— А ти пам’ятаєш, — запитала в Раю, де перебувають тварини, душа віслючка в душі вола, — пам’ятаєш ту давню-предавню ніч, коли ми з тобою були в якійсь повітці, а там, просто в яслах...
— Дай подумати... Ну так, — підтвердив віл, — у яслах було щойно народжене немовля. Хіба я можу забути? Чудове таке немовля.
— Відтоді, якщо не помиляюся, — сказав віслюк, — минуло... скільки років? Пам’ятаєш?
— Ну що ти, з моєю волячою пам’яттю!
— А знаєш, ким виявилася та дитина?
— Звідки мені знати? Люди ті були прийдешні. Малюк, пригадую, народився чудовий. Незрозуміло, чому він ніколи не йшов у мене з голови. Так, а батьки у нього були зовсім прості. Скажи-но, хто він?
Віслючок щось прошепотів волові на вухо.
— Не може бути! — вигукнув той вражено. — Правда? Ти, певно, жартуєш?
— Чиста правда. Присягаюся... Між іншим, я одразу ж здогадався.
— А я, зізнаюся, ні, — сказав віл. — Мабуть, ти розумніший за мене. Мені й на думку таке не могло спасти. Хоча, звісно, одразу було видно, що дитя незвичайне.
— Ну от, відтоді люди щороку влаштовують велике свято, щоб відзначити його день народження. І немає для них більшого свята. Ти б лише подивився! Це свято спокою, ніжності, душевного спочинку, миру, сімейних радощів, любові. Навіть розбійники стають сумирними мов ягнята. Це називається Різдвом. Слухай, друже, у мене є ідея. Коли вже зайшла про це мова, хочеш, я тобі їх покажу?
— Кого?
— Людей, що святкують Різдво.
— Де?
— Де-де... На Землі.
— Ти вже там бував?
— Щороку туди навідуюсь. Мені видали спеціальну перепустку. Гадаю, і тобі її дадуть. Зрештою, хоч і маленька, а все ж заслуга у нас із тобою є.
— Ти про те, що ми зігрівали немовля своїм диханням?
— Нумо, коли не хочеш проґавити найцікавіше. Сьогодні саме переддень свята.
— А як щодо перепустки?
— Це ми влаштуємо. У мене кузен у паспортному відділі.
Перепустку було отримано, і вони вирушили в дорогу. Наші легесенькі безтілесні ссавці стали плавно спускатися з неба на землю. Побачивши світлу пляму, вони націлилися на неї; пляма перетворилася на мільярди вогників — це було величезне місто.
І ось віслючок і віл, невидимі, посунули його центральними вулицями. Оскільки вони були просто привидами, автомобілі, автобуси й трамваї проходили крізь них, не завдаючи їм жодної шкоди, і вони, у свою чергу, спокійнісінько проходили крізь стіни, ніби зіткані з повітря. Загалом, вони могли бачити все, що їм заманеться.
Видовище було вражаюче: тисячі лампочок у вітринах, фестони, гірлянди, ялинки, безкінечні затори автомобілів, що намагалися протиснутися у вузькі звивисті вулиці, люди, що їх аж кишіло, і вони сновигали туди-сюди і юрмилися в крамницях; усі навантажувалися пакунками і пакуночками в такій гарячковій нетерплячці, мовби їх хтось підганяв.
Віслючка ця картина, схоже, тішила. А ось віл озирався навсібіч з острахом.
— Слухай, друже віслючку, ти казав, що покажеш мені Різдво. Та, як на мене, ти помилився. Запевняю тебе, тут іде якась війна.
— Але хіба ти не бачиш, які всі задоволені?
— Задоволені? Мені здається, вони з глузду поз’їжджали. Ти тільки глянь, які в них безумні обличчя! І очі горять, наче в лихоманці!
— Дорогий мій волику, та ти просто провінціал і ніколи з Раю носа не потикав. Ти не знаєш сучасних людей, от і все. Щоб розважитись, отримати задоволення, відчути себе щасливими, людям треба добряче попсувати собі нерви.
Повз них проїжджали на велосипедах посильні з хиткими стосами пакунків, хтось щось вантажив у фургончики і вивантажував із них, під натиском нетерплячої публіки танули гігантські піраміди солодощів та гори квітів, скрізь засвічувались і згасали лампочки, скрізь гриміли схожі на горлання пісні. Віл, скориставшись із того, що він привид, злетів і з цікавістю зазирнув в одне з вікон сьомого поверху. Віслючок делікатно вчинив так само.
