Пам’ятаєте дитячий вірш «Ким бути?» Завдяки технічному прогресу багато професій, про які розповідає автор, давно стали архаїзмами. Обираючи справу життя, на перше місце тепер ставлять престиж, зарплатню, можливість кар’єрного зростання, а також бажання батьків і думку друзів. Ми з легкістю кидаємо своє покликання під ноги ідолу успішності, забуваючи, що жити і примножувати Богом дані таланти можливо лише тут і зараз, доки б’ється серце і промацується пульс.
Історя перша, «любовна»
Від нього неможливо було відірвати погляд. Красиві руки, які знають своє діло, зосереджене обличчя, ледь помітна усмішка. І іскра в очах. Саме та, що робить людину прекрасною, живою та справжньою.
Схоже на початок жіночого роману? Ні, це просто мої спостереження і, не побоюся цього слова, моя «закоханість» у людину, котра на своєму місці зайнята улюбленою справою.
Цей хлопець — не олігарх. Під вікном не блимає фарами новенький «Порш», і навряд чи в нього є рахунок у швейцарському банку. Але дивна річ, на робочому місці хлопець явно щасливий. Він — працівник друкарні. Завдяки його майстерності читач може насолоджуватися цим журналом. Маючи слабке уявлення про те, як виходить у світ друкована продукція, я була недалека від думки, що журнали й книги ростуть на деревах. Скільки тонкощів у роботі друкарні! Приладки й налаштування, лампочки й лінзи, тисячі видів паперу. Постійні звірки кольору, напівтонів, тонів, відтінків на кожному аркуші. І ось, нарешті, журнал — він такий красивий, пахне фарбою й працею!
Затамувавши подих, я спостерігала, як працює наш герой. Для мене було відкриттям, що й технічна робота може бути настільки творчою, досить лише полюбити її й повірити у значущість справи, яку робиш. Дивлячись на цього хлопця, я згадала забутий вислів «золоті руки». Переді мною промайнув ланцюжок асоціацій: хліб, колосся, люди різних професій з малюнків шкільного підручника. Стало так тепло й затишно, так по-справжньому добре серед стосів паперу в цеху друкарні.
Історія друга, «післядипломна»
У день вручення диплома я зробила один дивний вчинок. Тільки-но глянувши на документ, я відразу ж сіла у трамвай і тайкома відвезла це пластикове диво... до приймальної комісії. Всі навколо мене вітали, пророкували світле майбутнє з високооплачуваною роботою, а мені було соромно зізнатися, що те, чому я вчилася п’ять років, не залишило ані сліду в душі, ані бажання працювати за спеціальністю.
Коли я вступила удруге, мене «не зрозуміли». Одногрупники ходили на співбесіди, знаходили роботу, а я знову засіла за конспекти. Раптом віднайшлися нові таланти, із захватом читалися підручники й спецлітература. Навіть на думку не спадало прогулювати пари — настільки все було цікаво, і вперше в житті я стала вчитися на «відмінно».
Минув час. Від першої освіти лишилися тільки фотографії та спогади студентської юності. Жодного дня я не працювала за першою спеціальністю, не користувалась отриманими знаннями навіть для себе. Зате друга професія стала сенсом життя. Улюблена робота, невпинна самоосвіта, бажання працювати заради самої праці... Мені страшно подумати, чим було би моє життя, якщо б у гонитві за місцем у затишному офісі я не почула свого внутрішнього голосу, поховала своє покликання. Мабуть, я рухалась би вгору по кар’єрних сходах, відсиджуючи робочі дні, рахуючи хвилини до обідньої перерви, до кінця робочого дня, до вихідних, радіючи зарплатні й відпусткам. Від самої такої думки — мороз проймає! Як стати корисною людям, якщо сама в своїй праці не бачиш сенсу? Хіба змогла б висока зарплатня замінити те щастя, яке відчуваю я, приходячи на роботу?
Історія третя, «медична»
Захворіло маленьке кошеня. У кабінеті ветеринара замість анатомічних плакатів зі скелетами людей — такі ж, але із зображеннями тварин. Високого зросту «дядько лікар» величезними руками так спритно здійснював маніпуляції над маленьким кошеням, яке ледве дихало, що я знову «закохалась». Не в «дядька», а в його справу. Те, як він розмовляв з нашою Сонею, було просто дивовижно! Не помічаючи нас — ми, «родичі хворого», боязко тулилися до стіни — він вправно ставив крапельниці й робив уколи. Нам він сказав усього дві фрази. Першу — про те, що, незважаючи на складний вірус, «пацієнт житиме». А другу — філософську: «Добре, що ви приїхали. У мене нічне чергування, і знову довелося б фільми дивитися, щоб не заснути. А так — робота є». Ці слова, сказані без хизування й пафосу, були для мене як вітамін. До чого ж здорово зустріти людину, готову викладатись «на повну», не здатну «філонити», інертно просиджуючи на роботі від дзвоника до дзвоника! Напевно, на таких людях і тримається все, що тримається...
Завершення статті, але не теми
Нерозумно було б заперечувати необхідність вищої освіти і професійного зростання. Проте за все у житті треба платити. Зраджуючи своєму покликанню, ми розплачуємось невдоволеністю. Гостріше переживаються кризи — не тільки фінансові й світові, але й особистісні, вікові, родинні, коли не відчуваєш тилу в улюбленій справі. Філософ ХХ століття Карл Ясперс оформив у слова стару вічну думку: «Людина стає тим, ким вона є, завдяки справі, яку вона робить своєю».
Зараз модно говорити про самореалізацію, але що це таке? Саме слово дає відповідь на питання — реалізація самого себе. Тобто людина, прагнучи самореалізації, намагається зробити саму себе реальною, справжньою — можливо, саме це й мав на увазі філософ?
Сьогодення стверджує, що тільки завдяки престижній професії людина може злетіти на пік успішності, визнання й слави. Але навіяні рекламним світом постулати по-злому з нами жартують. Ми прагнемо універсальності, забуваючи про те, що людське життя — це, висловлюючись мовою філософів, феномен; те, що зустрічається всього один раз на вічність. У це важко повірити в епоху масовості: як кажуть, за лісом дерев не видно.
Чи можна бути реалізованим, якщо твоя професія не входить у десятку престижних? Чи можлива реалізація себе не тільки як фахівця, але й як людини, творця, на твоєму робочому місці? Питання, на які немає відповіді-панацеї. Кожному треба думати про це й дати собі відповідь. Щоби потім не довелося шукати причини, чому третина життя, проведена на робочому місці, виявилась прожитою марно.
