Сміятись я завжди любила, особливо в дитинстві. Але, дорослішаючи, стала помічати, що сміх змінюється: замість радісного дитячого сміху з’являється якийсь інший, що залишає неприємне почуття сорому. Потім у житті відбувається щось приємне — і знову легкий, радісний сміх... У певний час я почала замислюватись: чому одні люди сміються красиво, а інші огидно? Сміх — це ознака доброї чи злої волі? Розуму чи безумства? Якщо і того, й іншого, то де межа? Коли потрібно зупинитися?
Взагалі, що таке сміх? Найзрозуміліша відповідь: це наша реакція на смішне. Проте, сміх може бути проявом як доброзичливості, так і агресії, а може бути ознакою психічного розладу, — і це потрібно розуміти й розрізняти. Гарну відповідь на свої питання я знайшла у Ф.М. Достоєвського в романі «Підліток». Мовою свого героя письменник-психолог розмірковує: «Я гадаю так, що коли людина сміється, то у більшості випадків починаєш дивитися на неї з відразою. Найчастіше у сміхові людей виявляється дещо вульгарне, дещо таке, що принижує того, хто сміється, хоча сама людина, що сміється, майже нічого не знає про враження, яке викликає... Неймовірна кількість людей зовсім не вміє сміятися. Хоча, тут і вміти нема чого: це — дар, і штучно його не виробиш. Виробити можна хіба тим, що перевиховаєш себе, розвинеш свої кращі якості. Сміхом дехто себе зовсім викриває, і ви раптом дізнаєтесь про усі його таємниці. Навіть безперечно розумний сміх буває часом огидним. Сміх вимагає передусім щирості , а де у людях щирість? Сміх вимагає доброзичливості, а люди частіше за все сміються злісно. Щирий і душевний сміх — це веселість, а де в людях у наш час веселість, і чи вміють люди радіти? Веселість людини — це найвидатніша людська якість, з ногами й руками. Якийсь характер довго не розкусиш, а розсміється людина якось дуже щиро, і увесь характер її раптом опиниться як на долоні... Сміх є найпершою пробою душі. Погляньте на дитину: одні діти вміють сміятися досконало... Ридаюча дитина для мене огидна, а усміхнена і весела — це промінь із раю, це одкровення з майбутнього, коли людина стане нарешті так само чистою і невинною як дитя...».
Цей уривок викликав у мене бажання звернутися до статей та заміток про сміх інших людей, чий досвід та спостереження також дозволили мені скласти думку про це явище.
Мислителі давнини неоднозначно ставились до сміху. Наприклад, Гіппократ вважав сміх живильною силою і говорив, що дотепний лікар лікує краще за нудного. А ось Платон бачив у ньому більше негативних рис. На його думку, почуття гумору ґрунтується на злобі та заздрості, а сміх — це реакція на нещастя та невдачі інших. Як відомо, Платон висловлював ідеї ідеальної держави, що уособлює справедливість, і тому у своїх працях розглядав сміх з точки зору політики. Він розумів сміх як зло, насмішки, що можуть бути спрямовані проти держави і нести руйнівні наслідки. Дійсно, памфлети, карикатури, цілі літературні твори, що викликали глузування, використовувались у політичній боротьбі. І сьогодні, увімкнувши телевізор, можна помітити, що в дебатах перемагає дотепніший співрозмовник (навіть якщо він не правий): аудиторія, не вдаючись у суть питання, віддає перевагу зовнішнім ознакам його переваги. Зважаючи на це, дотепність, здатність бути привабливим — це перевага, що впливає на оточуючих та їхні думки.
На відміну від Платона, Аристотель вважав, що в помірній кількості гумор може бути корисним. А тих, хто ніколи не жартує або кому неприємні жарти інших, він вважав дикунами. Однак Аристотель визнавав, що у сміхові має бути стриманість. Давньогрецький філософ наголошував: «У розвагах, той хто тримається середини, — дотепний», — а надлишок дотепності переростає у блазнювання.
Німецький філософ Артур Шопенгауер розглядав смішне як породження інтелекту. На його думку, причина смішного полягає в успішному розпізнаванні абсурду. Іммануїл Кант пов’язував жарт швидше з приємним, ніж із корисним, а все, що викликає веселий нестримний сміх, вважав чимось беззмістовним. У ХХ сторіччі письменник Умберто Еко іронічно зауважував, що оскільки минуле не можна змінити, то над ним можна хоча б посміятись.
З точки зору психології, гумор є корисним, коли спрямований на об’єкт, що до цього викликав небезпеку або страх (війна, стихійне лихо). Він надає людині оптимізму та упевненості в собі. Гумор об’єднує людей, робить їх розкутими та поглиблює відносини між ними. Гумор та сміх народжують у людях надію. Якщо ми здатні сміятися над власними проблемами, то малоймовірно, що нас подолають неспокій, страх, гнів, депресія. Сміх допомагає звільнитися від чималої кількості негативних емоцій.
Почуття гумору властиве будь-якій людині, проте у кожної воно різне і розвинуте по-різному. Кожен із нас, мабуть, знає людей, з якими йому весело, і людей, чиї жарти, навпаки, дивують. Почуття гумору, або дотепність — це властивість бачити, створювати і розуміти дотепне. Механізм такий: дотепність створює смішне, а почуття гумору його розпізнає. Нормальним, здоровим проявом почуття гумору є жарт на адресу близьких друзів, що сприймається як прояв довіри до них, як можливість побачити один одного зі сторони в критичному світлі, виявити в себе непомітні до цього недоліки, аби виправити їх. Про вульгарний гумор скажу лише, що, за вченням святих отців, це прояв ласолюбного серця, слабкої та несміливої душі.
