Не секрет, що в багатьох молодих родинах питання про розподіл обов’язків стоїть досить гостро. Хто кому що повинен? Чи буває робота чисто жіноча, суто чоловіча? Хатня робота, турбота про дітей — чи мають лежати виключно на плечах жінки? Загальних рецептів бути не може. Тим цікавіший суб’єктивний погляд, особистий досвід різних родин.
У межах невеликої полеміки ми надали слово трьом батькам родин.
То хто ж все-таки повинен мити посуд?
Владислав Головін, редактор журналу Forbes, 35 років, батько двох дітей:
«Ніхто нікому нічого не не повинен»
Почуття обов’язку перетворює родинне життя на роботу за наймом. Я — приношу зарплатню додому, утримую родину, а ти, жінко, — мий посуд, готуй вечерю, роби з дітьми уроки і... взагалі, щоб удома був порядок. Буває, хоч і рідко, навпаки — чоловік виконує домашню роботу, а дружина забезпечує доходну частину сімейного бюджету. Стосунки при цьому все одно ризикують залишитися на рівні «роботодавець — ¬найманий працівник».
Тому я не люблю фрази «жінка повинна» або «чоловік зобов’язаний». Моя дружина нічого мені не повинна. Не захотіла мити посуд — хай йому грець, цьому посуду. Не нагодувала дітей — дарма, стрункішими будуть. Я її кохаю не за схожість з кухонним комбайном, і вона мене цінує не як стодоларову купюру. Є чарівна невидима нитка, яку між нами протягнули, як казав поет — і це важливіше. Аби не розірвати цю нитку, я здійсню далеко не найгероїчніші та найромантичніші вчинки: винесу сміття, пограюся з дітьми, приготую вечерю. Це не мій обов’язок. І не її. Це один із виявів любові. Якщо завтра я втрачу роботу і не зможу утримувати родину, дружина шитиме на замовлення, працюватиме репетитором — словом, заробить гроші. Це інший вияв любові. У нашій родині діти самі можуть помити посуд або підлогу, хоча ніхто їх до цього не зобов’язує.
Якщо ви, любий читачу, якось завітаєте до мене в гості — ви скажете, що моя ідея трохи шкутильгає. Так, у нас ніхто нікому нічого не повинен, але в мийці — брудний посуд, в дитячій — розгардіяш, а в холодильнику — порожньо. Я бачив чимало родин, де вдома ідеальний порядок, але чоловік з дружиною спілкуються на підвищених тонах, а діти замість солодкого отримують запотиличники.
Звісно, це далеко не завжди так. Є родини, які вміють зберегти вдома і порядок, і трепетне ставлення один до одного. Я приходжу в такі родини, як на екскурсію. Дивлюсь, як люди спілкуються, як організовують побут, і дякую Богу за такий приклад. Але в цих чудових родинах я не чув фраз «ти повинен», «ти зобов’язана». Ніхто нікому нічого не повинен!
Коли я зустрів тендітну дівчину, яку тепер маю щастя називати своєю дружиною, мені й на думку не спадало розписувати наперед родинні обов’язки, графік харчування або час прогулянок з дітьми. З нею було легко спілкуватись і приємно помовчати разом. Тому я і тепер намагаюся знаходити час на те, аби побути вдвох. Якщо нас пов’язують лише взаємні обов’язки з виховання підростаючого покоління, то що ми робитимемо років через 10, коли діти виростуть? Що ми робитимемо після смерті, за тією останньою межею, де любляче подружжя навіки буде разом?
Питання, насправді, в іншому. Звідки взагалі з’явилася ідея, що вияви кохання між чоловіком і жінкою слід регламентувати? Писати про це статті, книги, дослідження? Так, нам не обійтися без зовнішніх нагадувань про те, як належить поводитися, а як — ні. Але в сучасній православній публіцистиці про шлюб стало якось надто багато міркувань щодо взаємних обов’язків. Як поводитися стосовно дружини, як — стосовно чоловіка, дітей. Важко й нудно читати подібні речі. Бо життя значно багатше й складніше за списки невідкладних справ чи набридливих обов’язків. Нам потрібні не поради стосовно того, як будувати родини, а яскраві розповіді про вже побудовані родини. Приклади чоловіків і жінок, що варті наслідування. Не тому, що вони жили, як брат із сестрою, і пішли в монастир. А тому, що вони жили разом, годували дітей, бігали з ними в поліклініку, міняли памперси, запізнювалися на службу. І все ж залишалися щирими християнами — які моляться, шукають, помиляються, але прагнуть жити перед Богом. Люди, дайте мені такі приклади!
Юрій Наумов, 36 років, громадський діяч, батько двох дітей:
«Я — повинен»
Оце вже точно: кожна дзвіниця має свої дзвони. Дивлюся на своїх сімейних друзів — православних, протестантів або звичайних язичників — жах! Як же вони ось так живуть? Усе ж має бути інакше! Та чи варто ходити до чужого монастиря зі своїм уставом? — Навряд чи. Тут можливий і доречний лише певний обмін досвідом, виставка своїх здобутків, так би мовити, без спроби нав’язати їх наївним відвідувачам.
Чим довше я живу, тим більше переконуюсь, що родина — це те, що відбувається з нами просто зараз. Тому всі свої благородні поривання та добрі наміри (горезвісне «винесення сміття») слід втілювати в цю ж хвилину. Є труднощі, з яким стикається кожний християнин. Спасіння таке бажане, проте спокуса бути спасенним «тільки не зараз» — навряд чи слабша. І родина в цьому сенсі — чудовий практикум спасатися «просто зараз» і готуватися до вічного життя. А інакше що виходить? — Я готовий любити, прощати, служити, бути поруч, навіть віддати життя — щойно дочитаю цю книгу, пройду цей рівень, трохи відпочину, пообідаю чи вип’ю пива з друзями... І ось так проходить та сама хвилина, найважливіша й найголовніша хвилина, коли вимагалось і найважливіше за все було — любити, служити, прощати й бути поруч. Хвилина минає за хвилиною, хвилини складаються в години, години у дні, а дні — у роки й роки втраченого моїми близькими — чого? Можливо, того самого — родинного щастя?
І все ж: хто, кому й що повинен? — Є варіант з розподілом взаємних обов’язків. Усе чітко, очевидно, зрозуміло, і комусь саме це підійде. Я цей спосіб організувати родинне щастя добре розумію, але зовсім не сприймаю. Щойно заходить мова про взаємність у любові та шлюбі, то любов і шлюб перетворюються на торговельну угоду. На натуральний обмін: ти — мені, я — тобі. На ринкову справедливість: баш на баш. На торговельний підрахунок: вигідно — невигідно, хто в збитку, а хто в прибутку. Коротше, у пекло. — Одначе повторюся, комусь підійде саме такий варіант підготовки до вічного життя.
Є ще інший варіант: ніхто нікому нічого не повинен. Бо — любов. Перепрошую, але таку любов я геть не розумію. Справа зовсім не в тому, що шанси на домашній затишок стають примарними, це якраз справа остання. Річ в іншому. Уявіть собі Христа, Який проповідував би таку любов. Зійшов би Він на хрест заради нас людей і для нашого спасіння? Сумніваюсь. — Проте можна й так жити.
І тому мій варіант розподілу родинних обов’язків такий: я повинен. І повинен з тієї ж причини: бо — любов. Бо любов — це не взаємна індульгенція від обов’язків, а одностороннє прийняття обов’язків на себе. Бо любов — це чинення добра ближньому незалежно від його бажання зробити добро мені.
Я — глава родини. Не заглиблюючись у суть, можна обізвати мене тираном і деспотом. Але мене це мало цікавить. Адже я вважаю, що глава родини повинен себе — свої пристрасті, звички, бажання, захоплення й таке інше — розпинати заради своїх ближніх. Не ближніх розпинати — нехай навіть заради їхнього блага, духовного зростання та спасіння, а себе. Ось це і є уподібнення Христу.
Скільки людей готові на це? Не на словах, а на ділі? Не завтра, а просто зараз? Не раз на рік, а щодня? — Таж я перший не готовий! Я абсолютно щиро вірю, що суть православного християнства — жертовна любов до ближнього. Я намагаюсь жити згідно із цим переконанням і не загинати пальці: це я зробив, а це вона зробила. Але й у моєму домі непогано було б на стіні вивісити транспарант «Ти повинен!», і щоб запотиличник щоденний мені хтось давав, аби не забував, хто глава цієї родини.
Тому таке насущне для нас правило з Послання до євреїв: аби звичкою були привчені. Тобто зовнішні нагадування про обов’язки — такі монотонні, повчальні й численні, що можуть так дратувати, — не будуть зайвими, поки виконання обов’язків не увійде у звичку. Питання лише, до чого звикати (варіанти дивися вище). Тут уже кожному своє.
...А взагалі все набагато стисліше та зрозуміліше вже сформулював Клайв Льюїс: «Коли двоє людей знаходять міцне щастя, вони завдячують не дикій закоханості, а тому, що вони — скажу просто — хороші люди, терплячі, вірні, милостиві, які вміють приборкувати себе й рахуватися один з одним».
Протоієрей Миколай Могильний, батько вісьмох дітей:
«Дисципліна без любові — концтабір, любов без правил — анархія»
Слова «обов’язок», «повинність» викликають істерику в тих, хто боїться втратити свою свободу. Для таких людей, як правило, також неприйнятний вислів «раб Божий», їм огидна перспектива рабства. Але для християнина в цих словах криється сокровенний, духовний сенс. Стаючи рабом Христовим, людина отримує свободу, перестає бути рабом гріха. Шлюб саме й спрямований на те, аби позбавити людину гріховної свободи, «знести» неправильний додаток під назвою «егоїзм». Напевне, саме це мав на увазі А. Шопенгауер, коли писав: «Одружитися — це означає наполовину зменшити свої права й удвічі збільшити свої обов’язки».
Переконання, що ніхто нікому нічого не повинен, мені видається хибним і неправильним, воно веде до всезагальної безвідповідальності. Ми всі одне одному повинні. Світ так влаштований, що люди, як і весь Всесвіт, знаходяться у тісному зв’язку між собою. Про це чітко сказав апостол Павло: Церква — це тіло Христове. Будь-яке суспільство, незалежно від того віруюче воно чи невіруюче, читало воно Євангеліє чи Коран, все одно є одним цілим, все одно люди стикаються один з одним. Якщо рука відмовиться від своїх функцій і скаже: «Я не повинна нічого голові або нозі!», — рука всохне. Якщо рука хоче бути повноцінною, то вона повинна вміти будувати взаємини з іншими частинами тіла.
Родина ж — це мала Церква, певний мікрокосмос, і без ієрархії тут не обійтися. Це не ієрархія тоталітаризму, а ієрархія любові. І якщо виконання обов’язків у шлюбі не приносить відчуття щастя, то це свідчить про зубожіння любові. Якщо між подружжям є любов, то взаємні обов’язки виразно набувають іншого смислу. Одна справа — робити з примусу з-під палиці, інша — з радісним бажанням віддавати себе близьким.
На жінці лежать домашні, рутинні обов’язки — прибирання, приготування їжі, виховання дітей, виховання чоловіка зрештою. І все це неможливо потягти без любові. Тому апостол Павло перш за все звертається до чоловіків: Чоловіки, любіть своїх дружин. Ось — кульмінація. Чоловік задає тон, вести за собою — його обов’язок, бо він глава. Насамперед він повинен освячувати родину; не ходити по оселі і кропити всіх святою водою, а освячувати своєю любов’ю. Якщо він, прийшовши додому не в настрої, усіх загнав «під лавку», то жінці вже не хочеться ні готувати, ні допомагати йому. А якщо він світиться, то й весь дім його світиться, і він знайде в цьому домі надійну фортецю, сповнену тепла і затишку. Інша справа, якщо чоловік не посів місце голови, на яке йому вказав Сам Господь, не виявив мужності, твердості, мудрості, терпіння — у такій родині першою страждатиме жінка.
Чоловік і жінка — різні полюси однієї планети. Те, що не важливо для неї, дуже важливе для нього, і навпаки. Наприклад, чоловік — егоїст або прагматик — спересердя скаже: «Чому я повинен своїй дружині дарувати квіти, це непрактично, вони ж зів’януть!» Але для жінки це важливо, для неї це — виявлення почуттів. Ми вивчаємо один одного у шлюбі, пізнаємо, як догодити дружині або чоловікові, вчимося обходити гострі кути тощо. І тоді шлюб стає рятівним, як сказано у вінчальних молитвах, «союзом любові нерозривним».
Я згодний, що якщо забити кілки, простягти колючий дріт і підключити електрику, то вийде концтабір для двох. Тим не менше, правила дорожнього руху потрібні. Інакше настане хаос. Безлад удома і порожній холодильник не треба приймати за норму. Якщо, як у казці Чуковського, поросятка занявчать, а киці зарохкають — чим усе закінчиться? Пожежею! Тим більше, що наше ставлення до своїх обов’язків постійно «сканується» дітьми. Батьківський приклад, як відомо, найпотужніший важіль у вихованні. Усе починається з малого, і якщо я не застеляю постіль, то й мій син робитиме так само. Як потім я зможу йому прищепити почуття обов’язку перед батьківщиною, якщо змалку він у таких дрібницях не має навички, не здатний себе примушувати? І моя донька, чиясь майбутня дружина, виросте нечупарою, якщо моя жінка не буде ставити собі за обов’язок підтримувати чистоту й порядок в оселі.
Сучасна психологія називає дисципліну умовою, необхідною для нормального існування суспільства й людини. Головне — пам’ятати: дисципліна без любові — концтабір, любов без правил — анархія.