Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/svet_semi_cerkvei_dorogami_svjatykh_apostolov-5.html

Світло семи Церков: Дорогами святих апостолів

Катерина Ткачова

Лаодикия. Сирийская улицаПункт 6. Філадельфія

Церкві Філадельфії судилось пережити практично всі малоазійські громади. За висловом письменника XIX століття, який тут побував, це невелике християнське містечко, немов остання сторожова вежа, самотньо стояло серед магометанських областей.

Коли вся Мала Азія була підкорена оттоманами, у Візантії лишалася тут одна остання твердиня. «Втративши Ефес, християни оплакали перший згаслий світильник, що згадується в Апокаліпсисі. Там руїна була суцільною; капище Артеміди і храм Пресвятої Діви були поховані під руїнами. Цирк і три театри Лаодикії зробилися лігвищем шакалів та вовків, Сарди перетворились на нікчемне село, в Пергамі й Фіатирі видно самі лише мечеті замість пам’ятників; а народонаселенню Смірни пощастило тільки завдяки чужоземній торгівлі франків та вірмен. Одна Філадельфія врятувалася через свою твердість. Віддалена від моря, забута візантійськими імператорами... Її громадяни захищали свою віру і свободу протягом майже цілого століття і домоглися від найчванливішого з усіх оттоманів славетної капітуляції. Після руйнування грецьких колоній і Церков азійських залишилася тільки одна Філадельфія, подібно до стовпа серед руїн».

Так пише про Філадельфію Едвард Гібон, англійський дослідник «передсмертного» періоду Римської Імперії.

Дійсно, місто шостої Церкви Апокаліпсиса, яка отримала від Христа такі підбадьорливі слова та обітницю перемоги, протягом своєї довгої історії часто опинялося в ролі останнього «бастіону» всього краю. А грецька православна громада Філадельфії — та сама Церква Філадельфійська, — залишаючись другою за чисельністю в Малій Азії після Смірни, існувала тут аж до початку ХХ століття.

Ні Баязид, ані Тамерлан, які перетворювали на попіл усі міста на своєму шляху, не змогли розтоптати Філадельфію. Після героїчного опору місто бувало захоплене, але не зруйноване. Тут під час навали Тамерлана ховалися й сардийські християни зі своїм єпископом, і єврейська громада Сард. Деякі дослідники проводять паралель між цим фактом і словами обітниці філадельфійській громаді: Ось Я зроблю, що декого зі зборища сатани, із тих, що себе називають іудеями, та ними не є, але кажуть неправду, ось Я зроблю, що вони прийдуть та вклоняться перед ногами твоїми, і пізнають, що Я полюбив тебе (Одкр. 3,9).

Навколо Філадельфії лежали родючі сільськогосподарські області, особливо місцевий клімат і ґрунт сприяли виноградарству. І до сьогодні місцевий виноград та ізюм відомі далеко за межами Туреччини.

Філадельфія, розташована в сорока кілометрах від Сард, була заснована, найімовірніше, пергамським царем Євменом II і названа на честь його брата і наступника Аттала II Філадельфа (ІІ ст. до Р. Х.). «Philadelphos» — прізвисько Аттала II, означало воно буквально «той, хто любить свого брата». Філадельфія вважалася другим містом Лідії. З 133 року до Р. Х. вона належала до Римської імперії, а пізніше — до Візантії. У другій половині XIV століття Філадельфія стала незалежним грецьким містом-державою. У 1390 році після тривалого опору (тоді як інші міста Азії капітулювали) була взята військами Баязида II та віроломного імператора Мануїла II Палеолога. Після цього місто перейменоване на Алашехір; через 12 років було захоплене Тамерланом, а в 1402 році знову відвойоване турецьким султаном Мурадом II.

Філадельфія розташовувалась в сейсмонебезпечній області, і не так багато чого залишилося від стародавнього міста. Не займане завойовниками, піддалося численним землетрусам і байдужому часу. Те, що могло зберегтися від старовинної забудови, переважно поховане під сучасним містом. Проте аж до ХХ століття в храмах Філадельфійської Церкви звершувалася літургія.

Засвідчувати вірність Єдиному Богу тутешнім християнам доводилося протягом всього існування Церкви. Заснування її відносять до кінця першого століття. За переданням, апостол Павло поставив у єпископи Церкви в Філадельфії Лупія, свого родича, згадуваного в Посланні до Римлян; після нього єпископом був ставленик Іоанна Богослова на ім’я Димитрій.