Вони побачили багато обставлену кімнату, а в кімнаті — заклопотану синьйору, що сиділа за столом. Ліворуч від неї на столі височів ледь не півтораметровий стос різнокольорових карток і листівок. Синьйора з очевидним наміром не гаяти ані секунди хапала одну з листівок, мить дивилася на неї, потім зазирала в якісь грубі книги і одразу ж писала щось на чистому боці, закладала листівку в конверт, на конверті теж щось писала, заклеювала його, тоді брала іншу кольорову листівку і проробляла ті ж маніпуляції. Її руки рухалися з такою швидкістю, що простежити за ними було неможливо. Але стос кольорових листівок залишався досі чималим. Скільки часу знадобиться, щоб із ним покінчити? Було помітно, що нещасна жінка б’ється з останніх сил. А вона ж тільки взялася до справи.
— Мабуть, їй добре платять, — сказав віл, — за отаку-от роботу.
— Який же ти наївний, приятелю! Ця жінка дуже заможна, вона з вищого товариства.
— То чого так надривається?
— Вона не надривається, просто відповідає на привітання.
— Привітання? А для чого вони потрібні?
— Та ні для чого. Абсолютно ні для чого. Але у нинішніх людей чомусь така манія.
Вони зазирнули до іншого вікна. І тут люди в якомусь екстазі, з бісеринками поту на чолі надписували і надписували свої папірці. І скрізь, куди б не заглядали наші тварини, вони бачили, як чоловіки та жінки готували пакети та згортки, надписували конверти, підбігали до телефону, прожогом бігали з однієї кімнати в іншу зі шворками, стрічками, торочками та папером, а в цей час до них заходили молоді посильні, ледь не падаючи з ніг, і приносили інші згортки, інші коробочки, інші квіти й нові стоси листів, стоси записок і карток. І все це, — принаймні якщо дивитися збоку, — робилося стрімко, гарячково, натужно, з неймовірними зусиллями.
Скрізь була одна й та сама картина. Приходять і виходять, купують і пакують, відправляють і отримують, загортають і розгортають, гукають і відповідають. І всі раз у раз дивилися на годинник, усі бігали, усі задихалися, боячись не встигнути. А хтось, хапаючи ротом повітря, валився з ніг під навалою пакетів, листівок, календарів, подарунків, телеграм, листів, карток, записок і так далі.
— Ти казав, — зауважив віл, — що це свято спокою, миру, спочинку душі.
— Так, — відповів віслючок, — колись так і було. Та що вдієш! Віднедавна, щойно наближається Різдво, людей мовби якийсь тарантул жалить, і вони перестають будь-що тямити. Та ти сам послухай...
Здивований віл прислухався. На вулицях, у крамницях, в установах, на заводах чоловіки та жінки швидко-швидко говорили, обмінювалися, мов автомати, одноманітними фразами: щасливого Різдва, вітаю, вітаю, і вас так само, вітаю, вітаю, зі святом, спасибі, вітаю, вітаю, вітаю... Усе місто було сповнене цим гулом.
— А самі вони хоч цьому вірять? — спитав віл. — І говорять це всерйоз? Вони справді так люблять ближнього свого?
Віслючок промовчав.
— А що коли нам відійти трохи вбік? — запропонував віл. — У мене голова, наче порожній казан. Мені навіть починає не вистачати того, що ти називаєш справжньою різдвяною атмосферою.
— Взагалі-то, мені теж, — сказав віслючок.
Вони прослизнули крізь валки автомобілів і трохи віддалилися від центру, від вогнів, від гуркоту та шаленства натовпу.
— Скажи мені, адже ти все знаєш, — запитав віл, ще не до кінця отямившись, — ти справді певен, що всі вони не збожеволіли?
— Ні-ні. Просто зараз Різдво.
— Щось забагато цього самого Різдва. А пам’ятаєш ту ніч у Вифлеємі — хлів, пастухів, немовля? Тоді також було холодно, і все ж таки там панували спокій та мир. Усе було зовсім інакше!
— Справді. А пам’ятаєш звуки далеких волинок, що долітали до нас?
— А над дахом чувся легкий шурхіт. Якісь птахи літали чи що.
— Птахи? Ну ти й нетяма! Це ангели були.
— А ті три заможні пани, що принесли дари, ти їх пам’ятаєш? Такі ввічливі, так тихо говорили. Дуже гідні люди. Уявляєш, що було би, коли б вони потрапили раптом у цю круговерть?
— А зірка? Пам’ятаєш ту чудову зірку просто над хлівом? Як знати, може, вона й зараз там. У зірок життя зазвичай довге.
— По-моєму, ні, — сказав віл скептично. — Тут зірок і сліду нема.
Вони підняли морди, щоб подивитися на небо, і, справді, нічого не побачили. Над містом висіла густа сіра пелена.
Я думаю, у православных, которые к Рождеству готовят не только подарки, но и свое сердце, картина праздника выглядит по-другому.