Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Казка про дім

«Ніде в усьому світі не вміють жити так чудово, як жили в дні моєї юності ось у такій маленькій садибі! Тут у міру працювали й у міру насолоджувалися життям, а радість вирувала цілісінькі дні без упину», — так писала про рідний дім Сельма Лагерлеф у найвідомішому своєму творі. Окрім «Нільса», за яким її знає більшість читачів, вона створила ще багато книг для дітей та дорослих — і в кожній із них відбита її гаряча любов до світу свого дитинства.

Лагерлеф уважала, що всім, чого вона досягла, вона завдячує Морбацці — родовій садибі серед мальовничих ландшафтів Центральної Швеції, що належала її родині з ХVІІ століття. Садиба переходила від покоління до покоління, а разом із нею — сила-силенна родинних переказів і легенд, які особливо майстерно вміли розповідати бабуся й тьотя. Коли маленьку Сельму в трирічному віці розбив параліч, ці історії стали її життям. У той час як брати й сестри (всього в родині було п’ятеро дітей) бавилися на вулиці, вона жадібно слухала старовинні казки або вигадувала свої. У дев’ять років, коли дівчинці повернули здатність рухатися, вона вже твердо знала, що стане письменницею.

Про своє дитинство, попри хворобу, Сельма згадувала: «Не було дітей, щасливіших за нас». Секретом щастя, що панувало в їхньому рідному домі, вона ділиться в автобіографічній новелі, названій нею в дусі Андерсена «Казка про казку»: «Тут нібито більше, ніж деінде, любили книги й читання, і вся садиба була занурена в атмосферу миру і спокою. Тут не допускали поспіху в роботі або сварок із робітниками. Ненависть і чвари були тут неможливі, і всі, що перебували тут, мали не обтяжуватися життям, а найпершим своїм обов’язком уважати спокій і віру в те, що для кожного мешканця садиби Господь усе влаштовує на краще».

Здавалося, що світ похитнувся, коли помер батько і садибу довелося продати за борги.

Лагерлеф на той час уже закінчила Вищу педагогічну семінарію і працювала вчителькою в школі для дівчаток у Ландскрумі. Кожний свій урок вона вміла перетворити на захопливу виставу: нудні факти й цифри в її розповідях оживають і здатні творити дива. Діти люблять її самовіддано.

А Сельма сумує за Морбаккою і вечорами пише книгу.

Спочатку вона хотіла писати так, як інші — у стилі панівного тоді реалізму. На щастя, не змогла. Полишивши марні спроби і зневірившись в ідеї створити книгу, «яку захочуть читати», вона вирішила написати книгу для самої себе — «щоб урятувати для себе те, що вона ще може врятувати від свого дому: милі старовинні історії, радісний спокій безтурботних днів і чарівний краєвид з довгим озером і мерехтливими сріблястими пагорбами». Так з’являється роман «Сага про Йосту Берлінга». Його історія доволі тривіальна: літературний конкурс у журналі, перша премія, пропозиція надрукувати роман повністю... Книга має успіх, і письменниця задумується про можливість викупити рідний будинок.

Її всіляко відмовляють, родичі — передусім. Тітка казала: «Згадай колодязь, і як шкребли підлогу, як прали в холодній воді, так що спідниці стояли заморожені, як потрібно було постійно нагадувати, щоб нарубали дрова, — і порівняй ці муки з міським життям у Фалуні: світло — лише клацнути вимикачем, телефон, водопровід, паркет...»

А Сельма пам’ятає інше. Пам’ятає, як вони вечорами збиралися біля лампи й читали всією родиною; як саджали квітник і доглядали за садом; пам’ятає п’єси в домашньому театрі й уроки гри на флейті та фортепіано; пам’ятає казки й фамільні хроніки, якими дихав кожний куточок їхньої старовинної садиби. Для письменниці, яка так і не створила власної сім’ї, батьківський дім був уособленням усього найдорожчого в житті. Вона залишається непохитною й усі зароблені гроші витрачає на викуп та упорядження садиби.

Друзі переконували її, що господарські клопоти не лишатимуть часу для літератури, а Лагерлеф розуміє, що лише тут вона й може творити. «Щось є незвичайне в повітрі Морбакки, — писала вона подрузі. — Тут народжується енергія, але вона пропадає, щойно вийдеш у великий світ. А в Морбацці вона лежить, як під парою». Сельма добре знала те, про що пізніше скаже Екзюпері: «Велика істина відкрилася мені. Я пізнав: люди живуть. І сенс їхнього життя в їхньому домі. Дорога, ячмінне поле, схил пагорба розмовляють по-різному з чужинцем і з тим, хто тут народився». Для того щоб писати, їй не потрібно було нічого вигадувати — адже все тут, одразу за порогом: квіти, сад, ліс, голуби на веранді й карасі в озері... Через те, напевно, все в її книжках настільки живе та яскраве.

Завдяки стипендії короля Оскара ІІ, наданій їй після перших же книг, і фінансовій підтримці Шведської академії Лагерлеф отримує можливість залишити роботу й цілком віддатися творчості. У різні періоди життя вона напише романи «Переказ про стару садибу», «Гроші пана Арне», «Чудеса Антихриста», «Єрусалим», «Імператор Португальський», трилогію про Льовеншельдів, а також дуже багато новел, серед яких так тепло прийняті в нас «Легенди про Христа».

