Нас чекає розмова про покликання. Розмова складна, оскільки серце владно вимагає визнати за кожною людиною унікальність, красу і бездонну глибину. А життя, немов екскурсовод, веде тебе за руку залами величезної експозиції. Життя тицяє пальцем у стенди, на котрих закарбована не ідеальна, а повсякденна дійсність. Де унікальність? Де неповторність? Де глибина Божественного образу? Чи не втомлюється людина від суєтних днів своїх так, як утомлюється в'ючна тварина під важкою ношею? З тих, хто виходив на ниву життя бадьорим та сповненим задумів, чи багато хто здійснив хоча б половину наміченого? Питання дуже серйозне.
Ми змушені визнати одне з двох. Або людство внутрішньо розділене на касти й від початку нерівне — або існує прорив до вищих сфер, двері до істинної геніальності, в які може пройти кожен. А вся забитість і неповнота повсякденного життя тоді — лише від того, що припустилися помилки у виборі мети.
Частково є правда в першому варіанті. Індуси не дарма поділяли людей на незмішувані касти: воїнів, священиків, торговців, простолюдинів... Однозначно — не кожен може бути воїном, не кожен — музикантом. Те, що не всім дане вміння торгувати, довели кілька років нашої вітчизняної історії. Інженери та вчителі, що пішли на базари, так і не стали бізнесменами, а накопичили борги і виїхали на Захід їх відробляти.
Навіть божественний Павел дає привід думати про нерівність людей, коли говорить про посудини у великому домі. Є посудини для високого, а є — для низького користування. Втім, за його ж словами, і в тілі є вище та нижче. Є обличчя, яке ми відкриваємо Богові та людям, і є обов’язково прикриті одягом таємні частини тіла. Можна жити без ока або без пальця, та не можна жити без голови або серця. Послух кожного органа та смиренна служба на спільну користь роблять людину живою та благообразною.
Значить, і в суспільстві слід зайняти своє місце, працювати, вносити лепту в спільну скарбничку, радіючи відчуттю того, що ти потрібний і корисний. Нехай твоя справа є невеличкою, як невеликою є зіниця ока або маленькі у людини вії. Без тебе тіло буде страждати, і ти повинен знати про це. Не намагайся бути великим, як легені, або сильним, як рука. У них — свій послух, своя праця і своя слава. З логічною невблаганністю ми приходимо до чесноти смирення. Смирення вказує людині мале місце в житті й дає зрозуміти, що це місце найважливіше. Мало того — найгарніше, і тільки тут людина може віднайти щастя.
Мудрий столяр не проміняє запах стружки у своїй майстерні й тепло свіжовиструганої дошки на міністерський портфель і манірну поважність великих кабінетів. Хороший учитель відчуває себе творцем майбутнього, коли пояснює найпростіші правила орфографії, притягаючи погляди наївних і чистих очей. Приклади можна наводити майже нескінченно.
Апостол Павел дав Тимофію заповідь: Пильнуй самого себе та науку (1 Тим. 4, 16). Ці слова стосуються всіх. Потрібно вдивлятися в Христа, вслухатися в Його Євангеліє і пильнувати себе. Наймудріші з язичників теж казали: «Пізнай себе самого». Цією працею слід займатися з дитинства, і за допомогою батьківських молитов на момент досягнення юності в серці може владно зазвучати покликання. Якщо жити легко, не переймаючись складними питаннями, то життя легко не складеться, і вже після сорока буде страшенно боляче за марно прожиті роки. Шкода прогайнувати один раз подароване життя. Шкода, якщо людина не пізнала себе і прожила не своє життя, займалася не своєю справою, пройшла не своїм шляхом.
Честертон казав: «Демократія вчить, що кожен може стати громадянином. Християнство вчить, що кожен може стати святим». У святості стираються всі протиріччя. Водночас людина відчуває себе такою, що по-справжньому живе, а не животіє та просто існує. Що ще знаходить людина, коли вона знайшла Христа? Відповідь геніальна: людина знаходить саму себе.
В апокаліпсисі сказано: Раджу тобі купити у Мене золота, вогнем перечищеного. Щоб тобі збагатитися... і маззю для очей помасти очі твої, щоб бачити (Одкр. 3, 18). Ми, виявляється, і не знаємо самі себе, і жодного разу себе в дзеркалі не бачили, поки не купили в Господа мазь для очей та не промили очі каяттям. Міняли маски, мов мавпи, викривлялися перед трюмо, копіювали чужі життя і так у все це замоталися, як упіймана в павутиння муха. Де вже тут прожити життя правильно, коли людина не при собі й сама собі не господар.
Коли людина знаходить себе, вона благословляє пістряве та розкішне життя, сповнене нерівності.
Нерівність священна, оскільки дає місце любові. Чи тужити дідові про свою сивину, коли на колінах у нього онука і дід лагідно перебирає її кучерики, оповідаючи казку? Чи тужити мудрому мандрівникові про свої зношені черевики, коли він бачитиме дорогі машини і жінок у розкішних шубах? Бо ж мандрівник знає, що в багатих будинках часто оселяється зелена нудьга чи незрозумілий неспокій. Мудрий мандрівник помолиться за цих людей. А потім, хтозна, чи не його молитва вплине на душу багатого, коли той подарує багатодітній родині машину або збудує церкву від цоколя до хреста?
Усе зрівнюється, коли є потяг до святості. Я підкреслю: навіть не сама святість, а лише потяг до неї вже зрівнює все, заспокоює, ошляхетнює.
Життя хочеться проклясти, коли ти гордовитий, на всіх ображений, вічно роздратований. Життя хочеться благословити, коли ти з Богом, а погляд з любов’ю зупиняється на всьому — від вечірнього сонця до легкого метелика.
