Сучасний протестант «з наших» іноді не такий уже й далекий від Православ’я. У перші два-три роки дуже далекий. Усе в Православ’ї для нього — або фольклор, або язичництво. Але життя бере своє...
Рідна община, яка навчила вірити, вже не здається такою ідеальною, як спочатку. Стають помітними недоліки братів і сестер; власні гріхи, незважаючи на впевненість у спасінні, вийшовши в двері, лізуть у вікна. Замість «чистої євангельської віри» і простоти все частіше нагадують про себе доктринальні розбіжності. Людина заспокоюється, тобто прощається з колишнім запалом. Стає зрозумілим те, про що постійно повторює Церква. А саме — що спасіння вимагає праці, що життя проходить між страхом і надією, що «Царство Небесне здобувається силою». У підсвідомості дужчає голос генетичної пам’яті.
Адже більшість протестантів у нас люди хрещені. Можна заперечувати користь хрещення в дитинстві, можна вважати себе громадянином всесвіту й стовідсотковим сином майбутнього Царства. Але хрещення діє, благодать живе й вимагає воцерковлення. Дехто з наших протестантів для своїх зарубіжних братів здаються напівченцями чи старообрядцями. І жінки в них на служіннях у хустках, і під гітару молитися не люблять, і моляться довго, до того ж, стоячи. Думайте, що хочете, але часто це — істинно хрещені в дитинстві люди, і поводитися вони намагаються у відповідності до просвіченої совісті.
Їхнє серце розганяє по венах разом із кров’ю генетичну пам’ять. Це пам’ять про Православ’я.
«Як ви молитеся? — запитав я в одного протестантського проповідника. — У вас є оформлений чин, чи ви кожного разу керуєтеся емоціями?» — «Звісно, є чин, — розумно й сумно відповів співбесідник. — На емоціях і духовному підйомі довго не проїдеш». Відтак він розповів, що починають вони зі співу псалмів, потім просять за різні потреби, проповідують. Закінчують молитву загальним читанням «Отче наш». Я зауважив, що якщо не брати до уваги анафору, епіклезу, тобто осердя Євхаристії, то за структурою дуже схоже на літургію Златоуста. Він погодився. «Генетична пам’ять?» — спитав я. — «Можливо» — була відповідь.
Через деякий час, може, через лічені роки, наші парафії поповняться братами й сестрами, які пройшли в протестантизмі школу катехізації і повернулися до Православ’я. Це буде істинне торжество Православ’я, але нам потрібно до цього підготуватися. По-перше, вони — люди Книги. Їм треба читати й тлумачити Писання не п’ять хвилин на тиждень, а набагато більше. Більшість із них тільки тому й наповнюють орендовані концертні зали, що в рідних церквах, під куполом, на якому височіє хрест, вони проповідей не чули. Чесно скажемо, не дуже й шукали. Але якби пошукали, то, знову чесно скажемо, повернулися би в орендовані зали. Нам потрібно проповідувати, причому якісно й постійно. Віра отців, віра, «одного разу передана святим», у нашому випадку часто схожа на скриню зі скарбами. Скарби реальні, але ми самі не часто в скриню заглядаємо.
Від звичної бридливості до протестантів необхідно перейти до радісного й сміливого благовіствування. Ви шануєте суботу? А чи знаєте ви, що ми також шануємо суботу? Не по-єврейському, бездіянням, але неодмінною молитвою в храмі. Ми пам’ятаємо, що це — сьомий і благословенний день. Тільки шануємо ми його менше, ніж неділю, оскільки субота — день вдячної пам’яті про творення світу й благословення, а неділя — вдячність Богу за відкуплення. Відкуплення вимагає більшої любові, ніж творіння.
Ви шануєте ім’я Господа, відкрите Мойсею біля купини? А ви знаєте, що на кожному богослужінні ми зі страхом його промовляємо? Ми благословляємо Сущого, тобто Ягве, проказуючи по-слов’янськи «Сий благословен Христос Бог наш». Адже Син у всьому рівний Отцю. Він теж — Ягве, як Отець і Дух. Грецькою це ім’я ми пишемо на іконах Спасителя. Це ім’я промовляється під час хрещення.
Якщо хочете, то ми — п’ятидесятники в правильному значенні цього слова. У П’ятидесятницю народилася наша Церква, і все, що здійснюється в ній, здійснюється дією Господа Святого Духа. Якщо хочете знати, то ми не менше за квакерів учимося трепетати перед Богом у мовчанні. Багато хто з нас не менше за найактивніших методистів вивчають Писання. Усе, на чому окремі групи й секти намагаються побудувати своє общинне й індивідуальне буття, у нас є. Причому воно не вчора з’явилося. Все це в нас є від початку й існує в істинному сенсі, варто лише пошукати. Ну а щодо гріхів і слабкостей — то в кого їх немає? Різниця лише в тому, що наші гріхи перед очима, і ми, слідом за апостолом Павлом, не боїмося хвалитися немочами, «щоб сила Христова вселилася в нас».
Це смілива мета, але вона реальна. Варто повернутися до серйозного занурення в догматику. Всім відомо, що протестантів, ніби червоні прапорці, дратують ікони. Ми намагаємося пояснити їм догмат Сьомого Собору, але, здається, говоримо різними мовами. Річ у тім, що починати необхідно з Собору Першого. Спочатку треба говорити про Божество Ісуса, про Його природну рівність Отцю. Потім, якщо розуміння досягнуто, варто говорити про Собор Другий, тоді про Третій. Божество Святого духа, рівність Іпостасей, різниця між Особою і природою будуть нашими темами. Складнощі, можливо, почнуться, Собору з Четвертого, іноді раніше. Співвідношення природи й волі, питання про Діву Марію — Кого Вона народила і як Її правильно називати? Тут розбіжності стануть очевидними. Це значить, що питання шанування ікон, питання, поставлене й вирішене на Соборі Сьомому, неможливо вирішити, перескакуючи через кілька століть напруженої догматичної думки.
Христос — Бог, Який воплотився, став видимим. З огляду на Воплочення до Нього не мають стосунку слова Старого Завіту, що підкреслює заборону на зображення тим, що «тільки голос ви чули, а образу ніякого не бачили». Христос — не «бог чужий», чиї образи наповнювали Ізраїль. Він — Бог Істинний, Чия Особа під час земного життя була доступна зору й дотику, а нині доступна іконопису. Але щоб до цього прийти, потрібно багато пройденого лишити за собою. Потрібна наполеглива праця, спочатку з освіти власної, потім — з непростого спілкування з братами, позбавленими спілкування з Церквою. Це праця титанічна, людським силам не підвладна, праця, що потребує благодаті. Бог благодать дасть, дасть багато, «з надміром» і незаздро. Потрібна лише наша праця. У цьому вся справа.
Потрібно бачити очі людей, котрі не розлучаються з Біблією, коли вони вперше чують про отців Єгипту! Хто любив Писання більше, ніж отці? Багато хто з них носили в пам’яті весь (!) Псалтир, пам’ятали дослівно величезні уривки з Євангелій, цілі послання Павла. «Ви думаєте, що любите й знаєте святі книги? Я розповім вам про Арсенія Великого і про Антонія». Потрібно бачити очі людей, звиклих отримувати духовну поживу з тоненьких брошур у глянцевій обкладинці, коли авва Аммон і авва Макарій постають перед їхніми мисленими очами.
«Але де ці люди сьогодні? — запитають у нас рано чи пізно. — Чи не є більшість православних парафіян людьми простими й до глибин далекими?» — «Не бентежтеся», — буде відповідь. У ті часи, коли пустелі заселилися людьми, які знали кожну букву в Мойсеєвих книгах, поряд з ними жили люди, котрі не знали нічого, крім імені Спасителя. «Я нічого не запам’ятовую і нічого не розумію», — жалівся молодий монах наставникові. — «А як звати Спасителя?» — запитував старець. — «Ісус Христос», — відповідав молодий монах. — «Радій, чадо. Ти знаєш найголовніше». Так і в нашому житті. Є небагато тих, хто знає багато, але поряд з ними у тій же благодаті, а часто й у більшій, перебувають багато, хто знає трішки, але найголовніше.
Я цілком серйозно стверджую і не на жарт переконаний у тому, що скоро наші храми наповнять ті, хто сьогодні зараховує себе до протестантів. Їх не відстрахають ні буркотливі бабусі, ні дисциплінарна строгість, ні незвична мова.
Вони, наситившись текстами, почнуть жаждувати благодаті, яка породила тексти. Любителі Писання впізнають у Церкві смиренну Матір Писання і прийдуть покаятися в тому, що довго цього не помічали. З людей слова вони стануть людьми Чаші. Точніше, вони стануть людьми слова, яке співається, читається і благовіствується над Чашею.
Тільки б ми були до цього готові.
