не ожили й не пожили. Що нового я можу сказати? Чи так уже потрібні ті, хто живе в моїх думках і мріях? На жаль, я так і не дізнаюсь про це, адже щодня я вирішую, що завтра почну писати, але “завтра”, як відомо — ніколи не настає, незмінно перетворюючись на “сьогодні”».

Що ж такого цінного для нас ховають у собі ці «завтра», «увечері», «з понеділка», «з наступного місяця»?

Тим, хто знайомий зі станом нескінченного «завтра», пропоную разом поміркувати про долю героя психологічної новели Олександра Гріна «Шлюб Августа Есборна».

Твір починається зображенням весілля двох чудових закоханих, які з трепетом очікують на сімейне щастя, вони радіють від довгоочікуваного з’єднання. «Коли вечеря закінчилася й гості роз’їхалися, Есборн підійшов до дружини, подивився їй в очі і, поцілувавши руку, сказав, що вийде з дому хвилин на десять, аби свіже повітря прогнало легкий головний біль. Запаморочена всім цим днем, сповненим хвилювання і втомою щастя, Аліса невміло поцілувала Есборна в схилену голову й пішла до себе чекати на повернення свого чоловіка».

Забігаючи наперед, скажу: вийшовши на десять хвилин, Август повернувся лише через 11 років. Що ж відбувалося з головним героєм новели? Його думки й переживання, гадаю, багатьом видадуться знайомими.

«Коли Август Есборн вийшов на вулицю, то він вийшов за пустотливим наказом біса невинної містифікації. Він був охоплений щастям і жадібно дихав повітрям щастя. Йому голова насправді не боліла, і він вийшов лише тому, що під час промови полковника, який побажав молодим “провести все життя рука в руку, не розлучаючись ніколи”, уявив із властивою йому гостротою уяви сильну радість зустрічі після розлуки».

Передчуття… Хто з нас не знає це трепетне очікування важливої події, що сповнює душу смислами, — і наступні за ним зжужмленість, невиразність у момент реалізації? Наша уява малює ідеалістичну картинку певної події, де немає місця всій цій прозі життя, де все яскравіше, насиченіше, ніж у дійсності.

Сила впливу передчуття на людину розкривається у феномені шопоголізму — одному з «найпопулярніших» сьогодні видів психологічної залежності. Звісно, пристрасть купувати існувала й до нас, варто лише згадати класиків двох останніх століть, але максимального поширення шопоголізм набув саме на початку ХХІ століття. Учені довели, що шопінг, який нам прописують як засіб від нудьги, чинить терапевтичний ефект саме завдяки ілюзії вибудовування перспективи. Іншими словами, шопінг дарує очікування, передчуття. Дівчина приміряє на себе гарну річ, нехай навіть подумки. Там і тоді, коли вона надягне цю річ на себе, у неї все буде краще за всіх: вона вже уявляє захоплені погляди перехожих, шепотіння заздрісниць, увагу того, хто їй любий. Люди, які проходять психотерапію в торгових центрах, найчастіше витрачають гроші, час і сили, аби отримати порцію цього передчуття, а не річ з прилавка. Здебільшого річ втрачає половину своєї привабливості після покупки. Чи варто говорити про те, що вихід у світ в обновці не здатний принести й частини радості очікування, пережитої в магазині? І шопоголіку нічого не залишається, як тільки знову йти до магазину за новою порцією передчуття — адже це перевірений спосіб покращити своє «завтра».

Фантом «я зроблю це завтра» необхідний нам для того, щоб життя не втрачало спрямованості. А деякі психологи вважають навіть, що з його допомогою людині вдається уникнути тривоги смерті й минущості життя: уявляючи своє майбутнє, ми наче опиняємося в ньому.

Ще Іван Гончаров, який майстерно змалював обломовщину в усій її красі, показав: коріння її куди глибше, екзистенціальніше, ніж звичайні лінощі. І ми, так само як Ілля Ілліч Обломов, більше воліємо бути прекрасними письменниками, художниками, будівельниками, батьками, чоловіками й дружинами, синами й дочками у своїй уяві, ніж, зіштовхнувшись з реальністю, виявити свою посередність. Виконання якогось реального завдання неодмінно поставить нас перед суворою дійсністю, де на нас очікують труднощі, власні слабкості й немочі, пристрасті, що заважають досягти ідеалу. А в мріях і передчуттях ми завжди кращі, яскравіші, талановитіші, успішніші, добріші, розумніші… Таким чином, відкладена справа нам необхідна як рятівна думка про своє краще «завтра».

Насолода страждань

Філософ Мераб Мамардашвілі вважав, що людина несвідомо прагне загнати себе в ситуацію, коли вже пізно. Замислимося, чому, прийнявши якесь рішення, ми часто-густо нічого не робимо, і все залишається як було до тих пір, доки не стає «надто пізно».

Людина може постійно говорити про своє бажання зробити щось важливе (поміняти роботу, наприклад), але при цьому не розпочинає жодних дій. Вона може страждати від стосунків, що її не задовольняють, від якоїсь докучливої хвороби — але далі декларації про наміри справа не йде. Чому так буває? У психології існує поняття вторинної вигоди. Кожне рішення має свою приховану та очевидну вигоди. У залежності від того, яка з цих двох вигід важливіша для нас, і будуть розвиватися події. Робота, яку «давно пора поміняти», може мати масу об’єктивних недоліків. Але є, можливо, один «плюс», який перекреслює для нас увесь негатив — наприклад, підвищений інтерес до нас важливої людини або чиясь увага, співчуття… Найчастіше не усвідомлені нами вигоди — це емоції та почуття, які ми звідуємо, перебуваючи у даних обставинах. Вони й грають вирішальну роль.

У чому полягає прихована вигода відкладання на потім? Іноді, можливо, таким чином ми намагаємося спровокувати напругу емоцій, створити ситуацію емоціональних гойдалок. Помиляється той, хто думає, що нам потрібні виключно позитивні емоції та спокійне життя. Дефекти виховання, психологічні травми дитинства нерідко примушують людину шукати сильних відчуттів — байдуже, чи зі знаком «плюс», чи «мінус».

Повернімося до новоспеченого чоловіка з новели Олександра Гріна. «Він не був ні жорстокою, ні брутальною людиною, але бувало, що його охоплювала сила, якій він не міг опиратися, через що пояснював її як дивацтво. Це була неусвідомлена жага страждання й каяття. Август пригадав, як, ще хлопчиком, любив ховатися в темній шафі й вискакував звідти, лише коли тривога вдома сягала крайніх меж, коли слуги збивалися з ніг, розшукуючи його. Сам, радіючи й мучачись, із плачем кидався він до матері весь у сльозах, неначе в передчутті горя, яке йому судилося пережити значно пізніше».

Для ілюстрації дитячої емоційної вразливості наведу дані Едварда Троніка, дослідника раннього розвитку з Гарвардського університету. Учений поставив експеримент «Кам’яне обличчя». Під час цього експерименту мати виконує всі звичні дії по догляду за дитиною, але при цьому не усміхається малюкові й не сварить його, а робить все з кам’яним обличчям, не виявляючи жодних емоцій. Дитина проходить всі кола пекла, відчуваючи себе покинутою, заклично плаче, усміхається, аби розвеселити матір, але з часом затихає, «іде в себе». У деяких дітей фіксувалися погіршення самопочуття, підвищення температури, розлади травлення… Чимало подібних до цього дослідів було проведено вченими, які довели зрештою, що найстрашніше випробовування для людини не стрес і не негативні емоції, найстрашніше — відсутність емоцій і байдужість.

Нерідко за прокрастинацією ховається вигода — підсвідомо бажана «буря»: палаючий дедлайн, активізація всіх можливих ресурсів, вихід на межі сил, екстремальна напруга емоцій. Часом неусвідомлено ми шукаємо можливості додати «гучності», пожити «на повну котушку», самостійно створюючи собі проблеми й мужньо їх долаючи. Одним словом, що завгодно, аби не «голе існування». Це балансування на депресивно-маніакальних гойдалках, по суті, і є характеристикою сучасної людини, яка звикла жити на межі, в амплітуді зашкалювання емоцій.

Втеча у божевілля

Найстрашнішим і найповчальнішим прикладом справи, відкладеної на потім, став для мене герой роману «Брати Карамазови» Іван. Брат Івана, Мітя, засуджений за батьковбивство, якого він не вчиняв. Іван знає, хто справжній убивця, і йде до нього, щоб, переконавшись у фактах, відновити справедливість. Убивця, лакей Смердяков, підтверджує свою причетність. Іван приймає рішення вести його до прокурора, але не зараз же, а на ранок, оскільки справа відбувається глибоко вночі. Я виділяю рядки, які допоможуть простежити за рухами душі Івана.

«Якась неначе радість зійшла тепер у його душу. Він відчув у собі якусь нескінченну твердість: кінець ваганням його, що так жахливо його мучили протягом останнього часу! Рішення було взяте, “і вже не зміниться”, — зі щастям подумав він… Дійшовши до свого будинку, він раптом зупинився від несподіваного запитання: “А чи не треба зараз, тепер же піти до прокурора й усе оголосити?” Питання він вирішив, повернувши знову додому: “Завтра все разом!” — прошепотів він про себе, і, дивно, майже вся радість, уся вдоволеність його собою пройшли вмить. Коли ж він увійшов у свою кімнату, щось крижане доторкнулося раптом до його серця, немовби спомин, точніше, нагадування про щось болісне й огидне, що знаходиться саме в цій кімнаті тепер, зараз, та й раніше було».

Тим, що знаходилося в кімнаті Івана, як ми пам’ятаємо, був біс. Іван «утік» у нескінченні діалоги з бісом, у божевілля, так і не дійшовши до прокурора. Смердякова наступного ранку знайшли повішеним. Брат Мітя був засланий на каторгу — коло замкнулося.

Афінський історик Фукідід писав, що прокрастинація — одна з найшкідливіших людських рис. Вона може принести користь лише при відкладанні початку бойових дій, дозволяючи ретельніше підготуватися до війни. А народна мудрість говорить нам, що кожного разу, коли Господь нам каже: «роби», диявол тихо питає: «навіщо?» Не найкращий момент, не найкращі обставини, слід усе добре підготувати й зважити…

Безумовно, розум нам для того й даний, щоби мислити, аналізувати, зважувати. Але головне — не використовувати розум для вигадування причин відкласти задумане на потім. Може, комусь у цьому допоможе думка Достоєвського, який сказав, що синонімом слова «пекло» — є слово «пізно».

Опублiковано: № 6 (72) Дата публiкацiї на сайтi: 01 January 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
22:48 19.01.2015 | Юлия
Спасибо Вам большое за статью, Анна! Я очень надеюсь, что она поможет мне побороть хоть какие-то из моих собственных "потом"! Еще раз спасибо!
16:23 19.01.2015 | Анастасия
Красотища!!! Хотела отложить написание комментария... но взяла себя в руки и передумала! Буду стараться помнить синоним слова "ад".
22:16 08.01.2015 | Катя
Интересно! Многое объясняет! И как это знакомо - каждый раз, когда Господь нам говорит «делай», диавол тихо спрашивает «зачем?»...))
15:17 07.01.2015 | Виктор
Какая прекрасная статья!Столько пыли и хлама поднялось внутри,что казалось составляло мой "неповторимый" внутренний мир... Странно комментариев нет...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: