Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/svet_semi_cerkvei-1.html?no_cache=1&cHash=1d1ead4fcf

Світло семи Церков

Катерина Ткачова

Дорогами святих апостолів

Не всім пощастило бути знавцями історії та географії стародавнього світу. Чимало назв, котрі зустрічаються в Новому Завіті, у Діяннях та посланнях апостольських, нам видаються майже казковими, міфічними. Вони не зачіпають слух, мов дивні імена, що їх не намагаєшся запам’ятати. А проте за стародавніми назвами стоїть реальність, видима й сьогодні.

Територія сучасної Туреччини зберігає цілком осяжні сліди того світу, де проростало кинуте апостолами насіння й дозріли перші плоди Церкви Христової. Плоди, від яких живиться християнство й донині.

У цьому номері «Отрока» ми починаємо подорож дорогами Малої Азії — римської провінції, де в першому столітті по Різдві Христовому запалали світильники семи Церков, що згадуються апостолом Іоанном Богословом у книзі Одкровення. Сім християнських громад, до яких апостол Іоанн звертається, — це громади малоазійських міст Ефеса, Смирни, Пергама, Фіатір, Сардіса, Філадельфії та Лаодикії.

До ХХІ століття ці міста стали надбанням археологів та туристів, але в І столітті вони були відомі всьому християнському світу. Звісно, тоді ці сім громад не вичерпували всього розмаїття християнської ойкумени. Число сім, число повноти, символічне: апостол Іоанн, кажучи про сім цілком конкретних, історичних Церков у їхніх історичних обставинах, звертається при цьому й до всієї повноти Вселенської Церкви. А отже, крізь товщу часу та подій, — і до нас...

Сім міст розташовані на окружній дорозі, що починалася й закінчувалася у столиці провінції, місті Ефесі. З нього й почнеться наш екскурс.

Пункт 1: Ефес

Це хрестоматійна турецька глушина — перехрестя потужних потоків історії. Тут бенкетував розкішний Лукулл, що розбив Мітрідата; тут Ганнібал плекав наміри проти римлян. Цицерон та Пліній приїжджали, щоб подивуватися пишноті Ефесу, а ще раніше Геракліт прорік тут свою вичерпну максиму. Усе плине, усе змінюється, — так він казав, цей філософ, що проміняв царське звання на безгоміння гірських ущелин.

Але не тому такий дорогий Ефес. Тиша цих пагорбів — земна батьківщина Євангелія від Іоанна. Згідно зі Священним Переданням, апостол Іоанн Богослов прожив у Ефесі останні свої роки. Тут він у оточенні учнів — старців малоазійських — скінчив своє життя; тут його й поховано.

В Ефесі лунала жива проповідь Павла, яка будила ветхий світ. Під час своїх другої та третьої місіонерських подорожей апостол народів віддав Ефеській Церкві так багато сил і любові, як мало якій іншій. «Три роки день і ніч не припиняв зі сльозами учити» він ефесян. Притулком Павлові бували тут і вельможні маєтки, і скромні оселі. З плачем проводжали його ефесяни, падали йому на шию, цілували його, проводжаючи востаннє (Діян. 20). Апостол Павло полишив Ефес на свого найближчого та найулюбленішого учня — Тимофія.

Сонце звершує свій безпристрасний рух і над живими містами, і над мертвими. Сонце стає в зеніт, і навіть його жовтневий присмак не рятує від турецької спеки. Азійські групи штурмують бібліотеку Цельсія та давньоримську громадську вбиральню. Вони летять із далекого Сінгапуру та Малайзії — майже з іншої планети, і їм тут дуже подобається.

Залишки першого в свiтi храму,
освяченого на честь Божої Матерi

Обіч головних туристичних магнітів ефеського комплексу височіють руїни грандіозного храму. Це перша в християнській ойкумені церква, освячена в честь Божої Матері. Під її прихистком у 431 році зібрався Третій Вселенський собор, що проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Нечисленні зацікавлені дістаються сюди, відхилившись від магістрального маршруту.

Історія народження найвищих християнських догматів вражає «непричесаністю» пристрастей, такою знайомою, буденною природою людських суперечностей. Але, непідвладний людським пристрастям, віє дух соборного розуму, і народжуються єдино правильні слова. А тоді «все плине, усе змінюється», і лишаються зарості ожини, і мовчазні плити гробниць, і слова на вагу золота, що лунатимуть до кінця часів.

Мiсце, де стояв храм Артемiди

Диво світу

«Сонце ніколи не побачить нічого прекраснішого та пишнішого за твій храм, стріли твої завжди захистять твій Ефес!» — писав Каллімах у своєму гімні богині плодючості.

Закладення фундаменту коштувало ледь не дорожче за все будівництво. Храм зводився у заболоченій низині, яка на більшу частину глибини була заповнена сумішшю вугілля та вовни — саме через це так легко храм став поживою вогню, коли в 356 році до Р. Х. божевільний Герострат зі смолоскипом у руці зробив свій «крок в історію». Храм горів у ніч народження Александра Македонського; горів він, за легендою, і раніше — у не менш знаменний день — день смерті Сократа.

Новонароджений завойовник підріс, у 334 році до Р. Х. захопив Ефес і запропонував був відбудувати храм наново, та ефесяни його великодушність відхилили дипломатично. Негоже, мовляв, щоб один бог будував храм іншому. Культ людинобожжя, що процвітав тут за римських часів, мав глибоке коріння.

Двісті двадцять років Азія зводила цей храм, у нього було вкладено працю найкращих майстрів — Скопаса, Паррасія, Апеллеса, Праксителя... Відбудований наново храм і став одним із відомих семи чудес.

Життя довкола святилища додало барв у економічну біографію Ефеса. Храм Артеміди приваблював відвідувачів з усього стародавнього світу, слугував свого роду банком, задіяв величезну кількість робочих рук. Люди, які жили від щедрот Артеміди, вмить відчули, яку загрозу попередньому життєвому устрою несе апостольська проповідь. Книга Діянь оповідає, як повстали проти Павла та його супутників місцеві ремісники: Один бо, на ім’я Димитрій, золотар, робив срібні храмики Артеміди: тим давав ремісникам чималий заробіток. Зібрав він їх і (інших) робітників, які робили подібне, і до них промовив: «Мужі, ви знаєте, що від цієї праці залежить добробут наш, і бачите та й чуєте, що не лише в Ефесі, але майже в усій Азії оцей Павло переконав і звів багато люду, кажучи, що це не боги, яких зроблено руками. І це загрожує не лише привести наше ремесло до занепаду, але й допровадити до того, що храм великої богині Артеміди вважатимуть ні за що; та й скінчиться тим, що та, яку вся Азія й увесь світ шанує, буде позбавлена своєї величі». Почувши це, вони сповнились гнівом і закричали: «Велика ефеська Артеміда!» (Діян. 19, 24–28).

Статуя Артемiди, II ст. до Р.Х.

Слова «вважатимуть ні за що» виявилися пророчими. У 262 році храм Артеміди був пограбований і спалений готами. Хоча пізніше він і відродився з попелу, проте колишньої слави вже не бачив. З утвердженням християнства Артеміду було забуто, її святилище закинуто й розтягнено камінь за каменем. Існував переказ, що прекрасні колони було використано для будівництва Константинопольської Софії, але важко собі уявити, навіщо організовувати таке далеке та складне перевезення мармуру у найбільш «мармуровий» регіон...

Від храму не лишилося навіть руїн, лише болото, яке було спочатку. На уламку єдиної колони гніздиться лелека, і ця інсталяція — мовби реверанс туристам від міністерства культури Туреччини: «Перепрошуємо, але це все, що маємо». Наочна ілюстрація тлінності gloria mundi. Вочевидь, для тих, хто не згоден з Гераклітом, що таємна гармонія краща за явну.

Друга столиця

У кожному з геополітичних регіонів Римської імперії був свій центр: у Єгипті — Александрія, у Сирії — Антіохія (або Кесарія), у Греції — Коринф (або Афіни), в Італії — Рим... У 113 році до Р. Х. римляни взяли Ефес під безпосередній контроль, і він став фактичною столицею провінції Асія.

Як і всі раніше перелічені міста, Ефес був морським портом. Для міста настала доба небаченого розквіту (відтак логічно, що в Ефесі був настільки популярним культ імперії та кесаря). Кількість мешканців тоді досягала 225–250 тисяч.

Саме римський період історії Ефеса нам особливо цікавий. У кінці першого — на початку другого століття найстаріша, найавторитетніша з християнських громад — Єрусалимська Церква — опинилася у великій скруті (жорстокість, з якою римляни придушували іудейські повстання, гостро ставила під питання саме її існування). Новими центрами, де формувалося християнське Передання, де збиралися та складалися апостольські писання, стали Рим та Ефес, і саме в Ефесі склалася одна з найуславленіших громад чільної Церкви.

Бiблiотека Цельсiя

Лазні, театри, метушня міського життя... Апостоли несли Благу Звістку не безплотним ангелам, а цілком земним людям. Як жили перші християни в цих чудових мармурових містах? Завдяки праці археологів та власній уяві ми бачимо ті «декорації», в яких минало їхнє життя. Та нам важко уявити внутрішній устрій життя ранньої Церкви, котра ще пам’ятала живу проповідь апостолів. Нашарування досвіду історичного християнства відділяє нас від епохи, що її патрологи називають золотим дитинством Церкви. Ми багато знаємо про конфлікти з римською владою, непорозуміння з язичниками, утиски від іудеїв — та все це зовнішні труднощі, які не визначали сутності тієї видатної доби. Архімандрит Кіпріан (Керн) називає першохристиянство динамічним, стрімким, «розплавленим»: «Явлене в Сіонській світлиці диво П’ятдесятниці дало всій апостольській добі пафос духоносності, натхнення, життя в Дусі. Дари Святого Духа рясно виливалися на „мале стадо“ Христових учнів. Усе життя першохристиян було проявленням цієї духоносності, дарів Паракліта... Харизма зцілення немічних та вигнання бісів проявлялася повсякдень; харизма ніби спонукала натхненних учнів говорити мовами, яких вони раніше не знали... Не було записаних формул та статутів; не було нормованих правил керування церковною громадою. Усе це рухалося найбільшим з усіх дарів Духа — любов’ю... Усе це виходило з по-дитячому непохитної віри, яка й була тією перемогою, що перемогла світ».

Такою була і Ефеська Церква після апостолів. На той час іще не визрів інтерес до догматики, ще не народилася потреба в точних формулюваннях (так і визначення Вселенських соборів у майбутні століття завжди будуть відповідями на конкретні виклики часу, а не наслідком тяжіння до відстороненої філософії). Проте неможливо уявити ранню проповідь Євангелія в дусі наївної простоти! Ця дитяча доба дала Церкві видатного Павла, чиє богослов’я не вичерпане й до сьогодні ні святоотецькими тлумаченнями, ані філософським осмисленням. Перебуваючи в ув’язненні в Римі у 62–63 роках, апостол написав Послання до ефесян, яке вчені називають «лебединою піснею» Павла, його заповітом усій Церкві. З нього виросло все майбутнє християнське богослов’я. З Ефеса Павло писав до галатів; там же було створене перше Послання до коринфян.

Апостол Іоанн

Торговельна гавань перетворила Ефес на величезне портове місто Егейського узбережжя. Колись тут збиралися судна афінян та лакедемонців; звідси флот Антонія та Клеопатри вирушав до Єгипту. У римські часи торговельний і транспортний центр процвітав. Та все змінюється — проходили десятиліття, століття — і сама природа впокорювала розкішний Ефес. Рівень моря знижувався, наносні відкладення ріки Каїстр, що протікає поблизу міста, потроху заповнювали гавань. Її переносили тричі, імператор Адріан навіть намагався був змінити напрям течії... Цю битву було остаточно програно в добу панування Візантії. Переваги портового міста були втрачені. Сьогодні від руїн Ефеса до узбережжя — шість кілометрів.

Могила апостола Iоана Богослова

Арабські набіги 7–8 століть пришвидшили занепад міста, і турки-сельджуки, що прийшли сюди в 1090 році, знайшли на його місці лише невелике селище. Історія донесла до нас і подив хрестоносців, які проходили поблизу й не очікували на місці славного портового міста побачити скромне селище.

Під владою Візантії більша частина міста змістилася від гавані до пагорба Аясулук. На вершині пагорба в VI столітті імператор Юстиніан звів вражаючих масштабів базиліку (130×65 метрів) на честь апостола Іоанна. І каменям із храму Артеміди знайшлося застосування... Базиліка замінила собою більш ранню церкву, збудовану на місці ймовірного поховання апостола. Підраховано, що, якщо храм відновити в колишніх розмірах, у сучасному світі він був би сьомим за величиною. Улюбленого учня Спасителя поважали настільки, що, якби будівельників не обмежувала топографія, базиліка на його честь була б ще більш грандіозною.

Залишки базилiки на честь
Iоана Богослова

Традиція шанування могили святого Іоанна Богослова досить рання, її відносять до ІІ століття, а отже, імовірність того, що вона справжня, досить висока. Коло найближчих учнів зберігало й передавало майбутнім поколінням пам’ять про апостола, засвоєне від нього Передання й традиції, сам образ християнського життя. Цей надзвичайний проповідник любові пережив інших апостолів, і його слово самовидця Господа звучить мовби останнім серед апостольських свідчень. І життя його, і кончина таємничі, і багато фактів наводять на думку, що й проповідь Іоанна не була гласною, що долею його була молитовна самотність і спілкування з малою кількістю духовних дітей. Його небесне Євангеліє і три послання — плоди тиші й глибоких прозрінь, розуміння таємниць Божих, і, можливо, невипадково саме з глибин Ефеської Церкви — яку любив Павло і яка приймала його з теплом і любов’ю — відкрилися християнському світу недосяжні висоти богослов’я.

У середні віки храм на честь апостола Іоанна був визначним центром паломництва. У 1360-х роках сильний землетрус зрівняв його із землею, і каменів цих вистачило б не на одне турецьке поселення.

З пагорба відкривається вид на сучасне містечко Сельчук — воно розташоване на місці головної частини прадавнього Ефеса. Тепер тут утвердилося строкате, мов східний килим, життя турецької провінції з усією її прозою й лірикою. Діти грають у м’яча, старі — у нарди. Молоді чоловіки приторговують сувенірами, ті, хто солідніший, — розгортають килими на продаж. Білосніжні автобуси зупиняються коло підніжжя пагорба, і юрми туристів розчиняються в неозорих руїнах базиліки. Своєрідний затишок цього позаісторичного вечора прориває гортанний лемент муедзина (запис, звичайно) — коло підніжжя велика мечеть. Напевно складена з тих-таки каменів храму...

Подальша історія свідчить, що християнам Ефеса вдалося подолати спокуси, про які говорить Тайновидець. Десь у 110 році Ефеській Церкві було направлено хвалебне послання священномученика Ігнатія Антіохійського. Учень апостольський, святий Ігнатій Богоносець був засуджений на смерть і відправлений імператором Траяном (у 106–115 роках) у Рим на розтерзання звірам. Його везли під вартою вздовж берегів Малої Азії, і святитель наставляв тутешніх християн усно й письмово. Його приходили вітати представники багатьох Церков.

У своєму посланні святитель пише, що бажав би «зазнати участі ефеських християн, які силою Ісуса Христа завжди були однодумні з апостолами». Він каже: «Знаю, хто я і до кого пишу. Я засуджений, а ви помилувані; я в небезпеці, а ви стоїте твердо. Ви шлях для тих, кого страчують заради Бога. Ви співтаїнники Павла, освяченого, засвідченого, достоблаженного, коло ніг якого бажав би я бути, коли прийду до Господа» (Еф. 9, 11–12). Святий Ігнатій писав п’ятьом малоазійським Церквам, але тільки ефесян він так особливо виділяє. Очевидно, що випробування Ефеська Церква пройшла із честю.

