Тому, хто хоче виконати заповідь про любов до ближнього, перш за все потрібно налаштувати свій розум і серце так, щоб у кожній людині бачити образ Божий, і пам’ятати про те, що її Бог любить так само, як і тебе.

Утім, навряд чи такими роздумами були зайняті герої повісті «Старий і море». Без облудної філософії тут оголено сильні людські почуття. Це історія про любов, історія перемоги смирення й покірності над марнославством і гордістю, історія про істинну красу старості.

В інтелігентних квартирах на заході радянської пори можна було побачити портрет Хемінгуея. Що робив цей американський письменник на наших радянських шпалерах? Втілював ідеал людини. Журналіст, який побував у найгарячіших точках планети, мандрівник, мисливець і рибалка (якщо полювання – то сафарі, якщо риболовля – то в океані), знавець кориди, боксер, бейсболіст, автор найпопулярніших романів, він був схожий на своїх героїв – незломлених людей, які в край тяжких обставинах зберігали мужність і гідність.

Ось і «Старий і море» начебто про те ж. І підказка про «ідею твору» є в тексті: «Людину можна знищити, але не можна перемогти».

І те, що це роман-притча, - загальне місце. Єдиноборство з рибою – єдиноборство з життєвими випробуваннями.

І про «підводну частину айсберга» не промовчав ніхто, хто хоч декілька слів сказав про Хемінгуея: за «телеграфним стилем», навмисною простотою і лаконізмом у змалюванні зовнішніх подій – глибина, як величезна льодяна гора під водою, з якої на поверхні лише менша частина.

Але до всього цього загальновідомого хочеться додати, що в «Старому й морі» Хемінгуей піднявся набагато вище свого стоїцизму. Це далеко не єдиний випадок, коли твір більший і значиміший, ніж автор. Пригадується «нобелівська» лекція Бродського. Те, що він говорить про поезію, можна розширити на хорошу літературу взагалі: «Це колосальний прискорювач свідомості, мислення, світовідчуття».

Думається, що повість ця про любов і про ту таємничу властивість, яка зветься смиренням. Почнемо з любові.

Старий (його хочеться називати саме так, хоч ми знаємо, що його ім’я Сантьяго) викликає не співчуття, а любов. Його любить хлопчик, який декілька разів ходив з ним у море вчитися рибалити, поки батьки не відправили його на інший, більш щасливий човен. Його любимо ми. Мистецтво рідко зображує старих так, що вони викликають любов. Хіба що в Рембрандта й Достоєвського. А частіше – нехай навіть тепла, але поблажливість. До старого в Хемінгуея ставитися поблажливо не можна. Ось як описана любов до нього хлопчика на початку повісті:

«Коли хлопчик повернувся, сонце вже зайшло, і старий спав, сидячи на стільці. Хлопчик зняв з ліжка стару солдатську ковдру і прикрив нею спинку стільця і плечі старого. Це були дивовижні плечі – могутні, незважаючи на старість, та й шия була сильна.

-

Не знімай ковдру, - сказав хлопчик. – Поки я живий, я не дам тобі ловити рибу не поївши.

“Треба припасти йому води, мила й хороший рушник, - подумав хлопчик. Як я раніше про це не подумав? Йому потрібна нова сорочка, зимова куртка, яке-небудь взуття і ще одна ковдра”».

А в кінці повісті, коли старий повернеться зі скелетом величезної риби, яку об’їли акули, повернеться через декілька днів, з руками, до кісток порізаними волосінню, Хемінгуей напише про любов хлопчика інакше:

«- Як він себе почуває? – крикнув хлопчику один із рибалок.

-

Спить, - обізвався хлопчик. Йому було все одно, що вони бачать, як він плаче. – Не треба його тривожити».

А любов старого виявляє себе постійним рефреном в його думках далеко в морі:

«Жаль, що хлопчика немає зі мною»… «Якби тільки хлопчик був тут!»

Але головне в іншому. Вбивши першу акулу, старий, за волею автора, думає про непереможність людини, а через сторінку, коли продовжується з невеликим затишшям його битва з акулами, до нього приходить інша думка: «Не тіш себе, старий. Хлопчик – ось хто не дає мені померти».

Витерпіти нестерпне й подолати неможливе старому дає любов до хлопчика, а не гордовита вірність людській гідності, мужності й можливостям людини. У «підводній частині айсберга» виявляється тепла течія.

Старий не тільки далекий від будь-яких гордовитих викликів долі – Хемінгуей наділяє його таємничою і незбагненною якістю – смиренням.

«Він був надто простодушний, щоб задумуватися про те, коли прийшло до нього смирення. Але він знав, що смирення прийшло, не принісши з собою ні ганьби, ні втрати людської гідності».

В іншому перекладі мені доводилося зустрічати слово «покірність». Я не знаю, як у Хемінгуея. «Покірність» цілком логічна для стоїцизму. Ще в античних стоїків існувала фраза «Доля розумного веде, а дурного волоче». Але при такому перекладі на сторінку, як сутінки, опускається безвихідь, і пригадується, що Хемінгуей – один з письменників, яких називають «загубленим поколінням».

