Немає ближчого та тіснішого зв’язку, ніж єдність думок, почуттів, єдність мети. Мета життя християнина — спасіння. Святі отці досягли цієї мети. Їхні книги написані за натхненням Духа Святого. Творіння святих отців подібні до дзеркала: читаючи їх уважно, можна побачити недоліки своєї душі.
Перші кроки в моєму церковному житті були сповнені розпачливої розгубленості. Голова йшла обертом від такого розмаїття почуттів, думок і переживань. Про один і той самий предмет, наприклад, мені випадало чути зовсім різні і часто навіть протилежні думки. З амвона я дослухався до одного, а читав, як мені здавалося, зовсім протилежне у авви Дорофея. Ну та й, звісно, все, чому вчили наші бабусі з багаторічним церковним стажем, здавалося мені істиною. Але як це узгодити? Кому довіряти? Невже в Церкві доводиться вибирати і думати над тим, у що віриш?
У цей момент я міг розвернутись і піти з Церкви. Проте мені пощастило. Поруч опинився батюшка, кот¬рий хоча і не все пояснював, зате вмів вчасно з’явитися з потрібною книгою в руках. Він ніколи й нічого мені не доводив і не відправляв мене до Google. Він давав можливість пожити, помолитися, подумати, почитати, і відповідь ставала очевидною.
Протоієрей Георгій Флоровський писав, що богослов не той, хто до чогось додумується своїми зусиллями, шляхом збирання й систематизації інформації, а той, кому Бог відкривається Сам, у міру можливості, старан¬ності та смирення людини. Ми ж приходимо до Церкви зі звичкою про все отримувати інформацію легко та швидко. І одразу ж розчаровуємось — у Церкві зрозуміти все одразу не виходить.
На думку святителя Ігнатія (Брянчанінова), бажа¬но читати книги тих отців, котрі ближчі нам за часом і світоглядом, щоб не бентежилася душа від того, що хоча й святе, та поки їй чуже. А бентежать найчастіше брошурки або листівки типу «Пекло і рай за вченням святих отців». Церква відкриває для людини простір, у якому можна дихати вільно, в догматичних межах Символу віри, під покровом благодаті, і знаходити відповіді на питання у тих отців, котрі близькі нам за поглядом, способом життя, зрештою, навіть за характером. І якщо думка одного отця відрізняється від думки іншого в питанні, наприклад, про митар¬ства та Страшний Суд, то це не означає, що думки ці суперечать одна одній, а просто кожен відповідно до свого духовного досвіду та різного шляху богопізнання висловлює свої думки. Найчіткіше ставлення Церкви до цієї проблеми висловив преподобний Варсонофій Великий: «Як Господь явив нам шлях життя через пророків та апостолів, хоча кожен з них говорив від себе, і Бог не провіщав виключно через одного з них, а залишене одним з волі Божої сказане іншим, так вчиняв Бог і зі святими, хто був після них: про що одні кажуть сумнівно, те витлумачують наступні, щоб Бог завжди прославлявся через святих Своїх».
«Церква — це єдність розмаїття», — писав Льюїс. Навіть Петро і Павел не завжди були повністю згодні один з одним, але перемогла Церква, її соборний розум.
Тому, коли щось бентежить, не варто робити скороспілі висновки. Святі отці могли помилятися і помилялися, але при цьому змирялися перед ав¬торитетом Церкви, не утверджуючи своєї думки як істини. Більше того, помилялися навіть Собори, чиї рішення визнані канонічними. Так, наприклад, 16-те правило Шостого Вселенського Собору виправляє помилку, припущену в 15-му правилі Святого Помісного Неокесарійського Собору. Отці Неокесарійського Собору ухвалили, що в будь-якому, навіть дуже великому місті, не повинно бути понад сім дияконів, посилаючись при цьому на книгу Діянь апостольських. Отці ж Шостого Вселенського Собо¬ру поправили їх, кажучи, що служіння тих дияконів стосувалося потреб трапез, а не таїнств, і тому до дияконів-священнослужителів не повинно застосо¬вуватися обмеження. Святі вміли й відмовлятися від своєї «правоти». Єресь у Церкві народжується тоді, коли чиєсь судження претендує на винятковість. В аскетичній чернечій практиці воно навіть засуджу¬ється як ознака облесливого стану душі. Судження — це не мисль, а, ймовірніше, упевненість у власній правоті: «Це правильно, бо я так думаю».
У католицизмі таке явище, як «приватна богослов¬ська думка» (теологумен), цілком узаконене. Має право на життя будь-яке твердження, якщо лише воно було висловлене святим. Там у певні історичні періоди пану¬вала та чи інша цілком зручна у певних умовах доктри¬на. Зараз, наприклад, офіційним вченням Католицької церкви є неотомізм — модернізована доктрина Фоми Аквінського. Але в Православ'ї цей принцип неможли¬вий. Бо Церква, на думку отця Ніколая Афанасьєва, — це «наше життя в Христі і Христове життя в нас». І кожна людина, включена в Церкву, сприймає це життя по-різному. Якщо це, наприклад, святитель Григорій Нісський, людина блискучої освіти, то він висловлює в зручних для нього словах ті думки, які виникають у його душі від доторку благодаті до серця: Від повноти серця говорять уста (Лк. 6,45). І Господь не зневажає, а благословляє його освіту, як у Євангелії: Кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того господаря, що зі скарбниці своєї виносить нове та старе (Мф. 13, 52). А якщо це, наприклад, простий неосвічений пастух Павел Препростий (учень Антонія Великого), який зміг запам'ятати одне-єдине речення з усього багатства богословської думки Православ’я: Блажен муж, що не йде на раду безбожних (Пс. 1,1), — і цього йому виста¬чило, щоб обмірковувати все життя, - то Господь і цю простоту благословляє, але простоту, а не невігластво. Тому що одне слово, сказане святим Павлом, за своєю силою і глибиною може дорівнювати десяткам, сказа¬ним святителем Григорієм. Але говорять вони одне й те саме, просто по-різному.
Святі отці жили в різний час в різних культурах, і у своєму по-святому проникливому сприйнятті світу вони не відкидали, а навпаки, розкривали й осмислювали цю культуру або епоху. Та вони не були сучасними в смислі «популярними»; на думку Честертона, «Церква узгоджувалася в часі зі смаками й модами, але завжди могла їх приборкати і пережи¬ти». Звісно ж, цей життєвий принцип Церкви завжди відображався в святоотецькій думці. Бо святі отці говорять про Христа мовами різних культур, різних епох і в різних обставинах, і тому їхні думки можуть видатися невідповідними одна одній. Та все ж вони виражають один Дух, Котрий однаково дихає в над¬рах Церкви як у І, так і у XXI столітті. І це і є те святе Передання, те диво єдності в розмаїтті епох, культур, особистостей, про яке так точно висловився знаний богослов XX століття святитель Іларіон (Троїцький), кажучи про Церкву: «Триєдність Божества і єдність людства».
Ось іще на чому хотілося б наголосити в питанні про судження. Справа в тому, що Передання Церкви літургічне. Тобто святі отці висловлювали свої погля¬ди, виходячи зі своєї молитви, і саме воцерковленої молитви: «Наше вчення походить з Євхаристії, і Євхаристія підтверджує вчення» (святитель Іриней Ліонський). І тому дуже важливо, щоб силкування нашого розуму в прагненні розібратися в тому, що сповідуєш, відповідали силкуванням нашого серця в спробах молитися.
Адже Церкву неможливо окреслити рамками фі¬лософської системності: «Церква — це молитва Отцю у Христі» (отець Олександр Шмеман). Це життя в благо¬даті, а пояснити життя неможливо, його можна просто описати, що й зробили євангелісти: Бо життя явилося, і ми бачили і свідчимо, і сповіщаємо вам це вічне життя (1Ін. 1, 2). А продовжують із покоління в покоління це ж усвідомлене «свідчення» святі отці. У цьому свідченні й полягає все те, що ми називаємо живим та животвор¬ним Переданням Церкви. Згадайте, скільки тисяч людей приходили до Христа, але не для того, щоб піти за Ним, а навпаки, піти, взявши потрібне в Нього. І тільки ма¬ленька жменька людей намагалася уважно вдивлятися в життя Христа.
Бесіда і товариство ближніх дуже впливають на людину. Розмова і знайомство з ученим повідомляють багато відомостей, із поетом - багато піднесених думок і почуттів, з мандрівником - багато знань про країни, про устрої та звичаї народні. Розмова і знайомство зі святими надають святості. С преподобним преподобен будеши, і с мужем неповинним неповине нбудеши, і с ізбранним ізбран будеши (Пс. 17, 26-27).