Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Стихія безмовності

Колиска православного чернецтва — це гори Синаю і Фіваїди, Скиту і Лівану.

Гори схожі на ієрогліфи, які розкриваються в серці, як слова «вгору і вгору». Гори схожі на ланки загадкового ланцюга, яким земля прикута до неба. Гори — це книга, яка вчить мовчанню. Ченці йшли в гори не тільки для того, щоб сховатись у їхніх нетрях від світу, подібно до того, як під час бурі рятуються поблизу пустинних берегів кораблі. Гори ніби відкривають перед людиною завісу, розпростерту над вічністю, тут вона відчуває, наскільки скороминуща й нікчемна вся мурашина земна марнота; каміння, випалене сонцем, нагадує їй про смерть, сама тиша гір здається піснею про вічність, яка без слів і без звуків озивається в її серці. Тиша гір здається відлунням вічності.

У горах інші кольори, інші фарби. Небо тут яскраве і прозоре, в ньому — блакить, злита з розплавленим золотом. У долині небо схоже на шатро, а в горах воно відкривається, наче безодня, перекинута над землею. Снігові вершини схожі на навислі над землею хмари, хмари — на танучі льодовики, котрі спустились з пологих схилів гір і попливли по небу, як по простору моря. Хмари ніби кажуть душі ченця: «очисти свою душу від усього земного, звільнись від спогадів, від уподобань і турбот — того, що тягне тебе до землі, і тоді душа твоя, скинувши важкий тягар пристрастей, буде подібна до нас, її батьківщиною стане небо, і ти побачиш, що у твоїй волі — повзати, ніби черв’як, по землі чи літати на невидимих крилах над цим видимим світом».

Вночі гори ніби прокидаються від сну і ведуть бесіду з далекими зірками, розповідаючи їм історію землі, а зірки оповідають їм про духовне небо, розпросторене вище них. Контури гір на світанку схожі на зубчасті стіни фортеці з бойовими вежами, ущелини — на рови між стінами, які перегороджують шлях ворогу в царство мовчання та безмовності, в царство, де спочивають духовні скарби, сховані від світу, в царство цнотливої краси, незаплямованої подихом людини. Кручі й скелі в цей час схожі на замки й вежі, наглухо закриті залізними ворітьми й мідними засувами. У горах час ніби уповільнив свій хід: тут ніхто не поспішає, навіть сонце велично, як цар, обходить свої володіння. У горах опущений батіг часу, що жене народ, який живе на рівнинах.

Гори схожі на священні міста, у яких переслідуваний ворогами мимовільний убивця чи злочинець міг знайти прихисток і відчувати себе в безпеці. У гори прямували ченці від месників — демонів. У горах приносили покаяння Богу, з висоти гір бачили світ Содомом, охопленим полум’ям, і благали Бога помилувати його заради небагатьох праведників, які ще вціліли в ньому.

Джерело в горах схоже на серце, в якому тече невпинна молитва. Воно тамує спрагу душі, яка знемагає, воно укріплює тіло, виснажене постом, воно співає таємничу пісню про майбутнє життя. У сутінках шепіт струмка говорить душі про незбагненність Божества, про те, що ім’я Бога — це таємниця. Удень блиск струмків, що біжать, переливи світла в потоці, що тече, блискотіння бризок, коли потік, падаючи з крутої скелі, розбивається об каміння, говорять про радість і торжество серця людини, коли в ньому світиться небесними променями й іскриться духовними алмазами ім’я Ісуса Христа. Ріки гір — це кришталево-прозорий сік землі, котрий жадібно п’є подорожній, припавши до них сухими вустами. Дивлячись на гірську річку, чернець згадує про благодать Божу, яка наповнює землю.

Уночі зорі здаються золотими крупинками, омитими від руди в гірському потоці. Уночі гори наповнюються пахощами, ніби вітер несе з льодовиків подих льоду та снігу, а скелі, як величезні кам’яні квіти, що розкривають свої пелюстки назустріч місячному світлу.

Вигляд пустинних гір завжди викликав у людини роздуми про те, що лежить за межею світу, благоговіння перед Божеством, а безмовне усамітнення породжувало полум’яну молитву.

Пустелі, хащі лісів на горах, куди не ступала нога людини, які збереглись у своїй недоторканій, первозданній красі, — все це, здається, створено саме для тих, хто буде співати вдень і вночі гімни Богу, ніби Господь сховав від світу красу гір і пустель, щоб дати її у володіння тим, хто шукає неба.

Пустеля — це царство ченців; Господь і створив пустелі заради Своїх рабів — самітників та анахоретів. Чернець у пустелі — як цар у своїх володіннях. Лахміття самітника — дорогоцінніше за царське вбрання. Одяг царів нерідко носить сліди людської крові, а одяг ченців, освячений благодаттю, який зберігає пахощі їхньої невпинної молитви, зберігався як благословення в будинках християн, передавався як спадок із роду в рід.

Серце царів рідко знає хвилини миру та спокою. Небезпека, вороги, зрада, мов чорні привиди, наповнюють кімнати палаців. Сам трон часто здається маленьким уступом над прірвою. Один неправильний рух — і загибель неминуча. Помилування тому, хто впав, не буде. Турботи, мов ланцюги, тиснуть плечі царя, а корона часто стискує чоло, мов розпечений обруч. А чернець — вільний і щасливий. Пустеля — це дивовижне та прекрасне царство, але те царство, яке ніхто не хоче у нього відібрати. Там він відчуває присутність небожителів. Молитва, яку зазвичай заглушає гамір і гуркіт мирських турбот, гамір і гуркіт площ та вулиць, подібні до реву водоспаду, — ця молитва в пустелі розпускає свої пелюстки, мов дивна квітка. Псалми та Ісусова молитва перетворюються на таємничу пісню, яку співає серце. Це безупинне священнодійство ченця. Безмовність — скарб та щастя, яке напуває його невимовною радістю. У своїй самотності він відчуває близькість до неба. Але ця самотність не порожнеча, а незрозуміла для світу повнота буття — так у промені приховані всі кольори і барви.

Чернець далекий від світу, але він близький усім своєю молитвою, як дороговказна зірка, яка сяє високо над землею.

Чернець — шукач Божественної краси, але щоб побачити божественну красу, треба серце своє зробити чистим дзеркалом, в якому б відбилося духовне світло. Тому головна заповідь ченця — люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю і всією своєю думкою (Мф. 22, 37). Й інша: Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога (Мф. 5, 8). Бога можна побачити лише при відновленні істинного образу Божого в людині через життя за євангельським вченням і просвіченні через безперервну молитву. Споглядаючи красу Божу, людина сама стає прекрасною в міру своїх сил, подвигів і сприйнятливості своєї душі. Бог любить кожну людину так само, як і все людство. Святий апостол Іоанн Богослов названий улюбленим учнем Ісуса Христа, тому що його чиста, цнотлива душа могла сприймати Божественне світло в більшій мірі, ніж душі інших апостолів, які також любили свого Учителя і тих, кого любив Він. У Божественному світлі гасне багряно-чорний вогонь пристрасті, фосфоричний вогонь душі з її казковими фантазіями і мертвим інтелектуалізмом, і сам дух людини стає подібним до світла.

Чернець — мрець для світу, оскільки перестає жити мирськими поняттями, почуттями, бажаннями, тому чернечий постриг схожий на обряд поховання. Але з мороку інтелектуальної та чуттєво-емоційної могили він воскресає в таємничу сферу Божественного світла, в якій знаходить істинне життя. І попереднє життя в миру здається йому вже поневірянням Одіссея в царстві привидів і померлих тіней.

Радість ченця — це пустеля, його келія або печера. Радість ченця — його самотність.

Мета чернечого життя — безперервна чиста молитва, яка народжується в безмовності пустелі. Як у тиші далеко й чітко чутний кожен звук, кожне слово, вимовлене пошепки, так серце ченця відчуває глибину та силу кожного молитовного слова. А в миру воно тоне, як у потоці, в гаморі міст, у вирі зовнішніх вражень. Серце ченця в пустелі схоже на рівну дзеркальну поверхню озера, яка відображає небо. У миру ця поверхня коливається брижами хвиль, і відображення стає неясним і безформним, ніби розділеним на частини.

Невпинна молитва вводить ченця в інший світ, у світ небесної краси і божественного світла. Вона робить його обличчя одухотвореним і осяяним цим внутрішнім світлом. Зустріч з пустельником схожа на зустріч з Ангелом. У присутності авви (духовного наставника, отця) преображаються його учні. Авва вчить не лише словом, але й прикладом свого життя. Його духовний образ викарбовується у серці учня, як незгладима печатка. Учень стає схожим на свого вчителя, але не в зовнішньому наслідуванні йому, а в чомусь більш глибокому, суттєвому, онтологічному. Учень живиться духовним світлом свого авви, як немовля молоком своєї матері. Між учнем та вчителем створюється невидимий зв’язок, одна душа відчуває іншу душу.

Учень сприймає зустріч зі своїм учителем, як оновлення і воскресіння своєї душі. Він відчуває своє серце воскреслим Лазарем, який перебував у пітьмі могили, а тепер знову бачить світло. Учень бачить в учителі свого Ангела-хранителя, а в очах його — небо. Коли авва розмовляє зі своїм учнем, то він ніби на камені різцем вирізує кожне слово.

У пустельників особлива любов один до одного. Це тінь і образ тієї любові, яку будуть мати святі в Небесному Царстві. Один пустельник для іншого — ніби жива ікона, явлення в людині Божественного світла на землі. Вони бачать красу цього Божественного світла і тому дивляться один на одного з великим благоговінням.

Про що розмовляють пустельники між собою? Рідко про богословські питання. Вони говорять про боротьбу з пристрастями, бо в світлі молитви пустельникам особливо глибоко видно безодню людського серця; про демонічні видіння, які зустрічають ченця в пустелі, як міражі — подорожніх у Сахарі; про те, як відрізняти духів світла від духів темряви; і головне, про скарб ченця — Ісусову молитву, яка звучить у серці пустельника, як луна серед гір. Ісусова молитва схожа на вервиці з дорогоцінного каміння: так кожне слово її, повторюване раз за разом, освітлюється новим сяйвом, блищить новими кольорами, відкривається у новій глибині та красі; на чистий струмок, який тихо струмениться з самого серця; на таємничу пісню, яку співає душа. Відлюдник ніби відчуває слова Ісусової молитви, які звучать у серці іншого, і радіє їм, як царській короні, яка увінчує чоло його друга. Але частіше за все відлюдники сидять осторонь один від одного і розмовляють між собою мовчки, як ангели, про те, що вище слів. Вони схожі на дві свічки, світло яких зливається в одне сяйво. Іноді вони разом ідуть по пустелі: один вголос читає Ісусову молитву, а другий дослухається до неї.

Опублiковано: № 4 Дата публiкацiї на сайтi: 05 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
20:02 06.06.2008 | Руслан
Здравствуйте.Я -студент ВНМУ.
Статья хорошая.Если можно,дайте,пожалуйста конт.номер Андрея Ткачева. Буду вам благодарен.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: