Христос був розіп’ятий «світом цим» — його гріхом, злобою, богоборством. У земній історії, в нашому земному часі ініціатива Хреста належала гріху, як належить вона йому й зараз, в кожному з нас, коли нашими гріхами ми «вдруге розпинаємо в собі Сина Божого і зневажаємо Його» (Євр.6, 6).
Якщо ж став Хрест — знаряддя ганебної страти — найсвященнішим символом нашої віри, надії і любові, якщо не втомлюється Церква прославляти його неосяжну й непереможну силу, бачити в ньому «красу всесвіту» і «зцілення тварі» й свідчити, що «прийшла Хрестом радість усьому світу», то тому, звісно, що тим же Хрестом, який втілив у собі саму сутність гріха як богоборства, гріх цей був переможений; тому, що хресною смертю, в якій смерть, що запанувала у світі, торжествувала, здавалося, свою остаточну перемогу, сама смерть була зруйнована; тому, нарешті, що з глибини цієї хресної перемоги засяяла радість воскресіння.
Але що ж перетворило й вічно перетворює Хрест на цю перемогу, як не любов Христова, не та сама Божественна Любов, що її, як саму сутність і славу Царства Божого, явив і подарував Христос на Тайній Вечері? І де ж, як не на Тайній Вечері, звершилася та повна, цілковита самовіддача цієї Любові, котра — у «світі цьому» — зробила Хрест: зраду, розп’яття, страждання і смерть — неминучим?
Саме про цей зв’язок між Тайною Вечерею і Хрестом, про зв’язок їх, як явлення Царства Божого і його перемоги, свідчить і Євангеліє, і церковне богослужіння, а особливо предивні за своєю глибиною служби Страсного Тижня. У них Тайна Вечеря весь час зіставляється з тією ніччю, яка оточує її з усіх боків і в якій особливо яскраво сяє світло торжества Любові, яке «у великій горниці вистеленій», ніби споконвіку приготованій, звершує Христос з учнями Своїми. Це — ніч гріха, ніч як сама сутність «світу цього». І ось вона згущується тепер до межі, вона готується поглинути і це останнє сяюче в ній світло. Вже «князі людські нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця», вже заплачені тридцять срібняків — ціна зради. Вже виходить натовп, підбурений своїми вождями, озброєний мечами та киями, на дорогу, що веде до Гетсиманського саду.
Але пітьмою цією — і це надзвичайно важливо для церковного розуміння Хреста — затьмарена і сама Тайна Вечеря. Знає Христос — «за столом ось зо Мною рука Мого зрадника» (Лк. 22, 21). І саме з Тайної Вечері, з її світла, «взявши кусок», у цю страшну ніч виходить Іуда, а за ним незабаром і Христос. І якщо в службах Великого Четверга, дня нарочитого спомину Тайної Вечері, радість увесь час переплітається зі скорботою, якщо знов і знов згадує Церква не лише світло, але й пітьму, що затьмарила його, то через те, що в подвійному виході — Іуди й Христа, з того самого світла — в ту саму пітьму, — бачить, знає Церква початок Хреста, як таємниці гріха й таємниці перемоги над ним.
Таємниці гріха. Бо вихід Іуди — це межа й завершення того гріха, який початок свій має у раю і сутність якого — у відпадінні любові людської від Бога, у виборі цією любов’ю себе, а не Бога. Цим відпадінням починається, ним зсередини визначене все життя, вся історія світу, як світу падшого, як «світу цього», що у злі лежить, як царства князя світу цього. І нині, у виході Іуди, апостола й зрадника, ця історія гріха — осліплої, спотвореної любові, любові, що стала крадіжкою, бо «для себе» краде життя, дане для спілкування з Богом, — надходить кінця. Бо в тому містично-страшний смисл цього виходу, що також із раю виходить Іуда, з раю біжить, з нього виганяється. Він був на Тайній Вечері, його ноги омив Христос, у свої руки взяв він хліб Христової любові, йому в цьому хлібі віддав Себе Христос. Він бачив, він чув, він руками своїми торкався Царства Божого. І ось, подібно до Адама, здійснюючи Адамів первородний гріх, доводячи всю страшну логіку гріха до її межі, він Царства цього не захотів. В Іуді «світ цей», його богоборницьке хотіння, його спотворена любов виявилися сильнішими. І хотіння це, через ту саму страшну логіку, не могло не стати — послідовно, неминуче — бажанням боговбивства. Коли ж звершиться воно й вичерпаним виявиться це хотіння й життя, що ним «живе», Іуді нікуди буде вийти, лише в самознищення і в смерть...
Таємниці перемоги. Бо в Христі, Котрий Своєю самовіддачею явив на Тайній Вечері Своє Царство і славу його, в ніч «світу цього» виходить саме це Царство. Після Тайної Вечері Христу теж нікуди більше йти, окрім як на цю зустріч, на смертельний двобій з Гріхом і Смертю. Тому що не можуть просто «співіснувати» ці два Царства — Царство Боже і Царство князя світу цього. Тому що, аби зруйнувати владу гріха й смерті, повернути Собі Своє творіння, вкрадене в Нього дияволом, і врятувати світ, віддав Бог Сина Свого Єдинородного. Таким чином, самою Тайною Вечерею, явленням на ній Царства любові, прирікає Себе Христос на Хрест. Хрестом Царство Боже, таємно явлене на Вечері, входить у «світ цей», і входом цим саме себе перетворює на боротьбу й перемогу.
З книги «Євхаристія. Таїнство царства»