Приймемо слово «смирення». Справді таємнича схожість. Смиренними в Старому Завіті названо пророка Мойсея і царя Давида. Уже самі ці імена не дають нам все спростити і лише єлейно схиляти голову.

Давайте спробуємо наблизитися до розуміння, як прийшло до старого смирення і в чому воно полягає, не претендуючи вичерпати чи хоча б якоюсь мірою розкрити цю таємницю як таку.

Колись у юності в нього було прізвисько Сантьяго-чемпіон. Воно з’явилося після того, як одного разу він боровся з могутнім негром, найсильнішою людиною в порту.

«Вони просиділи цілу добу один напроти одного, вперши лікті в лінію, проведену крейдою на столі, не опускаючи рук і міцно скріпивши долоні. Кожен з них намагався пригнути руку іншого до столу. А на світанку, коли люди почали вимагати, щоб суддя оголосив нічию, старий несподівано зібрав останні сили й почав згинати руку негра все нижче й нижче, допоки вона не лягла на стіл. Потім Сантьяго брав участь ще в декількох змаганнях, але скоро покинув цю справу. Він зрозумів, якщо дуже захоче, то переможе будь-якого суперника, і вирішив, що такі поєдинки шкідливі для його правої руки, яка потрібна йому для рибалки».

А ще в повісті шість разів згадується, що старому сняться леви.

«Йому тепер уже більше не снилися ні бурі, ні жінки, ні великі події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання на силу, ні дружина. Йому снилися тільки далекі країни й леви, які виходять на берег. Ніби кошенята, вони пустували в сутінковій імлі, і він любив їх так, як любив хлопчика». «Йому приснилася довга жовта мілина, і він побачив, як у сутінках на неї вийшов перший лев, а за ним ідуть інші; він уперся підборіддям у борт корабля, який стояв на якорі, його обвіває вечірній вітер з суші, він чекає, чи не з’являться нові леви, і він цілком щасливий». І остання фраза тексту: «Йому снилися леви». Навіщо це в повісті? Сам старий запитує: «Чому леви – це найкраще, що в мене залишилося?».

Гадається, що це розповідь про ту красу старості, яка відбулася, коли з душі пішли пристрасті: і страх, і жадання, і марнославство, і злість, і навіть пронизливість туги за померлою дружиною. У старого вийшло бути в кращому сенсі як діти – і сни в нього дитячі.

У ньому немає нахабної впевненості в собі. При всьому своєму величезному досвіді й умінні він відчуває себе учнем у морі:

«Дечому я навчився, - подумав він. – Поки що я з рибою впораюся».

Цей чоловік, котрий піймав рибу, набагато більшу за його човен, який боровся з акулами спочатку гарпуном, потім ножем, прив’язаним до весла, потім дрючком і, нарешті, уламком румпеля, цей чоловік, котрий знівечив свої долоні волосінню до кісток, не тільки не відчуває себе героєм – він не жаліє себе навіть у думках. Він пригадує собі «великого Ді Маджо» - бейсболіста. Він читав у газеті, що в того п’яткова шпора, що спричиняє біль. І, поставивши собі запитання, чи витримав би він такий біль, відповідає: «Звідки я знаю!».

Старий відчуває до світу, що оточує його, повагу й теплу любов. Він навіть віддалено не відчуває себе ні господарем, ані центром світу.

«Подумки він завжди кликав море la mar, як називають його по-іспанськи люди, котрі його люблять. Рибалки, які молодші, з тих, хто ходить на моторних човнах, називають море el mar, тобто в чоловічому роді. Вони говорять про нього як про простір, як про суперника, а інколи навіть як про ворога. Старий же постійно думав про море, як про жінку, яка дарує великі милості».

«Він відчував ніжну прив’язаність до летучих риб – вони були його кращими друзями тут, в океані. Птахів він жалів, особливо маленьких і тендітних морських ластівок». «Він любив зелених черепах за їхню витонченість та моторність».

«Ти губиш мене, рибо, - думав старий. – Це, звичайно, твоє право. Ні разу в житті я не бачив створіння більш величного, прекрасного, спокійного й благородного, ніж ти».

«Риба – вона мені друг, - сказав він. – Я ніколи не бачив такої риби й не чув, що такі бувають. Але я повинен її вбити. Як добре, що нам не доводиться вбивати сонце, місяць і зорі».

Про «Старий і море», напевно, все. Але ловлю себе на тому, що мені не хочеться розлучатися зі старим. Їх не багато в літературі. Людей, чия старість красива. Думаю, в житті їх більше. Нехай з часом, через багато років, вам, дорогі читачі, будуть снитися леви, стрижі чи метелики. А любити тих старих, яких посилає вам Господь, любити так, як хлопчик, нехай у вас вийде вже завтра.