Сміх потрібен людині для того, аби вистояти, не розчаруватися в цьому світі. У важкі моменти життя він зможе наповнити сенсом наше існування, дозволивши поглянути на проблеми з іншого боку. Занадто «серйозна» життєва позиція може призвести до бачення світу крізь сірі окуляри, і тоді світ здаватиметься безрадісним. Наприклад, один із героїв казки «Любов до трьох апельсинів», Панталоне, розмірковує над тим, яке місце займає сміх у житті людей:
Ну можно ли представить мир без шуток?!
Да он без шуток был бы просто жуток!..
Когда на сердце холод, страх и тьма,
Лишь юмор не даёт сойти с ума!..
Судьба играет с нами в «чёт» и «нечет»,
Уныние казнит, а юмор лечит.
Хвала шутам, что вовремя смогли
Нас удержать от яда и петли!..
Інколи ми стикаємося з такою думкою, що у церковному середовищі, а тим більше серед аскетів, сміх є чимось виключно гріховним. Як контраргумент хочу процитувати уривок з життя преподобного Антонія Великого із «Древнього патерика». «Дехто, полюючи в пустелі на диких звірів, побачив, що авва Антоній жартівливо спілкувався з братами, і спокусився. Старець, бажаючи запевнити його, що інколи потрібно давати послаблення браттям, говорить йому: „Поклади стрілу на лук свій, і натягни його“. Він зробив так. Старець знову говорить йому: „Ще натягни“. Той натягнув ще. Старець знову наказує: „Тягни ще“. Мисливець відповідає: „Якщо я почну тягнути надміру, то зламається лук“. Тоді авва Антоній говорить йому: „Так і у справі Божій: якщо ми надміру будемо тиснути, від того вони почнуть сумувати. Тому потрібно інколи давати хоча б деяке послаблення ченцям“. Вислухавши це, мисливець був зворушений і, отримавши велику користь, пішов від старця. І браття, утвердившись, повернулися до свого місця».
Дійсно, сміх може відкрити як позитивні, так і негативні риси характеру, крізь нього проявляється наша подвійна натура. Сміх — це не свобода. У грецькій мові стан людини, що сміється, описується не як її дія, а як дія, що звершується над нею. Негативну сторону сміху С. Аверинцев характеризував як акт відмови від сорому, співчуття та совісті. Висміювання чужого горя, добра або краси — це випадки внутрішнього спустошення. Ми знаємо з досвіду, що іноді під час сміху совість ловила нас на непомітному відступництві і миттєвому зрушенні духовної позиції, які саме сміх робив можливими.
Однак, Православ’я не засуджує сміх, а прихильно ставиться до нього, якщо він добрий. У сміхові потрібно бути обережним, але не завжди обережність передбачає повну відмову. Як і всі якості людської природи, він — дар від Бога. Красивий сміх віддзеркалює внутрішню красу. Наприклад, у Гоголя в «Тарасі Бульбі» Андрій почув «найдзвінкіший та найгармонійніший сміх», що змусив його озирнутися і лише потім побачити красу не лише душевну, а й зовнішню.
Ось над чим дійсно варто посміятися, так це над злом. «Ад всесміхливий», про який оповідає нам канон на П’ятидесятницю, — це в перекладі з грецької на українську «пекло всевисміяне». Смішний у своїй пихатості, диявол безсилий у своїй злобі та бездарний у своїй порожнечі.
Існує час для смутку й для розваг. Є час ридати і час танцювати (Еккл. 3, 4) Потрібно лише навчитися бачити між ними різницю.
Гумор існує у різних формах.
Парадокс — у перекладі з давньогрецької означає «несподіваний, дивний, здаватися». Звідси зрозуміло, що буквально це означає властивість здаватися дивним, несподіваним. Парадоксальність — незвичність, оригінальність, суперечність загальноприйнятому, традиційному. Наприклад, на парадоксах побудована дитяча «поезія безглуздостей» Льюїса Керролла та Корнія Чуковського. Відомі оратори й мислителі у своїх сентенціях також використовували парадокси для створення яскравішого й виразнішого образу. Парадоксальними є безліч афоризмів відомих мислителів. Наприклад, висловлювання Вольтера: «Ваша думка мені глибоко ворожа, але за ваше право її висловити я готовий віддати своє життя», — або вислів Г.М. Фрумкера: «Чоловік від жінки відрізняється тим, що перед скоєнням помилки він все ретельно продумує». Антонім парадоксальності — ортодоксальність — означає, навпаки, перевіреність, традиційність.
Іронія (з давньогрецької — удавання) — це зворот слів, в якому справжній зміст прихований або суперечить явному. Іронія створює відчуття, що предмет обговорення не такий, яким він здається. Аристотель визначав іронію як «вислів, що містить насмішку над тим, хто дійсно так думає».
Сарказм (з грец. перекладається дослівно як «розривати [м’ясо]») — це уїдлива насмішка, яка навмисно розкриває те, що є насправді. Сарказм висміює дійсність. Для нього характерна різкість викриття. Обурення і ненависть є рушійною силою сарказму.
Гумор також виявляється через сатиру, гротеск, карикатуру, пародію, насмішку, анекдот тощо.