Імовірно, ім’я князя Димитрія Шаховського було б нам відоме як ім’я прозаїка або поета, а може, й філософа, що творив в один час із Цвєтаєвою, Буніним, Адамовичем, Бердяєвим. Усе сприяло тому, щоб юний аристократ, нащадок самого рівноапостольного князя Володимира, випускник славетного імператорського Олександрівського ліцею і, зрештою, дипломований філолог став однією з провідних постатей у вітчизняній літературі. Князь Димитрій був цілком світською людиною, проте якось мав видіння, що спонукало його негайно піти за покликом Господа.
У 24 роки на Афоні він прийняв чернечий постриг з ім’ям Іоанн. Так почався шлях палкого проповідника майбутнього архієпископа Сан-Франціського й автора багатьох богословських праць. Вашій увазі ми пропонуємо розділ із книги владики Іоанна «Апокаліпсис дрібного гріха», поетичну прозу одного з найяскравіших богословів минулого століття.
Апостол Яків так звернувся до людей, надто самовпевнених у своїх людських планах: «Тепер послухайте ви, хто каже: сьогодні чи завтра підемо у те чи те місто, і там рік проживемо, і будемо торгувати й заробляти, ви, що не відаєте, що трапиться завтра: бо що таке життя наше? Пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає. Замість того, щоб казати: як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те, ви, в своїх гордощах, хвалитеся: лихою є всяка подібна хвальба» (Як. 4, 13-16).
Здавалося б, це абсолютно незаперечна істина, що перевіряється на досвіді кожної людини і кожного дня, — життя на землі є «пара, що з’являється на хвильку». Чи можна будувати надто виважено життя на цій «парі»? Пара довго не тримається, як і земне життя. Проте розрахунки людські ведуться саме таким чином. У твердому переконанні своєї міцності й непохитності людина будує своє життя, бореться, планує, — і не бачить усієї хиткості своєї в світі, залежності від непередбачуваних обставин, а за ними — завжди і в усьому — від Бога. Бог є господарем видимого і невидимого буття, теперішнього і майбутнього (яке для нас є вже світом невидимим). Ми, люди, так часто «вихваляємось» у своїх планах і намірах! І замість того, щоб говорити, як радить апостол: «як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те», ми одразу, безапеляційно та самовпевнено, кажемо, що ми це — обов’язково зробимо, те — збудуємо і виконаємо, того — ми неодмінно переможемо та здолаємо... «Лихою є всяка подібна хвальба!»; бо нею ми Господа Бога усуваємо зі світу, і оскільки Господь Бог є істинний Господар усього, то ми самі себе позбавляємо Його допомоги й благословення. Так, надто часто люди висловлюють цю неґрунтовну думку, що їхнє життя, успіх і удача залежать лише від них самих; і багато хто в світі навіть вихваляється цим.
Але такі погляди весь час руйнуються перед очима всього світу; «несподівані» хвороби сунуть на людей; стихійні лиха, землетруси, фізичні та психічні війни, що від них потерпають усі; швидке руйнування, здавалося б, налагоджених родин і цілих суспільств, гордих правлячих партій та могутніх держав; «передчасні» (як люди висловлюються) смерті насуваються на людство, незважаючи на вік людей, і ллється потік людський через край цього світу — у вічність. Покоління за поколінням зникають, й історія минулих століть лишається наче сон, іноді наче кошмар людства; старі й молоді люди відходять у невідому далечінь, йдуть несподівано для оточуючих, посеред своїх планів і початих справ... Логіка людських сподівань руйнується повсякчас. І немає розрахунків, за допомогою яких можна було б передбачити майбутні години і дні кожної людини. Життя всіх зберігається лише в Промислі Творця, і межі кожного визначаться лише Ним.
Та людина все легковажно повторює свою стару хибну думку, що її було підмічено й так точно висловлено майже 20 століть тому: «сьогодні чи завтра підемо у те чи те місто і там рік проживемо...» і т.д. Незмінність життєвої логіки! Сталість фізичних феноменів: зміни дня і ночі, припливу і відпливу, повсякчасна гарячість вогню і холодність криги — схиляє поверхову думку людини до висновку, що і його «завтра» і «післязавтра» із безсумнівністю та логічністю фізичних законів походять із його «сьогодні». Цю безпідставну думку і хибну віру у сталість і надійність земних цінностей та феноменів слід замінити істинно вірою в те, що люди завжди і в усьому залежать передусім від рішень святої і великої волі Господньої. «Як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те» — ось безпомильна формула, що стосується нашого майбутнього, не лише особистого, але й усього людства. Якщо ми витіснимо, хоча б трохи, з нашої свідомості це неприродне ставлення до життя, породжене лише нашою зарозумілістю й самовпевненістю, — ми вмить побачимо всю неможливість і нерозумність побудови свого майбутнього тільки на такому піску, чи краще сказати, парі, що нею є наша людська воля і наше фізичне життя, — «Бо що таке життя наше? Пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає...»
Та ось що дивовижно: за всієї своєї слабкості й смертності, людина є в той самий час і дивовижною силою. Не фізичною, не матеріальною, духовною; величезною, духовно-творчою або величезною духовно-руйнівною силою. Людина підкоряє гори й океани, господарює в надрах землі, утверджує свою владу над повітрям, будує швидко й так само швидко чимало руйнує. Будучи фізично слабшою і недосконалішою, багато в чому, за тварин, вона панує над ними... Звідки в людини, за її мізерності, така влада над світом? Звідки в неї така сила над стихіями, за всієї павутинності її життя? Відповідь одна — від духу, — від невидимої очима її духовної сутності, дорогоцінної печатки Вищого Розуму в ній. Цю сутність і печатку сили нетутешньої намагаються заперечувати чи виводити її існування з матерії; проте сама енергія та сила цього заперечення в матеріалістах йде не від матерії, а від їхнього духу, — нехай сліпого та хворого, але духу, що носить в собі печатку вищого світу.