Є в родоводах щось непереможно-привабливе. Люди прагнуть знати, ким були їхні предки. Вони не хочуть залишатися без роду, без племені; напевно, щоб не випадати з якогось контексту: вони шукали свого запису родоводу, та не знайшли, а [тому] вилучені зо священства (Ездри, 2, 62).
Знаючи ж запис родоводу, можна знайти своїх — адже людині властиво шукати своїх. «Свої» — коротеньке, але таке зворушливе, таке ємне слово. Той, хто не знає пароля, на вигук вартового «Стій! Хто йде?» з надією відповідає «Свої». Тому що за статутом належало би стріляти, а за людськістю стріляти у своїх — неможливо. Бо ж свої, свої!
Однак часи нині ринкові. А ринок така річ, яка будь-які властивості людської природи розглядає як товарну нішу. І в нас уже сформувався ринок відповідних послуг. Приватні компанії пропонують усім платоспроможним генеалогічні дослідження. За солідну винагороду допитливі люди перериють архіви, музеї, енциклопедії, словники та календарі — усе, що зберегло імена, дати й портрети. Айтішники підтяглися і запропонували спеціальне програмне забезпечення — конструктори генеалогічного дерева. Кожен може на своєму «робочому столі» посадити родовідне дерево і, в міру надходження інформації, відрощувати йому коріння, гілки і навіть плоди. І нехай ці плоди — спадок далекого пращура, нехай навіть спадок на кшталт «славнозвісної помилки в одну копійку в балансі державного банку». Але тут сіль у чому — адже я вже не просто так. Я — нащадок славних предків. Я — спадкоємець їхніх досягнень.
Ну гаразд, нехай собі людина вшановує пам’ять славного предка, врешті-решт, справа гідна, — пам’ять. Однак ця пам’ять має значення не тільки для нащадка. Люди чомусь готові схилятися не лише перед геніями, але й перед будь-якими носіями великих імен, незалежно від того, наскільки ці носії схожі на геніального попередника. Цією властивістю людської натури вправно користувався Остап Бендер, видаючи себе за сина лейтенанта Шмідта (імені якого Остап навіть не знав), адже «вся справа в тому, який батько». І Остап був не єдиний: у країні діяла ціла каста шахраїв: «фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі племінники Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або на край нащадки знаменитого анархіста князя Кропоткіна».
Ось вона — магія імені в дії. Чарівники у світі Гаррі Поттера боялися вимовляти ім’я Волдеморта; люди в немагічному світі схиляються перед спадкоємцями імен славних, але давно покійних геніїв. Або навіть живих — адміністраторів, суддів, прокурорів, депутатів, міністрів ...
Але що гріха таїти — є, є в родоводах щось непереможно-привабливе. І люди винаймають детективів, істориків, архіваріусів і діловодів і ставлять їм завдання. Чиїх я буду? Чи не Рюриковичі ми? Що, ні? Шкода...
Але сьогодні це можна виправити. Папір усе стерпить, а витрати будуть виправдані. Фахівці за скромну плату виготовлять будь-які документи. Фальшивий правнук погріється в щедрих променях незахідної слави великого, але зовсім стороннього «прадіда». Адже всі згодні, що «Кров! Кров — велике діло». Це, здається, Воланд казав...
Утім, не всі одним миром мазані. Хтось копітко створює музеї своїх великих предків. Хтось усіляко уникає неделікатного використання увінчаного лаврами імені. А деякі визнані генії ведуть найскромніший — для нашого суспільства осудливо скромний — спосіб життя. Не будемо судити, виключення це з правила чи навпаки.
Але хотілося б зробити певний акцент. Дещо нагадати. Якими б довгими і химерними або, навпаки, короткими і прямими не виявилися гілки генеалогічних древ землян, початок у них усіх однаковий. Цей початок ріднить нас зі Спасителем, Який за твердженням євангеліста Луки, був... Адамів, Божий (Лк., 3, 23-38). І ось про це слід пам’ятати, шануючи справжніх або фальшивих предків або забуваючи їх. Така спорідненість дорогого — найдорожчого — варта. Адже тільки завдяки їй у нас будуть хоча б деякі підстави, аби там, біля останніх врат, коли гукатиме Архангел «Стій! Хто йде?», з боязкістю, благоговінням і надією відповісти: «Свої».