Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/strashnyi_sud_ehto_schastliveishii_moment_nashei_zhizni-1.html?no_cache=1&cHash=012bd3f230

Страшний суд — це найщасливіший момент нашого життя

Петро Мамонов

Слава може і не заважати духовному життю. Залежить від того, як ставитись. Якщо розуміти, що це все дари Божі, це все не ти робиш, не ти, Петро Мамонов, таку пісню вигадав, що в твоїй голові — пах! — і спалахнула, а ти лише записав і віддав іншим, — тоді все гаразд. Простіше треба! Ну Бог дав, дуже добре. Я до батюшки свого прибігаю, кажу: отче Володимире, не знаю, як жити, боюся дуже. Всі хвалять, руки цілують... Як же бути? — Він каже: ну то й що? Бог дав, що вийшло, — дуже добре. Не вийшло — так не вийшло. Спокійно, каже, чого ви на це зважаєте?

Він у нас такий, 30 років служить. Людина мудра, проста. Не те що там: ох, як я послужив! Це юнак може в 20 років... Та й то вже час розуміти. Хоча, звичайно, приємно, коли хвалять. Але я пам’ятаю: якщо від людей вже отримав, — від Бога не чекай. Справедливо: або — або. Тому краще якось схоронитись, а якщо не виходить схоронитися, що зробиш: викликали на сцену — стій, кланяйся. Тільки всередині спокійно думай: людям приємно, ну і слава Богу. І не треба потім три дні стояти в позі, як на календар... та ще й православний...

Як там пишуть у вашому ж журналі про мене... Все набрехали: що такий-ось, такий-ось, вантажником працював, а тепер — православний відлюдник. Тобто попрацював вантажником, а в теперішній час — святий. Завтра буде інша робота. Ну хоча б думайте, що ви пишете. Живу там собі, у вус не дую, все є, землі гектар, ліс на ділянці, будинок прекрасний, все росте, дружина любить цю землю, понасаджувала груш, яблунь, все є, все своє, живи, радій... Православний відлюдник! Та що мені в місті робити, в цих 50 метрах, коли в мене там гектар? В селі живеш 8 місяців на рік на вулиці. Дома спати лише... Кайф один — лазня, басейн: стриб щоранку в холодну водичку, кави потім — трісь... На молитовку встаю, ніхто не смикає, спокійно. Краса. Але, звичайно, і небезпечно, тому що такі умови: гріши — не хочу. І здоров’я поки ще не все пропив, і всі умови — жодної міліції, роби все, що хочеш. І грошенята є. Хтось писав: здоров’я — річ небезпечна, це умова для гріха. Тому що коли тіло здорове, воно одразу починає всього хотіти. Хочу поїсти смачно, хочу дівку гарну, хочу, хочу. А коли хворий — та яку там дівку, аби не боліла ця нога! Тому хворобу Бог посилає, коли бачить: ну ніяк його не виправиш, пошлю йому хворобу, щоб він не міг цього робити просто фізично. Може, хоч так спасу його.

От мене питають, чи спілкуюсь я з молоддю і яке воно, це нове покоління. В мене ж діти... 23 молодшому, середньому 25, старшому 30. І потім, я ж на сцені весь час танцюю, туди-сюди. Мене молодь любить, плескає. Тому я знаю молодь. Хороша вона. Дурниці це все, що всі хами... пиво там, «Клінскоє»... Це все піна. Молоді люди прагнуть чистоти, освіти, порнуха їм не потрібна. Хочуть жити наповненим життям, відкидають те, що їм пропонують. А навколо — зомбування, на кока-колу навіть підсаджують. Там є такий інгредієнт, її місяць попив — і не відірвешся, як наркотик. Точно. Ось що роблять ці дядьки, які на мішках сидять зі своїми грошима. А молоді — ні, не піддаються!

«Мені страшно за тих, які йдуть за мною», — співає «Московский освободительный оркестр». Їм по 23–24 роки. Круту грають музику, сучасну. От їм страшно за тих, хто за ними, і вони праві. Тому що якщо будемо стільки абортів робити, за 50 років вимремо — і ніяких війн не треба. Буде тут Китай. Тому давайте народжуйте, дівчата. По 4, 5, 6. Мусульмани, гляньте, — 10, 12. Звісно, вони всі ринки зайняли в Москві. Їх багато. Вони міцні. Далі, коли в тебе 10 чоловік, ти не будеш облизувати одного: ніжка болить... Зараз не до тебе! Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім... дев’ятого нема, де він? В грядці спить. Ніколи буде сюсюкати. Давай, швидше, мати втомилась... А якщо двоє чи один — вони всі навколо нього, не знають, що з ним робити. І виростає чудовисько в 15 років. Чудовисько! З яким потім вже нічого не зробиш. Тому що в 15 років виховувати пізно. На ланцюг лише саджати від цієї вулиці.

Отець Дмитрій розповідав: вибачте, на службу спізнився, говорив півтори години з шістнадцятирічною дівою. Говорить фразами з телебачення — все, не пробитися ніяк. Ну що я можу батьку порадити, якщо там героїн? На ключ лише, під замок, і все. Жодного іншого засобу. Нічого людина не чує, не розуміє — глуха, сліпа. Не кажучи вже про ці секти, де вже й технології розроблені такі, що ти повністю підвладний, робиш усе, що твій гуру скаже. Що робити? Отець Дмитрій каже: змінювати місце проживання, продавати квартиру, переїздити в якусь Перм, витягати силою, тому що людина вже повністю там, нічого їй не поясниш, уже все, пізно!

А ми все стогнемо: щось нам нудно... Діти-сироти он сидять на Казанському вокзалі. Якщо тобі нудно, візьми одного додому, одразу нудно не буде, одразу він буде в тебе гроші тирити, те-інше. Зразу нудьгу забудеш. Будеш думати лише, як би його навчити хоча б чому-небудь, хоча б дошку розпиляти.

Якщо починаєш за себе Бога просити, і Він якесь чисте життя подає, то не встигаєш все робити, і немає нудьги. Дня не вистачає. То одне, то інше, дивишся — вже 9 година, ти ще не помолився, Євангеліє не почитав, цілий день пробігав: там треба, там треба, там город скопати, щоби не копала лопатою жінка, — все на користь. Тільки треба смак цього відчути, любити це робити, не з примусу, а відчути — скільки це дає тобі спокою, впевненості, добра в душу. Смак відчути у цьому. А щоб смак відчути, треба спробувати, почати. В тюрмі сидить товариш — напиши йому листа. Що, рука відсохне? Знаєш, яка радість йому буде? — Завтра, завтра. — Сьогодні сядь і напиши. Ні про що: як у тебе життя, як тут справи, яке тут кіно показують... Він тобі напише, як у нього, — і вже щось змінилося, йому легше. Зараз ми з вами тут сидимо, а десь у такій самій кімнаті людей 30 набито, та сморід, мат... А ми тут розмірковуємо про Бога. От якби про це собі нагадувати частіше, то буде простіше жити. Зараз хтось помирає, зараз хтось мучиться, зараз хтось без ноги, в аварію потрапив у цю хвилину і від болю кричить, лежить на дорозі... Яке тут «нудно»? Слава Богу, що руки-ноги є — і годі.

Задоволеним треба бути завжди, все, що є, — слава Богу, тому що люди і не таке терплять... А як митрополит Петро не хочете?* Жодного дня життя не було гарного — суцільні табори, катування... Все стерпіла людина, і не озлобилася, і не зненавиділа життя. Взагалі жодного дня ось так не посидіти, як ми, ні хвилинки. Така сама людина, з руками, з ногами, з нервами — все те, що і в нас. Це собі на пам’ять приводити — і легше буде. Дивишся — і сили з’являться. Думаєш: що я сиджу, хоч помолюся за когось, хто хворіє. Ану ж прочитаю «Всецариці» акафіст. Всього 20 хвилин, подумаєш... Дивишся — самому стало тепліше і приємніше. Навіть якщо механічно.