У 1909 році письменниці дають Нобелівську премію — «як данину високому ідеалізму, яскравій уяві й духовному проникненню, що вирізняють усі її твори». Кількома роками раніше Шведське педагогічне товариство замовляє їй підручник з географії для молодших класів — так народжується «Подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусьми по Швеції», яку більшість із нас читали у спрощеній версії З. Задунайської та О. Любарської. Радянська казка хороша, але в ній немає притаманної всім книгам Лагерлеф життєвості — вона надто «легка», тут багато чарів і мало болю.

А світ Лагерлеф хоч і радісний, але зовсім не райдужний. Нещастя, смерті, печалі й ненадумані драми — постійні супутники її героїв. Від зла нікуди не дітися, воно поряд, воно — всередині. Сельма знає це не з чуток. У неї в мемуарах є дуже яскравий образ: одного разу, розізлившись на дядька, вона побачила всередині себе страшного звіра. «Це чудовисько нагадує дракона, з яким святий Йоран бореться у Великій церкві в Стокгольмі, тільки цей, мій, ще більший і ще страшніший. Мені моторошно, що воно живе всередині мене. І я починаю здогадуватися, що раніше воно ховалося в темряві й не насмілювалося навіть поворухнутися, а тепер, коли я дозволила гніву взяти наді мною гору, воно ожило й ось підняло голову».

Радість у її творах — від подолання. Зло перемагається не магією, а людською волею. Реальність може переходити у вимисел, вимисел — перетворюватися на реальність, але моральні устої залишаються твердими й непохитними. І це не можна вигадати, це можна лише увібрати з атмосфери дитинства. Мабуть, лише з родинного ладу можуть народитися слова, які Лагерлеф вкладає в уста одного зі своїх персонажів: «Я знаю, що, міркуючи так, чиню по-людськи, а ми, Інгмарсони, завжди намагалися слідувати волі Божій». Нехай руйнується світ, нехай навкруги морок і безнадія, закони совісті — непорушні. Недарма шведський композитор Хуго Альвен казав: «Читати Лагерлеф — це все одно, що сидіти в напівтемряві іспанського собору, коли не знаєш, чи відбувається все це вві сні, чи наяву, але всім єством відчуваєш, що перебуваєш на святій землі».

Розумники звинувачують письменницю в надмірній дидактиці й моралізаторстві, а вона повторює, що казки правлять життям, і продовжує малювати свій ідеальний світ. Світ, у якому вміють любити й жертвувати собою, у якому добро — не абстрактна філософська категорія, а повітря. Адже казкарі ліпше за інших знають, що ідеалізація людини — це, можливо, єдиний шанс зробити її кращою. В. Франкл, слідом за Гете, казав: «Якщо ми розглядаємо людину такою, якою вона є, ми робимо її гіршою. Щоб людина стала тим, ким вона насправді може стати, її потрібно переоцінювати».

В одному зі своїх останніх інтерв’ю письменниця зізнається: «Вечорами, коли я сиджу тут, у Морбацці, і згадую все, мною створене, мене радує одне... Я ніколи не написала жодного твору, який би приніс шкоду людству».

Коли Лагерлеф було вже за шістдесят, вона написала три книги спогадів — «Морбакка», «Мемуари дитини» і «Щоденник». Зовсім недавно відгриміла Перша світова, і чи то війна, що вибила ґрунт з-під ніг безтурботної Європи, чи то близькість кінця життя змушують стару дівчинку знову оживити дитячий світ. У «Морбацці» немає нічого фантастичного, вона напрочуд «реальна» — настільки, що навіть переказувати її не виходить. Історій, описаних тут, вистачає в кожному сімейному архіві: як їздили відпочивати, в кого була закохана тітка, яким повернувся з війни сусід... Але від книги віє таким затишком і таким тихим щастям, що стає ясно: саме в таких «дрібницях» — справжнє чудо.

З лушпиння повсякденності виростає могутнє родинне древо. Під його кроною тепло й спокійно, зовсім як у Екзюпері: «Спокоєм віє від наповнених засік, поснулих овець, складеної білизни, від добросовісно зробленого діла, що стало подарунком Господу». Тут немає нічого неважливого, кожен крок і кожна річ набувають значимості — якщо, звісно, є серце і є любов.

...Протягом життя Лагерлеф написала немало, але все написане нею здається однією великою історією про Дім і Сім’ю. І казка її тим дивовижніша, що вона не закінчена. Вона не скінчиться до тих пір, доки зимовими вечорами в затишному родинному колі будуть читати її книги; до тих пір, поки щастя родинного вогнища буде передаватися далі.

Опублiковано: № 1 (67) Дата публiкацiї на сайтi: 20 February 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Казка про дім

Казка про дім

Наталья Жищенко
Журнал «Отрок.ua»
Розумники звинувачують письменницю в надмірній дидактиці й моралізаторстві, а вона повторює, що казки правлять життям, і продовжує малювати свій ідеальний світ. Світ, у якому вміють любити й жертвувати собою, у якому добро — не абстрактна філософська категорія, а повітря. Адже казкарі ліпше за інших знають, що ідеалізація людини — це, можливо, єдиний шанс зробити її кращою.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
14:03 22.02.2014 | РОМА
яка чудова і добра стаття.Спасибі автору-буду радити свої доні прочитати книги цієї авторки.Та й сама певно візьму її до рук.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: