Забагато Різдва

— А ти пам’ятаєш, — запитала в Раю, де перебувають тварини, душа віслючка в душі вола, — пам’ятаєш ту давню-предавню ніч, коли ми з тобою були в якійсь повітці, а там, просто в яслах...

— Дай подумати... Ну так, — підтвердив віл, — у яслах було щойно народжене немовля. Хіба я можу забути? Чудове таке немовля.

— Відтоді, якщо не помиляюся, — сказав віслюк, — минуло... скільки років? Пам’ятаєш?

— Ну що ти, з моєю волячою пам’яттю!

— А знаєш, ким виявилася та дитина?

— Звідки мені знати? Люди ті були прийдешні. Малюк, пригадую, народився чудовий. Незрозуміло, чому він ніколи не йшов у мене з голови. Так, а батьки у нього були зовсім прості. Скажи-но, хто він?

Віслючок щось прошепотів волові на вухо.

— Не може бути! — вигукнув той вражено. — Правда? Ти, певно, жартуєш?

— Чиста правда. Присягаюся... Між іншим, я одразу ж здогадався.

— А я, зізнаюся, ні, — сказав віл. — Мабуть, ти розумніший за мене. Мені й на думку таке не могло спасти. Хоча, звісно, одразу було видно, що дитя незвичайне.

— Ну от, відтоді люди щороку влаштовують велике свято, щоб відзначити його день народження. І немає для них більшого свята. Ти б лише подивився! Це свято спокою, ніжності, душевного спочинку, миру, сімейних радощів, любові. Навіть розбійники стають сумирними мов ягнята. Це називається Різдвом. Слухай, друже, у мене є ідея. Коли вже зайшла про це мова, хочеш, я тобі їх покажу?

— Кого?

— Людей, що святкують Різдво.

— Де?

— Де-де... На Землі.

— Ти вже там бував?

— Щороку туди навідуюсь. Мені видали спеціальну перепустку. Гадаю, і тобі її дадуть. Зрештою, хоч і маленька, а все ж заслуга у нас із тобою є.

— Ти про те, що ми зігрівали немовля своїм диханням?

— Нумо, коли не хочеш проґавити найцікавіше. Сьогодні саме переддень свята.

— А як щодо перепустки?

— Це ми влаштуємо. У мене кузен у паспортному відділі.

Перепустку було отримано, і вони вирушили в дорогу. Наші легесенькі безтілесні ссавці стали плавно спускатися з неба на землю. Побачивши світлу пляму, вони націлилися на неї; пляма перетворилася на мільярди вогників — це було величезне місто.

І ось віслючок і віл, невидимі, посунули його центральними вулицями. Оскільки вони були просто привидами, автомобілі, автобуси й трамваї проходили крізь них, не завдаючи їм жодної шкоди, і вони, у свою чергу, спокійнісінько проходили крізь стіни, ніби зіткані з повітря. Загалом, вони могли бачити все, що їм заманеться.

Видовище було вражаюче: тисячі лампочок у вітринах, фестони, гірлянди, ялинки, безкінечні затори автомобілів, що намагалися протиснутися у вузькі звивисті вулиці, люди, що їх аж кишіло, і вони сновигали туди-сюди і юрмилися в крамницях; усі навантажувалися пакунками і пакуночками в такій гарячковій нетерплячці, мовби їх хтось підганяв.

Віслючка ця картина, схоже, тішила. А ось віл озирався навсібіч з острахом.

— Слухай, друже віслючку, ти казав, що покажеш мені Різдво. Та, як на мене, ти помилився. Запевняю тебе, тут іде якась війна.

— Але хіба ти не бачиш, які всі задоволені?

— Задоволені? Мені здається, вони з глузду поз’їжджали. Ти тільки глянь, які в них безумні обличчя! І очі горять, наче в лихоманці!

— Дорогий мій волику, та ти просто провінціал і ніколи з Раю носа не потикав. Ти не знаєш сучасних людей, от і все. Щоб розважитись, отримати задоволення, відчути себе щасливими, людям треба добряче попсувати собі нерви.

Повз них проїжджали на велосипедах посильні з хиткими стосами пакунків, хтось щось вантажив у фургончики і вивантажував із них, під натиском нетерплячої публіки танули гігантські піраміди солодощів та гори квітів, скрізь засвічувались і згасали лампочки, скрізь гриміли схожі на горлання пісні. Віл, скориставшись із того, що він привид, злетів і з цікавістю зазирнув в одне з вікон сьомого поверху. Віслючок делікатно вчинив так само.

Вони побачили багато обставлену кімнату, а в кімнаті — заклопотану синьйору, що сиділа за столом. Ліворуч від неї на столі височів ледь не півтораметровий стос різнокольорових карток і листівок. Синьйора з очевидним наміром не гаяти ані секунди хапала одну з листівок, мить дивилася на неї, потім зазирала в якісь грубі книги і одразу ж писала щось на чистому боці, закладала листівку в конверт, на конверті теж щось писала, заклеювала його, тоді брала іншу кольорову листівку і проробляла ті ж маніпуляції. Її руки рухалися з такою швидкістю, що простежити за ними було неможливо. Але стос кольорових листівок залишався досі чималим. Скільки часу знадобиться, щоб із ним покінчити? Було помітно, що нещасна жінка б’ється з останніх сил. А вона ж тільки взялася до справи.

— Мабуть, їй добре платять, — сказав віл, — за отаку-от роботу.

— Який же ти наївний, приятелю! Ця жінка дуже заможна, вона з вищого товариства.

— То чого так надривається?

— Вона не надривається, просто відповідає на привітання.

— Привітання? А для чого вони потрібні?

— Та ні для чого. Абсолютно ні для чого. Але у нинішніх людей чомусь така манія.

Вони зазирнули до іншого вікна. І тут люди в якомусь екстазі, з бісеринками поту на чолі надписували і надписували свої папірці. І скрізь, куди б не заглядали наші тварини, вони бачили, як чоловіки та жінки готували пакети та згортки, надписували конверти, підбігали до телефону, прожогом бігали з однієї кімнати в іншу зі шворками, стрічками, торочками та папером, а в цей час до них заходили молоді посильні, ледь не падаючи з ніг, і приносили інші згортки, інші коробочки, інші квіти й нові стоси листів, стоси записок і карток. І все це, — принаймні якщо дивитися збоку, — робилося стрімко, гарячково, натужно, з неймовірними зусиллями.

Скрізь була одна й та сама картина. Приходять і виходять, купують і пакують, відправляють і отримують, загортають і розгортають, гукають і відповідають. І всі раз у раз дивилися на годинник, усі бігали, усі задихалися, боячись не встигнути. А хтось, хапаючи ротом повітря, валився з ніг під навалою пакетів, листівок, календарів, подарунків, телеграм, листів, карток, записок і так далі.

— Ти казав, — зауважив віл, — що це свято спокою, миру, спочинку душі.

— Так, — відповів віслючок, — колись так і було. Та що вдієш! Віднедавна, щойно наближається Різдво, людей мовби якийсь тарантул жалить, і вони перестають будь-що тямити. Та ти сам послухай...

Здивований віл прислухався. На вулицях, у крамницях, в установах, на заводах чоловіки та жінки швидко-швидко говорили, обмінювалися, мов автомати, одноманітними фразами: щасливого Різдва, вітаю, вітаю, і вас так само, вітаю, вітаю, зі святом, спасибі, вітаю, вітаю, вітаю... Усе місто було сповнене цим гулом.

— А самі вони хоч цьому вірять? — спитав віл. — І говорять це всерйоз? Вони справді так люблять ближнього свого?

Віслючок промовчав.

— А що коли нам відійти трохи вбік? — запропонував віл. — У мене голова, наче порожній казан. Мені навіть починає не вистачати того, що ти називаєш справжньою різдвяною атмосферою.

— Взагалі-то, мені теж, — сказав віслючок.

Вони прослизнули крізь валки автомобілів і трохи віддалилися від центру, від вогнів, від гуркоту та шаленства натовпу.

— Скажи мені, адже ти все знаєш, — запитав віл, ще не до кінця отямившись, — ти справді певен, що всі вони не збожеволіли?

— Ні-ні. Просто зараз Різдво.

— Щось забагато цього самого Різдва. А пам’ятаєш ту ніч у Вифлеємі — хлів, пастухів, немовля? Тоді також було холодно, і все ж таки там панували спокій та мир. Усе було зовсім інакше!

— Справді. А пам’ятаєш звуки далеких волинок, що долітали до нас?

— А над дахом чувся легкий шурхіт. Якісь птахи літали чи що.

— Птахи? Ну ти й нетяма! Це ангели були.

— А ті три заможні пани, що принесли дари, ти їх пам’ятаєш? Такі ввічливі, так тихо говорили. Дуже гідні люди. Уявляєш, що було би, коли б вони потрапили раптом у цю круговерть?

— А зірка? Пам’ятаєш ту чудову зірку просто над хлівом? Як знати, може, вона й зараз там. У зірок життя зазвичай довге.

— По-моєму, ні, — сказав віл скептично. — Тут зірок і сліду нема.

Вони підняли морди, щоб подивитися на небо, і, справді, нічого не побачили. Над містом висіла густа сіра пелена.

Опублiковано: № 1 (73) Дата публiкацiї на сайтi: 22 January 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Забагато Різдва

Забагато Різдва

Діно Буццаті
Журнал «Отрок.ua»
Це свято спокою, ніжності, душевного спочинку, миру, сімейних радощів, любові. Навіть розбійники стають сумирними мов ягнята. Це називається Різдвом.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
23:16 19.02.2015 | Татьяна
Спасибо автору за статью. Очень удачно подобрано заглавие.
Я думаю, у православных, которые к Рождеству готовят не только подарки, но и свое сердце, картина праздника выглядит по-другому.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: