Мені хочеться розплакатися, коли я дивлюся балет. Не те щоб він мене зворушував до сліз, просто заздрю і рву волосся на голові з відчаю: «Я ніколи ТАК не зможу. Ніколи мені не вигинатися лебедем, не приймати від шанувальників „Рафаелло“ та червоні троянди, ніколи не носити пачку, ніколи не чути аплодисментів глядачів... Ех, мамочко, що ж ти не віддала мене до балетної школи?! Бути б мені зараз прима-балериною!»
Мабуть, доречно ставити діагноз істерія, тому що плакати і тупати ногами мені хочеться досить часто. Коли в навушниках звучить голос моєї улюбленої співачки, хочеться заспівати разом із нею на всю країну. І не треба мені слави та грошей. Просто співати на весь голос, від усієї душі. Здається, варто лише рот розкрити — і з нього на весь тварний світ поллється пісня дивовижна. Та де там! Збираю волю в кулак, мовчу. Колискова напівпошепки, під акомпанемент сусідського телевізора, і два вірних слухачі — ось моя публіка, ось моя сцена, ось мої гонорари. Тут не так, як з балетом. Мама чесно відвела мене до музичної школи. Мене прийняли — слух і голос дозволяли стати юним даруванням. Тільки от біда — на початку заняття у мене з’явилися геть інші плани, і до музичної школи я більше так ніколи і не дійшла. Повернути б роки...
Скрегіт зубів чути, коли я заходжу до виставкової зали молодих художників країни. З усіх напрямків мої улюблені — всі. Мені подобаються художники всіх часів і народів. Бо для того, щоб зрозуміти картину, досить вивчити епоху. Цьому мене навчили. Тому мені хочеться малювати, як Пікассо, як Моне і Мане, як Ренуар і Рафаель. Але поки я можу малювати тільки як Малевич, якщо дивитися на його творчість під певним кутом і забути про те, що він малював щось, окрім квадрата.
А ще на мене нападає хандра, коли я розумію, що ніколи не стояти мені зі скальпелем у руках, командуючи: «щипці... перевірити пульс... ми його втрачаємо...». Статечний, талановитий, дуже привабливий лікар у гарній зеленій шапочці та з краплинками поту на чолі (від напруги) — це я у своїх фантазіях.
Пробувала писати роман — але й тут каверза. Виявилося, папір не вміє брехати. І щоразу, коли я приступаю до написання геніального шедевра, мої думки матеріалізуються на папері в пошлятину й анекдот.
В актори мене не візьмуть — я стаю п’яною від загальної уваги і втрачаю контроль над собою. Мені хочеться слави, та не хочеться зубрити тексти й догоджати продюсерам. Не хочеться витримувати конкурси і битися за головну роль.
Була можливість вивчити іноземні мови: збери волю в кулак — і будеш говорити трьома мовами щонайменше, як рідною, радянською... Ні, тепер залишається тільки слухати із заздрістю, як мої одногрупники щебечуть з іноземцями, у той час як я згадую відмінювання дієслів.
От і думаю, гадаю, де ж мій талант, що його ввірив мені Господь? Бо ж відповідати потім доведеться. І не скажеш Йому потім: «не винна я, що мама на гурток не записала». Час не йде, він летить, мов скажений. І все частіше розумію, що по-справжньому я робити нічого не можу. Там трішки, тут крапельку...
Талант — це не обов’язково співати, танцювати, малювати. Талант — це бути на своєму місці і робити свою роботу. Ту саму, яка з тебе зробить людину. Робити так добре, як тільки дозволяють пальці, руки, вуха, очі, мозок. Не ледарювати, не чекати перерви, не бігати на перекури, не жити вихідними, а служити. Собі, людям, Богу. І головне — постійно шукати: раптом знайдеш свій талант там, де, здавалося б, «трава не рости». Як тільки припиниш пошуки — вважай, що втратив. Бо знаходити в собі таланти, закладені Богом, — теж талант.
От і ходжу світом, шукаю. То в себе зазирну, то до сусіда, то до «чужого монастиря». Встигнути б знайти дотемна.