Ця стаття — для тих, хто не до кінця розібрався в тому, хто такі святі, як розуміє Православ’я феномен святості. Вшанування святих — давня християнська традиція, яка виникла ще в апостольські віки. І якщо вдумливо вивчити церковну історію, стає ясно: святість — це не абстрактна й недоступна категорія, це — норма життя в Церкві, до якої покликано кожного християнина. І для того, щоб ми наближалися до такого життя, Церква вказує нам конкретні приклади.

Жити у Церкві — значить бути святим. І в цьому немає жодної зухвалості чи легковажності, просто таким є по суті християнство — сміливим у своєму смиренні: Будьте святі, Я бо святий! (1 Пет. 1, 16). «Христос дав тобі владу уподібнюватися Йому, — пише святитель Іоанн Златоуст, — не страшися, чуючи це, страшно не бути таким». Святість — це дар Духа Святого, і кожний християнин, який живиться таїнствами Церкви, тією чи іншою мірою користуючись цими дарами, освячується. Але ми не можемо сказати, що регулярність «споживання благодаті» характеризує ступінь святості. Адже не тих людей Церква величає святими, які за щільним розкладом причащаються. А тих, які являють у собі постійну присутність Господа. Вони не просто користуються дарами Духа Святого, але в Духові Святому перебувають.

Святі — це радість Творця, Який у людині являє світу всю велич Свого творіння. У святих виявляється вся краса людської природи, весь сенс нашого життя. В акті канонізації святого Церква, на думку професора Осипова, «сповідує й утверджує велику істину християнської релігії про богоподібну природу людського єства». Будь-хто з нас покликаний стати богом за благодаттю. І якщо не кожен вміщує в себе всю повноту дарів Господа, то всі ми ставимося з благоговінням до тих людей, які прийняли й примножили сторицею довірений їм талант благодаті. «Великі ідеали чистоти й святості породжували бажання жити й трудитися в ім’я цих ідеалів», — писав отець Іоанн (Крестьянкін) в одному зі своїх листів і плодом таких трудів називав християнське благочестя. А тому канонізація святих ( від лат. canonizatio — «брати за правило») — це, за висловом дослідника православної святості Георгія Федотова, вибір Церкви, який здійснюється не для неба, а для землі. Це в певному сенсі педагогічний акт. Учитель математики закликає весь клас брати приклад з учня, який правильно розв’язав задачу. Церква ж показує нам людей, які оволоділи мистецтвом бути людиною, закликаючи наслідувати їх.

У Церкві немає жодних методик досягнення святості. Тут загальний для всіх шлях спасіння викладається, за висловом того ж Федотова, «не в безособових схемах, а в живих особистостях». Церква багатолика, і в цій великій безлічі — єдиний лик Христа. В святих легко розпізнати саме Його невловимий і живий образ. Тому в східному богослов’ї разом з латинським словом «канонізація» використовується більш точний термін «приєднання» («причтения») до лику святих. Лик святих Православної Церкви — це аж ніяк не дошка пошани, де кількість заслуг пропорційна рівню святості. Це розмаїття шляхів розкриття образу Христа в окремій особистості.

В церковній традиції існує практика поділу величезної кількості святих за родами. Церквою шануються й старозавітні патріархи, і пророки, й новозавітні апостоли, мученики та сповідники, святителі й священномученики, преподобні й преподобномученики, рівноапостольні, благовірні царі, князі й княгині. Не ставлячи один рід святості вище за інший, Церква, тим не менше, прагне охопити й поіменувати всю повноту проявів святості.

Церква живе в світі людей і взаємодіє з ними. Нові кумири заповнюють собою кожний квадратний метр культурного ареалу сучасної цивілізації, як боги Стародавнього світу — кожен куточок древнього Риму. Мірою всіх речей сьогодні є людина та її ставлення до речей. Із уподобань і цінностей сучасного людства очевидним стає не лише відхід людини від Бога, але й втрата людиною людяності.

Єгипетський святий Антоній Великий ніби описує наш час, говорячи, що здоровий глузд сприймається як хвороба, розпуста називається коханням, а грабіж та жорстокість вважають чеснотами. Людина, відступивши від Бога, забула, на Кого вона схожа, й не захотіла йти шляхом освячення своєї природи, свого перевтілення у Христі. Вона побачила навколо себе дикий світ природи й стала уподібнюватися йому — гороскоп тому пряме підтвердження. За словом апостола Павла, вона почала «служити створінню більш, як Творцеві», і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів, тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої (Рим. 1, 23–24).

«Якщо світ збився зі шляху, це лише доводить, що Церква зі шляху не збилась», — говорив Честертон про вічні християнські цінності. У сучасному світі різких контрастів на фоні культурної нелюдськості, мені здається, дуже чітко проступає той образ святості, який Церква береже і плекає у своїх надрах недоторканним, а саме — ідеал людяності в Христі. «Людина тоді є людиною, коли причащається Божественного життя, здійснюючи себе як образ і подобу Божу», — дещо, мабуть, зухвало висловився отець Іоанн Мейєндорф. Тобто святість — це просто норма людського життя. Адже тільки Бог за всю свою історію людства зміг стати Людиною у повному сенсі цього слова. І в цьому таїнстві втілення Бога в людину можливий той зворотній зв’язок, який характеризує Церкву як джерело святості. «Коли Бог став людиною, — пише преподобний Іустин Попович, — немає нічого Божественного, що не могло б стати людським».

Коли Пилат приречено вигукнув: «Оце — людина!» — він навіть не підозрював, що перед ним стоїть межа святості, до якої завжди прагне людина, не знаходячи її. Замість ідеалу гордості й самовдоволення, що кричав «розіпни Його!» засяяв світові тихий промінь смирення. Виявляється, все, що є по-справжньому досконалим, істинним, прекрасним, для людини є в той же час природно смиренним. І в цьому людина знайшла себе й змогла нарешті вдовольнитися собою. «Смирення, — писав отець Олександр Шмеман, — це і є перш і більш за все повернення до справжнього порядку речей. Бог смиренний, тому що досконалий, Його смирення і є Його слава». І це і є той відблиск нематеріального світла, який осяяв лик прославленого Церквою святого. На цій якості засновується практично все аскетичне вчення про святість у Православ’ї. І сенс цього дуже точно та ємко висловив святий Максим Сповідник: «Це перетворення (обоження), мета всього духовного життя й аскетизму — не є набуття надприродних або невластивих людині якостей, але відновлення тих якостей, які були нам властиві з часів творення».

Світ отримав святиню там, де її втратив, — у Христі. У єврейській мові слово «кадош» (що перекладається на українську як «святий», «святість») означає понадсвітність, відокремленість. І якщо старозавітний ідеал святості — це життя з Богом, яке відділяло людину від решти світу, то в Новому Завіті зовсім інша перспектива — це життя в Бозі, яке наповнює людину любов’ю до світу. «Любов завжди молиться, — писав Ф. Достоєвський, — молитва зажди любить». У цьому сенсі святі — це заступники перед Богом за грішний рід людський. Це не просто люди, які колись страждали за Христа, але й слідують за Христом у земному житті й у Царстві Небесному в дерзновенній молитві за тих, хто їх любить і ненавидить.

Але як приймають люди цей дар святих? «Для людини природно вклонятися, — писав Честертон, — людина відчула, що, схиляючись, вона вільніша, більше того, вона вища». Так, святим природно вклонятися, але вклонятися треба розумно. Адже куди легше звести спілкування з небожителем до єдиної теми: «А який святий від болю зубного допомагає?»; «Замовлю молебень, щоб святитель Миколай проблеми із житлом повирішував!» І ось тут, коли любов замінюється споживацтвом, починається хибний релігійний досвід. Крізь призму умовностей людина не хоче бачити живого лику святого, придивитися до його життя й від душі заговорити з ним, не готова йти шляхом внутрішнього переродження, який пройшли святі. Адже вони не безгрішними народилися, але, згрішивши, каялися, і тому такі близькі кожній людині. Вони не «колись» жили, коли «не ті часи й благодать не та». Вони — тут і зараз, а не високо на небесах, подалі від моєї душі з її повсякденною нетямучістю. Вони напоумляють, моляться, милосердствують і живуть життям тієї Церкви, в якій живемо й ми.

Церква не відділяє святих від грішників, але, навпаки, скріплює любов’ю й співчуттям. Дуже точно висловив цей принцип її життя церковний історик професор Смирнов: «Обіймаючи і святих, і грішних... Церква — Наречена Христова, цнотлива, свята, сором’язлива. Але, як живий організм, являючи різноманітність сил, здібностей і талантів, вона має й хвороби». Свята людина — це любов, і мислить вона любов’ю. Тому, коли схиляєшся перед образом святого, напрошується думка: як багато щастя я втратив, живучи не так, як вони! Як багато я у житті вивчав, але не навчився головного — любити так, як вони. І все те, що здавалося мені незбагненим ореолом святості, виявилося просто нормою людського життя, яким я не живу... Усі святі, моліть Бога за мене!