«Супермаркети» дядька Олексія

У свідомості молодих людей старі завжди були старими. Нам важко побачити в пенсіонерці з протягнутою рукою колишнього снайпера. Ще зовсім недавно герої Другої світової, впевнено видзвонюючи медалями, сподівалися дожити в почестях і відносному достатку свої останні дні. Зміна суспільних ідеалів перевернула все. Забуття й убогість прийшли по душі багатьох.

Щодня нам навіюють, що це закономірний процес на шляху до буржуазного благополуччя. Набравшись терпіння, ми зобов’язані пережити чергові тимчасові труднощі. Але одні терпітимуть на Рів’єрі, інші — на смітнику. Столичні смітники — найкраще відображення соціальної нерівності. Існує немало громадян, для яких вміст міських баків для сміття є порятунком від голодної смерті. Навіть більше, деякі примудряються прогодувати відходами не лише себе, а ще й свою сім’ю. Увесь секрет — у нерівності смітників. Якщо біля троєщинських контейнерів соромно приземлитися голодній вороні, то баки для сміття ресторанів, кафе, посольств, багатих офісів і місць проживання заможних городян — зовсім інша справа. Найбільш «урожайні» точки мають своїх «господарів». Випадковому здобувачеві такі місця майже недоступні: господар не пустить. З одним із таких «господарів», на прізвисько «дядько Олексій», мені вдалося поспілкуватися.

Під час війни дядько Олексій був командиром самохідної гармати. На підступах до Берліна він отримав сильну контузію, втратив праву руку й ступню. На запитання: «Як жилося йому після війни?», дядько Олексій відповів: «По-всякому бувало. Після війни інвалідів вешталося — сила-силенна. Довго никав, жебракував, часом сторожем підробляв. Потім однополчани допомогли: домоглися для мене кімнати і пенсії. Коли пенсії не вистачало, пляшки збирав. Друзі не забували, допомагали як могли. Зараз майже всі однополчани повмирали. А хто ще живий — сам ледве дихає. Мені вже восьмий десяток пішов. Померти все не виходить. Живу з пенсії і багатих смітників».

— І вам цього вистачає?

— Вистачає. Мені багато не треба. Сам харчуюся, і сусідку годую. Стара зовсім, темна, на вулицю не виходить. Зараз люди, як у 47-му році, все з’їдають. Хороше місце знайти нелегко. Кожен прилаштовується, де може. Хто розумніший, той не чекає, поки в бачок харчі викинуть. Біля багатого місця завжди домовитися можна. Я тут біля одного валютного ресторану підхарчовувався: мені прибиральниця пакетик збирала і пляшку давала недопиту. Якось біля посольства пробував крутитись, але там конкурент сильний трапився: кілька разів билися, довелось відступити. Недавно на квартиру багату натрапив: бандити пикаті там щодня жирують. Прислуга в них добра: складає мені всяке. Уранці забираю свою частку з ящика. Там улов завжди чималий: залишки дорогих консервів, канапки, фрукти прим’яті, навіть ананас майже цілий трапився, тільки сухуватий трохи. А пляшок недопитих — море. І горілка, і вино, і пиво. Соки смачнючі часто трапляються, моя стара ними ласує. «Вони», мабуть, задоволення отримують: канапку з ікрою надкусити й викинути. У мене на ситні місця чуття і досвід немалий. Інші біля овочевих магазинів, по контейнерах нишпорять: вибирають з гнилі щось краще. А там, самі знаєте, щури всю ніч паслися. Раніше, бувало, і я зі щурами в одній черзі стояв. Тепер порозумнішав. Моєму товаришеві дуже пощастило: таке містечко відшукав, що мені й не снилося. Він годує себе, дружину і дочку паралізовану. Де пасеться, не каже. Знає, що я не позаздрю, а говорити не хоче. Влітку ми з ним рибалимо, таранею приторговуємо. Раніше на лід ходили, але тепер здоров’я зовсім нема…

Слухаючи дядька Олексія, я довго намагався уявити його молодим, здоровим чоловіком. І не зміг. А потім подумав: що зараз роблять і як виглядають його однолітки, ті самі парубки «могутнього Рейху», які встигли вискочити з «Тигрів», знищених руками дядька Олексія?..

Опублiковано: № 2 Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Супермаркети» дядька Олексія

«Супермаркети» дядька Олексія

Густав Водічка
Журнал «Отрок.ua»
Ще зовсім недавно герої Другої світової, впевнено видзвонюючи медалями, сподівалися дожити в почестях і відносному достатку свої останні дні. Зміна суспільних ідеалів перевернула все. Забуття й убогість прийшли по душі багатьох. Щодня нам навіюють, що це закономірний процес на шляху до буржуазного благополуччя. Набравшись терпіння, ми зобов’язані пережити чергові тимчасові труднощі. Але одні терпітимуть на Рів’єрі, інші — на смітнику.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
11:12 31.01.2011 | Альфия
Помощь нищим вещь, бесспорно благородная, но в тоже время и весьма неоднозначная...Как ни пример быть с профессиональными нищими? Мошенниками? Подавая милостыню мы, на самом деле, можем финансировать преступную группировку, которая совершит теракт...и погубит десятки людей. Как разрешить эту нравственную дилемму?
23:35 11.05.2010 | Никита
Социальной справедливости никогда не было, нет и не будет
14:16 11.05.2010 | Елена
Спаси Господи за статью!
03:37 17.01.2009 | Екатерина
Я с большой болью смотрю на нищих в разных уголках города, в котором живу.Помогаю чем могу.И вас прошу,помогайте ВСЕМ кто просит вашей помощи!Поверьте,Господь вам воздаст за это наилучшими благами!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: