Замітки про Столипіна

По материнській лінії Петро Столипін походив від князя Рюрика. Серед його пращурів — святі Ольга й Володимир, Ярослав Мудрий і передостанній Великий київський князь Михайло Чернігівський. Це не домисел, на це є точні генеалогічні таблиці. Вони вказують початок роду князів Горчакових, до яких належала мати Столипіна, від Смоленської гілки нащадків святого князя-мученика Михайла Чернігівського.

По батьківській лінії Петро Столипін був родичем Романових. Наприклад, імператору Миколі ІІ він доводився сімнадцятиюрідним братом. Це, звичайно, «сьома вода на киселі». Але й найближчі кузени майбутнього політика були не останніми людьми Росії та світу. Наприклад, Михайло Лермонтов — троюрідний брат Столипіна. Або Лев Толстой — його троюрідний дядько.

Наш «німець»

Російському дворянину Столипіну довелося народитись у німецькій землі Саксонії. Для дворянського вищого світу звичайна справа — тоді там, на мінеральних водах, лікувалися-відпочивали багато небідних росіян. Що ж дивного, що вагітна княжна, дружина отамана Уральського козачого війська (тобто, генеральша), на зиму не залишилася з чоловіком у казахському степовому Уральську, а поїхала в Саксонію, де тоді жили її родичі.

Окрім того, в цьому німецькому контексті доречно буде згадати «головного» за політичною вагою родича майбутнього політика. Ще один його дядько — канцлер (міністр закордонних справ) Росії в 1856-1882 роках Олександр Горчаков. Цей дипломат був великим германофілом. Він навіть зіграв важливу роль у об’єднанні Німеччини й приході до влади канцлера Бісмарка. Зубр російської політики Олександр Горчаков був людиною-епохою, і це була епоха максимального зближення Росії та Німеччини. Саме на цю пору припали дитячі та юнацькі роки його племінника.

А згодом адміністратор та політик Петро Столипін виявить незвичний для наших палестин рішучий, по-німецькому прагматичний характер. Буде помітно, що він багато в чому орієнтується на бісмарківський стиль і німецький досвід реформ — на противагу популярності в російському вищому світі англійських та французьких традицій.

Наш «прибалтієць»

Перші сім років життя Петро Столипін провів у батьківському маєтку під Москвою. Фактично він провів дитинство без батька (той, нагадаємо, очолював козацьку армію в далекому Північному Казахстані). Але чимала кількість висококласних вихователів, рано засвоєні знання про історію свого роду і досягнення предків, а головне — щоденне в ранньому дитинстві спостереження селянського побуту створили незвичайний душевний феномен. Столипін з юності став уважати «російську землю своєю матір’ю, а Російську державу — своїм батьком». І це не алегорично, не для красного слівця, а буквально: з ніжністю до першої, з шанобливою повагою до другої, з мужньою любов’ю і бажанням допомогти обом.

А ось другу половину свого дитинства, з 7 до 12 років, Петро Столипін провів у іншому батьківському маєтку Колноберже — в Литві. Або, точніше, в Польщі, адже тоді поляки становили третину населення Південної Литви. Яким би хорошим не було навчання в маєтку, епоха вимагала навіть від багатих і знатних осіб гімназійної освіти. Гімназії були тільки у великих містах. А тому батько Столипіна придбав великий гарний будинок у Вільнюсі (тоді Вільно). Саме там прожив майбутній реформатор зі своєю матір’ю у віці від 12 до 17 років, навчаючись у гімназії. Для становлення будь-якої людини — найважливіші роки!

Вільно, перший мегаполіс у житті підлітка, на ту пору було абсолютно польським містом. Більше того, воно вважалося однією з польських столиць. Зрозуміло, древнє європейське «място» різко відрізнялося від російських. Та й раніше пізнаний підлітком побут польських селян теж мало схожий на життя російського селянства.

Цей північно-польський світ, який тоді перебував під впливом сусідньої Східної Пруссії й балансував на самій межі західної та російської цивілізацій, став багато в чому еталонним для Петра Столипіна. Неспроста його адміністративна кар’єра розвивалася в східно-польському регіоні; тут пройшла рівно половина його життя.

Губернська інтермедія

У 1877-1878 роках батько нашого героя воював на фронтах Російсько-турецької війни. Після бойових дій кілька років генерал Аркадій Столипін служив губернатором відвойованої в османів Болгарії. Будучи віком під 60, він отримує «передпенсійне» командирське призначення до міста Орел. Там нарешті генерал, отримавши довгоочікуваний відпочинок, вирішує возз’єднати з собою свою сім’ю. Втім, у якомусь сенсі, запізно: сини генерала, в тому числі й Петро, принципово проігнорують військову кар’єру, до якої більшість Столипіних спадково зверталися кілька століть. У своєму становленні майбутній політик орієнтувався тільки на родичів матері — адміністраторів Горчакових.

Проте, таким чином юнакові Петру Столипіну довелося провчитися три останні гімназійні роки в центрально-російському губернському центрі. Тому самому Орлі тієї самої епохи, про які мальовничо розповів Іван Бунін в «Житті Арсеньєва». До речі, прізвище для свого сумного автобіографічного роману Бунін узяв з натяком на свого улюбленого Лермонтова, чия бабуся була в шлюбі Арсеньєва, а уроджена — Столипіна.

Після закінчення гімназії 20-річний Столипін вступає до університету Санкт-Петербурга.

Молоді роки

У Пітері студент-економіст на першому ж курсі, звичайно, закохується. На третьому курсі одружується. А після закінчення вузу у молодої сім’ї вже й народжується первісток (усього в родині Столипіна буде шестеро дітей). За всіма мемуарними свідченнями, це була, на диво для вищих кіл, «справжня сім’я», дружна та міцна, яка випромінювала душевне тепло і взаємну підтримку. Навіть самі інтонації будь-якого з листів Петра та Ольги — цьому підтвердження.

Обраницею Столипіна стала російська дворянка, чий рід мав австрійське походження, Ольга Нейдгардт. Та й усе життя особливо близьким Столипіну було це поєднання німецького духу з глибинним російським (а Ольга була правнучкою великого Суворова). А також якась особлива чутлива близькість до царського дому (Ольга була дочкою керуючого імператорським двором). До речі, брат Ольги — нещодавно причислений до лику святих мученик Олексій Нейдгардт — разом зі своїми дітьми загинув у 1918 році, захищаючи від закриття і конфіскацій православні храми та монастирі.

За своєрідний курйоз друзі молодого економіста Столипіна сприйняли те, що після закінчення вузу свою кандидатську дисертацію він написав на економіко-географічну тему «Тютюнові культури в Південній Росії» — при тому, що сам Петро не курив ніколи в житті. Вже сама сільськогосподарська тема дисертації видавала об’єкт захоплення майбутнього реформатора. Земля, землеробство, землеволодіння, сільська промисловість — головна любов і біль усього його життя.

Після університету Столипін просить зарахувати його до Департаменту землеробства та сільської промисловості. Пропрацювавши в петербурзькому міністерстві три роки на дрібних канцелярських посадах, Столипін відчув: це не те. Його душа вимагає практики, справжніх справ, що пахнуть ґрунтом, селом. І тоді він просить про переведення в свою рідну Прибалтику. Так починаються його справжні університети — 13-річна земська служба в Ковенському повіті, весь час якої він прожив у пам’ятному з дитинства маєтку Колноберже.

Посада, яку займав Столипін, — повітовий предводитель дворянства, «по-нашому» глава райвиконкому та райради — означала головування в повітовому земському зібранні, а також у інших місцевих органах. У ту епоху земські збори в Росії вже стали основним органом управління в глибинці. Саме земства вирішували всі адміністративно-господарські питання — влаштування шкіл, обладнання лікарень, будівництво доріг, розвиток ремесел, кустарного виробництва, створення курсів підвищення кваліфікації для лікарів, учителів, агрономів, — словом, підтримка всього, що становило життєвий побут повітів і губерній.

Столипін заглиблювався у найдрібніші подробиці всіх напрямків діяльності своїх установ. Через свою активність та наполегливість він швидко здобув повагу місцевих поляків, литовців, євреїв. І крім земських посад незабаром був обраний також главою судової системи Ковенського та сусіднього повітів.

В цілому, після десятиліття ковенської роботи Столипіна не було в Росії іншого такого високоосвіченого господарника з глибоким знанням всієї провінційної повітової мікроекономіки.

Сходження

У 1902 році умілий адміністратор був помічений міністром внутрішніх справ і призначений губернатором сусідньої з Литвою Гродненської губернії (нині Білорусь, але на той час, знову ж таки, більшою мірою Польща). Наймолодший у тодішній Росії — 40-річний — губернатор Столипін, ледве вступивши на посаду, запропонував докорінні земельні реформи. Ті самі, які йому через кілька років судилося почати по всій Росії. Стало зрозумілим, що програму реформ колишній повітовий господарник виношує вже давно і що окремі її моменти сприйняті ним у східнопруського селянства і вже успішно випробувані в Прибалтиці.

Втім, з реформами на Гродненщині не склалося — минуло трохи більше ніж півроку, і Столипіна призначили губернатором у поволзький Саратов. Поки губернатор Столипін займався асфальтуванням вулиць Саратова, робив пробні пуски газового освітлення та телефонної мережі, будував лікарні, притулки та училища, здійснював ознайомлювальні поїздки своєю неосяжною «країною», що займала мало не все Середнє Поволжя, а головне, просував свої реформаторські ідеї на прийомах у імператора — Росія вступила в трагічні 1904-1905 роки.

Напруга зростала. Революціонери буквально «нахабніли» і звикали до безкарності. Вже мало хто сумнівався, що поразка у війні з Японією викличе грандіозний народний бунт, який поставить все догори дном... І ось тут почалася особиста війна адміністратора Столипіна з революційним рухом.

Протягом 1905 року на Столипіна здійснюється два замахи. У першому випадку жоден з трьох пострілів не зачепив суворого губернатора. У другому — в будинку Столипіна терористка застрелила колишнього військового міністра Росії Віктора Сахарова, направленого до Саратова для упокорення селянських заворушень. Сам же Столипін знову не постраждав.

На вершині: сувора увертюра

Нарешті, навесні 1906 року, імператор Микола ІІ викликає саратовського губернатора в свій царськосільський палац, де пропонує йому посаду міністра внутрішніх справ. Столипін відмовляється: епоха була страшна, країну охопив терористичний хаос і розвал, посада глави МВС була самогубною. Але зазвичай м’який імператор несподівано вимовляє: «Я вам наказую»...

Усього через два місяці Петро Столипін призначається і прем’єр-міністром Росії зі збереженням поста голови МВС. Починається бурхливий — і воістину хресний, голгофський — шлях реформатора на посаді голови виконавчої влади всієї Російської імперії.

Але і терористи не дрімають. Влітку того ж 1906 року відбувається черговий замах на новопризначеного прем’єра — один з найбільших терактів у російській історії. В результаті вибуху декількох бомб, кинутих у приймальню Столипіна на його літній дачі під Пітером, загинули на місці й померли від ран 50 осіб, ще стільки ж були поранені (включаючи чотирнадцятирічну доньку та трирічного сина Петра Аркадійовича). Сам прем’єр відбувся забиттями, ні на секунду не втративши самовладання та витримки.

Реакція глави уряду на цей та численні інші теракти не змусила на себе чекати. Через тиждень виходить указ про військово-польові суди. Починається піврічна смуга масових «швидковирішуваних» страт, яка зазвичай згадувалася в радянських підручниках словосполученням «вакханалія смертних вироків і шибениць». Солдати внутрішніх військ були невдоволені використанням їх для масових розстрілів терористів, і тому страти незабаром стали проводитися через повішення. Саме тоді в народі петля отримала саркастичне найменування «столипінської краватки», а арештантський вагон став іменуватися «Столипіним».

Результат найжорстокіших заходів — активний революційний рух розгромлено повністю; ціле десятиліття в Росії на нього не було і натяку. Як сказав сам Столипін: «Дайте державі двадцять років спокою внутрішнього і зовнішнього, і ви не впізнаєте теперішньої Росії».

Але стільки років спокою Росії ніхто не дав.

«Управитель земель російських»

Одночасно Столипін приступає до головної справи усього свого життя — глобальної аграрної реформи всієї Російської імперії.

Вже 9 листопада 1906 року виходить «Указ про вихід з общини». Вперше після «визволення селян» 1861 року селяни дійсно були звільнені. Адже всі ці 45 років селяни в сенсі землеволодіння були підлеглою частиною своєї громади, якій і належала земля. Відтепер же будь-який селянин або кілька селян отримали право взяти від свого села-громади належну їм за законом окрему частину общинної землі, так званий відруб, і, відмежувавшись, обробляти його на власний розсуд.

Ще одним пунктом земельної реформи стала ліквідація черезсмужжя. Справа в тому, що кілька сторіч купівлі-продажу і розділення землі призвели до того, що ділянки багатьох дрібних власників складалися з 20-30 малих смуг, розкиданих серед чужих володінь. В одному випадку було зареєстровано навіть господарство зі 120 невеликих земельних наділів. З цією бідою аграріїв Столипін розібрався по-своєму просто і рішуче — жорстким примусовим землеустроєм, новою розміткою наділів. І тут уже з грізним правителем ніхто не сперечався.

Наступним кроком було зміцнення Селянського банку, що видавав позики селянам для купівлі ними землі у поміщиків. За пропозицією Столипіна, Селянському банку передали величезні площі державних земель, які тепер могли купувати селяни. Сотні тисяч із них лише за роки прем’єрства Столипіна скористалися цією можливістю. Втім, не без ложки дьогтю — 20% селян-кредиторів так і не змогли підняти господарство, і банк, за рішенням суду, позбавляв їх купленої ними землі.

Нарешті, найбільш відомим, але і найменш успішним кроком реформатора була пропаганда переселенського руху в Сибір і на Далекий Схід — переважно з «переповнених» селянами України, Білорусії та Прибалтики. Величезних земельних площ, за безцінь розданих сотням тисяч переселенців, виявилося недостатньо. Селяни, які звикли до «ініціативи згори» і сторіччями відпрацьованих життєвих дій, виявилися не готовими до «голого поля» і «голого лісу», до повної відсутності соціальної інфраструктури, яку потрібно було самим же і створювати. А головне — не готовими швидко й творчо змінювати звичайний стиль господарювання, пристосовуючись до важких кліматичних умов Сибіру. Кожен шостий переселенець незабаром повернувся додому розореним. Та й більшість переселенців, які залишилися на Сході Азії, до процвітання теж не наближалися.

Проте, економічне зростання Росії в результаті столипінської аграрної реформи було значним і обнадійливим.

Без повітря

За перші три роки з терміну, відданого земельній реформі, прем’єр-міністр Петро Столипін встиг у деталях розробити плани нових реформ — в областях прав і свобод громадян (конституція), соціальної політики, освіти, науки та культури, розмежування відповідальності гілок влади, місцевого самоврядування, фінансів, силових структур, військової та судової систем. Це був розмах, гідний тезки реформатора, імператора Петра Першого — задум відтворення заново цілої держави, цілої наддержави в усіх її проявах.

Привести цей план у дію Столипіну не судилося. Зі зрозумілих причин він швидко здобув нелюбов більшості високопоставлених осіб імперії. Уже одній його земельній реформі відкрито перешкоджала вся влада (і переселенський процес загубили, власне, чиновники, саботувавши допомогу переселенцям). Праві сили паплюжили прем’єра за розвал російської сільської громади, яку звикли вважати панацеєю кілька поколінь інтелігенції. Ліві сили ненавиділи його не тільки за розгром терористичного бунтарства — вони справедливо бачили в ньому конкурента, «революціонера згори», який знає, як будувати приватновласницьке «німецьке» суспільство.

Радикалізм його задумів відвернув від прем’єра й імператора, обмеження влади якого Столипін відкрито та неухильно домагався. Особливо зіпсувалися відносини двох головних осіб країни після зухвалої спроби Столипіна видворити зі столиці Распутіна, сприйнятої як втручання у справи царської сім’ї. Однак навіть натякати на зняття з посади політика, який служив запорукою відсутності в країні тероризму, довго ніхто не наважувався.

Останні два роки реформатору, по суті, довелося працювати в холодній «безповітряній» атмосфері нерозуміння та неприязні. «Мене вб’ють, уб’ють члени охорони», — пророче зауважив він незадовго до смерті. Він писав: «Щоранку, коли я прокидаюся і творю молитву, я дивлюся на майбутній день як на останній і готуюся виконати всі свої обов’язки, спрямовуючи погляди у вічність. А ввечері, коли знову повертаюся до своєї кімнати, то дякую Богові за зайвий дарований мені в житті день. Це єдиний наслідок мого постійного усвідомлення близькості смерті як розплати за переконання. Часом, однак, я ясно відчуваю, що повинен настати день, коли задум убивць, нарешті, вдасться».

Він склав заповіт, у якому просив поховати себе в тому місці, де його застане смерть.

Епілог

У цій готовності Петра Столипіна до вічності наближався день 1 вересня 1911 року. Тоді в Києві повинен був відкриватися пам’ятник царю Олександру ІІ за участю імператора і прем’єр-міністра. Столипін прибув до Києва за тиждень до церемонії, продовжував тут працювати, викликати міністрів і представників земств (до того ж, тоді ходили чутки про швидку відставку Столипіна та призначення його до Києва губернатором). Після прибуття ж царя стало очевидним, що глава уряду, що називається, «в опалі», відтіснений на задній план. Після цього свою швидку відставку Столипін у Києві оголошував знайомим як справу вирішену.

Заключна церемонія урочистостей з відкриття пам’ятника проходила в київському Оперному театрі. В антракті до прем’єр-міністра підійшов юнак у фраку, як потім виявилося, співробітник таємної поліції; пролунало два постріли. Зі спогадів очевидців: «У залі пролунали крики, всі погляди спрямувалися на П. А. Столипіна, і на кілька секунд усе стихло. П. А. Столипін ніби не відразу зрозумів, що сталося. Він нахилив голову і подивився на свій білий сюртук, який вже заливався кров’ю. Повільними та впевненими рухами він поклав на бар’єр кашкет і рукавички, розстебнув сюртук і, побачивши жилет, густо просочений кров’ю, махнув рукою. Потім він важко опустився в крісло і ясно й виразно промовив: „Щасливий померти за царя!“ Побачивши государя, він став робити знаки, щоб государ відійшов. Але государ не рухався, і Петро Аркадійович благословив його широким хрестом».

І хоча згодом виявилося, що вбивця Столипіна вже був під підозрою у власному відомстві — залишається нез’ясованим, хто стояв за терактом. Особистий анархізм убивці, як наполегливо заявляв останній на слідстві? Таємничі революціонери? Або ж «свої», тобто не менш таємничі сили у вищій владі Російської імперії?

Принагідно зауважимо, що з двох поранень Столипіна обидва (в руку і в печінку) не були смертельними. Проте влада зволікала із відправкою пораненого до лікарні. Чомусь для розміщення прем’єра була обрана невелика приватна клініка, а не ближча до Оперного театру і значно краще оснащена лікарня Київського університету. В результаті досить сумнівного догляду за пораненим виникло зараження крові. Воно через 4 дні й закінчило земне життя 49-річного Петра Аркадійовича Столипіна.

Його останньою прижиттєвою «адресою» стала клініка Маковського — маленький гарний особняк у стилі модерн поблизу київського Ярославового Валу. А останнім земним притулком суворого й рішучого управителя земель Руських, згідно заповіту покійного і рішення імператора, стала могила біля стін Трапезної палати Києво-Печерської Лаври. Доля назавжди залишила тіло Петра Столипіна в стародавньому місті, в якому жили і служили десятки його предків — князів з династії Рюриковичів.