* Митрополит Петро (Полянський) — Місцеблюститель патріаршого престолу. Розстріляний у 1937 р.

Тому що молитва — це ж ціла історія. Як нас вчать старші, Господь молитву дає тому, хто молиться. Молися, молися, і побачиш: прийде. Не треба мудрувати про розумну молитву... Встань і говори ці слова. Спочатку будеш механічно, потім відчуєш на язиці прямо солодкість. Все прийде, все прийде. Вимовляй хоча б ці слова. Слова ж гарні. В мене ось як: не йде молитва, не хочеться: ну, думаю, хоча б механічно прочитаю. Дивишся — прочитав, у кінці — губи не ватяні, голова трохи прочистилася. Читаєш механічно, коли думки вирують, бігають. Нічого, читай, читай. Потім звикнеш — без цього не зможеш уже. Як би не втомився, а без цього не ляжеш. Вчора втомився, наговорився, думаю: ну яка вже молитва? Прийшов, спати лягаю, ну не можу: дай, думаю, хоч почну. Почав — раз, і все, і прочитав, і все добре, і ліг, і не помітив... А ніби і втомився, і весь трусився, на нервах. І нічого, пішло. А чому? Тому що звик уже, 10 років. Якби вперше — ліг би так спати. І не бентежся, що не все серце вкладаєш, це... куди там! Це лише з милості Божої. Ввечері особливо важко, тому що втомився, і все. Я собі весь час кажу: прочитай хоча б. Не чекай якогось осяяння, просвітлення, жодних емоцій, просто прочитай: адже текст хороший, не матом написаний. Прочитаєш — дивишся, і якась крупинка потрапила, якась пара слів зосталася в серці, ну й вистачить — значить, на сьогоднішній день так складаються справи. А всі ці поривання...

Треба потихеньку. Так само і з пороками — не треба рватися: все, з понеділка... Ми не святі. Ми дуже слабкі й немічні. Якщо п’єш або куриш, потихеньку хоча б знижуй дозу. Розхитуй хоча б древо, тому що вирвати треба з коренем. Не гілочки обрізати, а вирвати треба з коренем. Для цього треба розхитувати, і нічого, якщо довго доводиться... Рік пив по пляшці, а зараз почав по двісті грамів пити — вже діло, потім — через день постарайся. Бо думка «що, ніколи, ні чарки все життя? Та ні, не зможу...» — вона від лукавого: не треба так! От скажи: сьогодні — не буду. А завтра — подивимось, як Бог дасть. Може, і буду завтра, подивимося. Сьогодні — не буду. Твердо вирішив, що сьогодні — ні, не буду, що б не сталось. От і досить. На ранок встав і думаєш: чого так добре? А, вчора ж я не пив! Вийшло. Ну, загадаю і на сьогодні: не буду. Може, завтра і буду. Дивишся — ще день. Кожен день нас наближає до Страшного Суду. А Страшний Суд — це що таке? Зустріч із Господом. Це насправді найщасливіший момент нашого життя. Ще один день минув — ти ближче, ти чисто прожив (відносно, звичайно: гріхи різні, я вже не кажу про душевні скверни). Хоча б тілесну чистоту... потім станеш перед Ним — і Бог Сам скаже: от, п’ятницю, суботу молодець був. Хвалю. А чого ж у неділю і в понеділок знову? Недобре. Ну гаразд, намагався, хай так. Найостаннішим, але йди...

Наскільки навчився любити — настільки і будеш ближче до Нього. І себе треба любити, але того себе, чистого, маленького, в 4 роки, який вставав і сонечку радів. Тоді в інших зможеш це побачити. А якщо в собі бачиш один морок, то і в іншому побачиш один морок.

Записала Катерина Ткачова

Опублiковано: № 4 (28) Дата публiкацiї на сайтi: 15 November 2007