І надалі Церква Ефеса залишалася вірною своїй славетній історії та непохитно зберігала істину. Місто дало християнству видатного апологета — святого мученика Іустина Філософа. «Натурою», з якої списано життя християн у його «Апологіях», була Ефеська Церква, що вигодувала його: «Заможні з-поміж нас допомагають усім бідним, і ми завжди живемо заодно один з одним... Я можу показати багатьох із наших, які з нахабних і лютих перемінилися, будучи переможені або тим, що надивилися на строгість життя своїх сусідів, або тим, що бачили, як дивовижно переносять образи супутники, або з досвіду запізнали вдачу тих людей, з якими стикалися у справах... Чи потрібно мені говорити про незліченну кількість тих, які відвернулися від розпусти й навчилися цнотливості? — І є багато чоловіків і жінок, років шістдесяти й сімдесяти, які, з дитинства зробившись [учнями] Христовими, живуть у цноті, і я готовий указати таких із усякого народу... У нашій волі зректися на допитах, тільки ми не прагнемо жити обманом. Ми бажаємо вічного й чистого життя; ми прагнемо перебувати з Богом... І ми, які колись один одного вбивали, не тільки не ворогуємо з ворогом, але, щоб не збрехати й не обдурити..., з радістю сповідуємо Христа й помираємо».

Наприкінці II століття святий мученик Іриней пише: «Церква Ефеська, що була заснована Павлом і мала серед себе Іоанна до самих часів Траяна, є дійсний свідок апостольського передання».

Остання в історії гучна згадка про місто, яке все більше перетворюється на глушину, — діяльність Ефеського митрополита Марка. У 1439 році він єдиний із грецьких ієрархів відмовився підписати унію з Римо-Католицькою Церквою.

Однак під владою турків місто, яке й раніше «переповзало» з пагорба на пагорб, віддалилося від свого історичного ядра, і в 15 столітті старе місто було остаточно занедбане. Його «спадкоємець» Аясулук, що в 1914 році дістав красномовне ім’я Сельчук, за багато століть непогано освоївся на схилах прадавнього Ефеса.

Дивно спостерігати сусідство настільки несхожих культур. Молодий житель Сельчука (сельчучець?..) пропонує туристам скуштувати найкращого турецького пива «Ефес». Безглуздим є наївне дитяче бажання стерти випадкові риси, щоб побачити, що світ прекрасний. Немає вже ні амазонок, ні еллінів, ні «народів моря»; ніхто не несе дари Артеміді. Коли-небудь не стане й православних прочан, що читають Євангеліє на могилі апостола любові. Не залишиться й смаглявих турків, що стягують плату за вхід і якісно, по-європейськи прибирають територію.

Може, лишаться тільки камені, а може, і їх не залишиться. Тільки світильник Ефеської Церкви буде горіти в небесах, доки настане сповнення часу.

Археологічні розкопки свідчать, що околиці Ефеса були населені ще за часів неоліту. У бронзову добу Ефес був столицею невеликої карійської держави. На місці візантійської фортеці розташовувалося місто Апаса — столиця стародавньої держави Арцава. Першою історичною особою в літописі Ефеса вважається Андрокл, очільник іонійських греків. У 1100–1000 роках до Р. Х. загін грецьких колонізаторів відвоював нову територію й облаштувався на місці Ефеса. Вже тоді в долині стояло капище. Місцеві мешканці (ймовірно, амазонки) шанували Кібелу, греки-колоністи ідентифікували її як Артеміду, згодом римляни визнали в ній свою Діану.

Ефес був першим грецьким містом, на яке близько 560 року до Р. Х. напав цар Крез із азійськими варварами; потім були підкорені й інші міста греків. Прикметно, що той-таки Ефес був останнім бастіоном, який у пізніші часи здобули ісламські завойовники; з падінням Ефеса пала вся Мала Азія.

Фрагмент із бесід архімандрита Іаннуарія (Івлієва) «Апокаліпсис. Бесіди на радіо „Град Петров“»

1 До ангела Церкви в Ефесі напиши: ось що говорить Той, Хто тримає сім зірок у правиці Своїй, Хто ходить серед семи світильників золотих: 2 Знаю справи твої і труд твій і терпеливість твою, і що не можеш терпіти лихих; і ти випробував тих, які звуть себе апостолами, але не є ними, і знайшов, що вони брехливі; 3 і терпіння маєш, і працював для Імені Мого, і не знемагав. 4 Але ж маю проти тебе, що любов свою першу покинув. 5 То згадай, звідки ти впав, і покайся, і вчинки давніші роби; коли ж ні, прийду незабаром до тебе і зрушу світильник твій з місця його, якщо не покаєшся. 6 Але маєш оце, що ненавидиш вчинки Николаїтів, які Я також ненавиджу. 7 Хто має вуха, нехай слухає, що Дух промовляє Церквам: «Переможцеві дам споживати від дерева життя, що в Божому раю».

Спочатку Церква хвалиться своїми «справами», тобто своїм істинно християнським життям, яке характеризується двома словами: «труд» і «терпеливість» (слово «терпеливість» слід точніше перекладати — «витримка, стійкість, завзятість»). Церква хвалиться своїм активним опором «лихим» (у Синодальному перекладі чомусь «розпусним»; «лихі», можливо, і були розпусниками, але тут, у всякому разі, про це нічого не говориться). «Труд» полягає і у викритті тих «брехунів», які видавали себе за апостолів. Тут «брехуни» — лжевчителі, що направляли християн на згубний шлях. «Терпіння» (стійкість) полягає, у свою чергу, в тому, що Церква непохитно переносить зовнішні гоніння з боку язичників за Ім’я Христове.

Згадані лжеапостоли, тобто мандрівні пророки й проповідники, прийшли в Ефеську Церкву ззовні. Ранньохристиянські Церкви часто мали проблеми з такими мандрівними місіонерами. Любі! Не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи від Бога вони, багато бо лжепророків з’явилось у світі (1 Ін. 4, 1). Трохи далі ці «брехуни» будуть названі ім’ям «николаїти». Про те, хто вони такі, ми зможемо судити пізніше, коли довідаємося про них трохи докладніше з пророцтв Церквам у Пергамі й у Фіатирах. Сама назва «николаїти» — вочевидь, самоназва лжевчителів походить від імені якогось Николая. Згодом була відома гностична секта «николаїтів», що зводить свою самоназву до імені архідиякона Николая (Діян. 6,5). Але навряд чи згадані в Апокаліпсисі «николаїти» тотожні з останніми.

Похвала Церкві, однак, змінюється докором. Церква звинувачується в тому, що вона відійшла від своєї «першої любові», тобто від колишнього ставлення до Бога, до Христа й один до одного. Охолодження любові — одне зі знамень настання «останніх днів»: Через поширення беззаконня в багатьох охолоне любов (Мф. 24,12)).

Згадай, звідки ти впав. Образ падіння з висоти взятий із Іс. 14,12: Як же ти упав з неба, деннице, сину зорі! Цей образ унаочнює ту велику небезпеку, у якій перебуває Церква. Вийти з цього стану вона може тільки радикально змінившись («покайся») і повернувшись до колишнього способу життя («вчинки давніші роби»).

Умовляння закінчується погрозою: коли ж ні, прийду незабаром до тебе і зрушу світильник твій з місця його. Це «зрушення» світильника, тобто Церкви, означає виключення Церкви зі спілкування із Христом. Якщо Церква не покається, тобто не повернеться до «давніших учинків любові», то вона перестане бути Церквою Христа.

Погроза й обіцянка тому, хто перемагає, стоять завжди в безпосередньому зв’язку одна з одною. Справа в тому, що Церква в Ефесі (як і всяка Церква) перебуває перед вибором: іде вона до загибелі чи до спасіння. Обіцянка «споживати від дерева життя, що в Божому раю» бере початок з популярного біблійного уявлення. Після гріхопадіння райський сад був закритий і буде відкритий тільки тоді, коли люди повернуться до свого райського стану. Про виконання цієї обіцянки йдеться наприкінці Апокаліпсиса: Посеред вулиці його (Нового Єрусалима)... дерево життя, що родить дванадцять разів плоди... і листки дерева — для вздоровлення народів.

Опублiковано: № 1 (61) Дата публiкацiї на сайтi: 04 March 2013