На початку ІІ століття святитель Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський, зупинявся у Філадельфії на шляху до місця свого мучеництва — Рима. З Троади він згодом написав листа до філадельфійців, заохочуючи народ Божий зберігати єдність і підтримувати свого єпископа. Пізніше, близько 155 року, коли в Смірні на багатолюдному святкуванні був замучений святитель Полікарп, разом із ним прийняли мученицьку кончину деякі члени Церкви Філадельфії.

Фрагмент із бесід архімандрита Іаннуарія (Івлієва) «Апокаліпсис. Бесіди на радіо “Град Петров”»

І до Ангола Церкви в Філадельфії напиши: Оце каже Святий, Правдивий, Хто має ключа Давидового, що Він відчиняє, і ніхто не зачинить, що Він зачиняє, і ніхто не відчинить.
Я знаю діла твої. Ось Я перед тобою дверей не зачинив, і їх зачинити не може ніхто. Хоч малу маєш силу, але слово Моє ти зберіг, і від Ймення Мого не відкинувся. Ось Я зроблю, що декого зі зборища сатани, із тих, що себе називають іудеями, та ними не є, але кажуть неправду, ось Я зроблю, що вони прийдуть та вклоняться перед ногами твоїми, і пізнають, що Я полюбив тебе. А що ти зберіг слово терпіння Мого, то і Я тебе збережу від години випробовування, що має прийти на весь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі. Я прийду незабаром. Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав. Переможця зроблю Я стовпом у храмі Бога Мого, і він вже не вийде назовні, і на нім напишу Ім’я Бога Мого й ім’я міста Бога Мого, Єрусалима Нового, що з неба сходить від Бога Мого, та нове Ім’я Своє. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!


Переслідування, що змусили Церкву до сповідництва, походять від іудеїв, яких було багато в місті. Христос відмовляє іудеям у назві «синагога (тобто зібрання) Бога», бо вони, хоча й називають себе іудеями, такими не є. Вони служать сатані, і тому є брехунами, і їхні збори — «синагога сатани». Утім, турбота Іоанна зовсім не про цих людей. Його цікавлять християни у Філадельфії, яким загрожує небезпека з боку цих «лжеіудеїв». У своїй другій обітниці Іоанн відтворює твердження старозавітного пророцтва, згідно з яким язичницькі народи в кінці часів притечуть до Єрусалима, аби скоритися народові Божому. Адже християни, так само як іудеї, претендують на своє безперервне спадкоємство від старозавітного народу Божого: І зігнуті прийдуть до тебе сини твоїх кривдників, і кланятись будуть до стіп твоїх ніг усі ненависники, і тебе будуть кликати: Місто Господнє, Сіон Святого Ізраїлевого! (Іс. 60, 14).

Іоанн використовує спасительну обітницю Старого Завіту про паломництво народів у тому значенні, що тепер до Єрусалима притечуть не тільки язичники, але також іудеї прийдуть до істинного народу Божого і впадуть до стоп ніг його. При цьому, щоправда, він не говорить про навернення іудеїв. Але, озираючись на все минуле, вони збагнуть, що не вони, але християни — улюблені Бога і Христа.

Вірність і витримка Філадельфійської Церкви буде винагороджена. У третій обітниці їй сповіщається, що вона буде збережена від спокус останнього часу, які охоплять усю землю. Йдеться про вирішальну битву між Богом і сатаною, про час звіра, який передуватиме часу остаточного порятунку. Збереження Церкви в годину лиха й випробувань, найімовірніше, має на увазі не те, що спокуси її зовсім не торкнуться, але що вона одержить силу витримати їх, як вже витримувала колись. Інакше б не було сказано, що Церква повинна бути пильною, щоб, коли прийде Христос, ніхто інший не отримав замість неї вінця переможця. Тобто вже дароване спасіння навіть для цієї зразкової Церкви не є чимось невід’ємним. На неї також іще чекає випробування вірності й гідності.

Невід’ємним спасіння буде тільки в есхатоні, наприкінці, як це підкреслює обітниця переможцю. Переможець посяде видатне місце в Церкві, що досягла досконалості й спасіння. Це показує образ «стовпа» у храмі Божому. Тут ідеться про небесний храм, який підтримують колони (стовпи). Подібно до того як апостоли вважалися «стовпами» і несли на собі будівлю первісної Церкви, «переможці» мають стати «стовпами» в есхатологічній будівлі небесної Церкви врятованих.

Тут, щоправда, може виникнути питання про небесний храм. Справа в тому, що в Одкр. 21,22 у видінні Небесного Єрусалима сказано: А храму не бачив я в ньому, бо Господь, Бог Вседержитель — то йому храм і Агнець. Суперечності тут немає, тому що Іоанн і тут, і там використовує уявлення про храм образно. В одному випадку це образ Церкви, есхатологічного врятованого народу Божого. В другому випадку він говорить, що на небі не може бути храму на зразок земного.

Переможець матиме вічне громадянство в Новому Єрусалимі, який наприкінці часів зійде з неба. Новим для нього буде також ім’я Христа. У цьому особлива нагорода, тому що це ім’я зараз знає тільки Христос, воно дасть переможцю владу.

До філадельфійської громади належав також мученик Димитрій, який жив у XVII столітті. Народжений у християнській родині, в юності він був викрадений турками і навернений до ісламу. Житіє святого Димитрія повідомляє: «У двадцятип’ятилітньому віці, усвідомивши, що був відірваний від істинної віри, він відкрито визнав себе християнином, за що був порубаний турками на шматки. Святий мученик прийняв страждання і смерть за Христа в 1657 році».

Мандрівник середини XIX століття свідчить, що, незважаючи на бідність Філадельфії, у ній було п’ять церков — п’ять повноцінних парафій. Старожили пам’ятали, що раніше храмів тут було двадцять, а до приходу хрестоносців у багатьох із них перебували мощі святих. Жителі міста показували гостю руїни церкви, збудованої на місці тієї, де колись збиралися адресати послання апостола Іоанна. Сьогодні опорні стовпи древньої храмової конструкції (V–VI століття) — це практично все, що можна побачити з матеріальних свідчень минулого Філадельфійської Церкви.

Із життя громади дійшла до нас така історія. В 1836 році протестантські проповідники, прибувши до Філадельфії, пропонували грецьким священикам «пожертвувати» чималу суму, аби ті не заважали їхній місії і не налаштовували проти них філадельфійских християн. Але «угода» не відбулася. Протестантам не вдалося знайти тут жодного послідовника.

Православні греки жили в місті з роду в рід аж до подій Першої Світової війни, що перекроїла карти імперій. Жителі Філадельфії, які звідси втекли до Греції, заснували там своє місто — Нову Філадельфію. Предивним Промислом Божим світильник Філадельфійської Церкви не згас у темряві історичних потрясінь і жевріє донині.

Остатки трубопровода древней ЛаодикииПунк 7. Лаодикія

Найстрашніше, напевно, послання з усіх семи адресоване до сьомої Церкви — громади багатого, славетного міста Лаодикії. Пронизливі слова про теплохолодність — Якби то холодний чи гарячий ти був! — крізь століття звучать як гіркий докір християнам, не здатним провести рішучу межу між скарбом свого серця і скарбами цього світу. Лаодикія була відомим фінансовим і банківським центром — наприклад, Цицерон радив обмінювати гроші саме тут. У стародавньому світі Лаодикія зажила широкої слави завдяки своїй напрочуд м’якій вовні кольору воронячого крила — місцева вовна затьмарювала навіть легендарне мілетське руно. Страбон пише про велику медичну школу, розташовану в Лаодикії, йому вторять археологи: на монетах з Лаодикії значаться імена найвідоміших цілителів школи. Однак пам’ять у століттях це місто здобуло через те, що його згадували серед семи азійських Церков Одкровення.

Антіох II (261–246 роки до Р. Х.) з династії Селевкідів, що заснував Лаодикію на місці старого міста Діополіс, назвав місто на честь своєї дружини Лаодіки. На відміну від чотирьох інших міст, що носили те саме ім’я, це місто називали Лаодикія на Ліку, оскільки воно стояло в родючій долині річки Лік. Місто було розташоване між двома іншими відомими з Нового Завіту містами — Колоссами та Ієраполем — і стояло на важливому торговельному шляху. На початку XI ст. місто було захоплене турками і згодом зруйноване в процесі постійних воєн між турками й Візантією та від землетрусів. Велике місто Денізлі, що знаходиться в шести кілометрах, засноване вихідцями з Лаодикії.

У всіх трьох центрах цієї області — Лаодикії, Колоссах та Ієраполі — існували Церкви, відомі Павлу, але засновані не ним, а Епафрасом, від якого й дізнавався Павло про справи цих громад. Очевидно, сам апостол не бував ні в Колоссах, ані в Лаодикії (Кол. 2, 1). У Посланні до Колоссян Павло просить прочитати його писання також у Лаодикійській Церкві. Там же згадується, що зібрання громади Лаодикії відбувалися в будинку якоїсь Німфи. Чим же заслужили лаодикійці на такі суворі дорікання?

Фрагмент із бесід архімандрита Іаннуарія (Івлієва) «Апокаліпсис. Бесіди на радіо “Град Петров”»

І до Ангола Церкви в Лаодикії напиши: Оце каже Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творіння: Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст... Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитись, і білу одежу, щоб зодягтися, і щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а маззю для очей намасти свої очі, щоб бачити. Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся! Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною. Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!

Лаодикійська Церква заслуговує тільки на докір і на суд. Іоанн звинувачує її в хибному самовдоволенні. У своєму багатстві і ситості вона, здається, чудово влаштувалася в цьому світі й не помічає відсутності у себе істинного добра, вічного багатства Христового.

У початковій формулі Христос називає Себе божественним титулом «Амінь». Це «ім’я» Боже взято з Ісайї. Вірш свідомо сформульований з урахуванням ситуації в Лаодикійській Церкві. Християнам там бракує сили сповідання, правдивості, надійності, свідоцтва. Церква звинувачується в тому, що вона не є ні гарячою, ні холодною, але теплохолодною, млявою. «Бути гарячим» для християнина означає «полум’яніти Духом», свідчити про Христа, як Христос свідчить про Бога. Це означає досконале «Так» Христу як відповідь на те «Так» і «Амінь», які Сам Христос являє Собою для християн. «Бути холодним» означає належати до світу, який не має відношення до Христа або перебуває у важкій моральній немочі. Ні того, ні іншого у Церкві немає. Вона не здатна до ясного і чіткого рішення. Оскільки Христос ніяк не може прийняти невизначеність й нерішучість Церкви, Він з огидою відкидає її від Себе. Далі йдеться про есхатологічне засудження такого стану.

В той час як Церкві в Смирні говориться, що вона, незважаючи на зовнішні злидні, є багатою, Церкві в Лаодикії звіщається протилежне. Її твердження, що вона вже все має, що у неї ні в чому немає потреби, дає Христу можливість зірвати з неї маску благополуччя. Вона не бачить, наскільки вона вбога й жалюгідна перед Господом. Зрозуміло, йдеться не просто про земне багатство. Як свого часу і в Коринфській Церкві (1 Кор. 4, 8), тут християни хизувалися своїм уявним духовним багатством. Саме його Іоанн і не помічає. Ланцюжком із п’яти прикметників він визначає її істинне гірке становище: «ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий».

Іоанн обіграє зв’язок між земним багатством лаодикійців та їх духовним злидарством. Виникає образ «купівлі». Образ корениться в тому великому значенні, яке надавалося діловому життю в цьому місті. Порада «купити золото» нагадує про лаодикійські банки, «купити білу одежу» — про текстильне виробництво, «купити очну масть» — про лікарське мистецтво, якому навчали в тутешній медичній школі. Істинне багатство («золото, вогнем очищене»), покров своєї наготи і зцілення християнин не може придбати собі сам. Марно шукати все це і в світі минущих язичницьких цінностей, наскільки б привабливими зовні вони не були. Їх можна одержати тільки від Христа. Але хто «купує» у Христа Його дари, той ніяк не може прийти до самовпевненого твердження, ніби у нього вистачає всякого духовного багатства.

Суворе викриття Церкви не повинно бути витлумачене як загроза суду. Навпаки, воно є виразом турботи і любові Господа. Його мета — витягти Церкву з її байдужості й теплохолодності до нового ентузіазму та покаяння. Тому не дивно, що після цього заклику до покаяння замість загрози суду й кари йдеться про радість для того, хто відчинить двері Христу і сам прийде до Нього. Ця радість зображена традиційним символом есхатологічного бенкету.

На завершення цього сьомого пророцтва і, власне, всього введення до основної частини Апокаліпсису знову звучить заклик до пильнування, уваги, вслухання у те, що Христос Духом Своїм говорить Церквам. Тільки якщо вони чують Його і слідують почутому, їм під силу розгадати, розпізнати смисл світових подій, символічно зображений у подальшій оповіді цієї книги.

Як видно, багато тверджень послання свідчать про знання історії та специфічних особливостей життя міста. У виборі апостолом тих чи інших метафор немає випадкових деталей, за його словами стоять конкретні побутові реалії, хоча, звичайно, всі наші тлумачення залишаються лише припущеннями. Так, можливо, слова «Я багатий, мені нічого не треба» нагадують городянам про той випадок, коли в 60-му році сильний землетрус розтрощив місто і горді лаодикійці відмовилися від фінансової допомоги імператора Нерона і відбудували Лаодикію за рахунок власних багатств, без участі Рима.

 Остатки трубопровода древней Лаодикии

Деякі дослідники вбачають у тексті послання ще й таку практичну паралель. Словами про те, що ти не холодний, ані гарячий, але тільки теплий, апостол Іоанн натякає на ситуацію з системою водопостачання даної місцевості. У семи милях від Лаодикії було розташоване місто Ієраполь, знамените своїми цілющими гарячими джерелами (серед його руїн знаходяться знамениті білосніжні травертини Памуккале з природними термальними ваннами). До Колоссів, що в одинадцяти милях від Лаодикії, з гір прибувала найчистіша холодна вода. А от вода в Лаодикії була поганої якості, за температурою ледь тепла. Покриті вапняним накипом труби, що підводили воду до міста — їх залишки досі видно серед руїн, — свідки труднощів водопостачання Лаодикії.

Раскопки Лаодикии

У 494 році місто було спустошене землетрусом настільки сильним, що життя тут уже ніколи не відновилося повністю. У меншому масштабі Лаодикія продовжувала існувати під владою Візантійської імперії та турків, доки не була остаточно покинута в XV столітті.

Руїни Лаодикії — одне з найбільш захоплюючих видовищ для тих, хто їде до Туреччини не тільки за відпочинком «все включено». Потрапивши до цих країв, не можна пропустити можливість настільки якісного й глибокого занурення в історію. Ще недавно ці купи каміння мало про що говорили необізнаному мандрівнику. З 2002 року розкопки, що проводяться спільно італійськими археологами і місцевим університетом Памуккале, вийшли на новий етап. На сьогодні уточнені місця розташування багатьох об’єктів, розкопані нові вулиці. Ту роботу, на яку не здатна уяву нашого сучасника, виконали вчені. Тут забезпечена прекрасна навігація і вичерпна інформація по всіх об’єктах. Два театри, бані, вулиці з колонадами, німфеї, во Лаодикія залишається в тіні більш масового об’єкта — Памуккале. Його блискучі схили чудово видно звідси. Навколо — високі, серйозні гори. Суха трава, каміння, безмовність. Тільки знизу, з сусіднього селища, немов з іншого світу, вітер доносять рвані звуки східної музики.

Завершимо нашу довгу мандрівку словами Авраама Норова — письменника, який здійснив у середині XIX століття важку та небезпечну подорож цим закутком Оттоманської імперії, проїхавши по всіх пам’ятних місцях семи Церков. «Велике призначення мали сім Церков Азійських, які, перебуваючи в самому осередді язичництва, серед переслідувань, шановані та напучувані самими апостолами, зберігали під своїм покровом священний вогонь віри, запалений ними, що безупинно поширювався звідти далі... Але світло Христове не належить ніякому місцю, ні Єрусалиму, ні Візантії, ні Риму, воно освячує кожну людину, що приходить на світ. І апостоли не шукали забезпечення панування віри в якомусь конкретному місці, але всесвітнє братство християн або всесвітню Христову Церкву. Світло Христове перейшло з мармурових міст Азії до затьмарених невіглаством варварів, жителів степів, де виникли нові царства і міста під покровом хреста, що їх врятував».

А щодо пророцтв найбільш загадкової з книг Нового Завіту — «Пророцтва остаточно здійсняться у вічності, коли таємничі сім Церков разом з усіма з’єднаються в одну нерукотворну Церкву нового Єрусалима».

Опублiковано: № 6 (66) Дата публiкацiї на сайтi: 20 January 2014