Нотатки про прийняття рішень
Халати були або занадто великі, або занадто малі.
Ніби високим людям навмисне нав’язали маленькі розміри.
А низеньким і щуплим — величезні.
С.Довлатов «Наші»
Халати, гирі й лінійки
У лікарнях худорлявим пацієнтам видають величезні халати, пацієнтам огрядним — крихітні. Можливо, медпрацівники так розважаються.
Але цей факт відображений, щонайменше, двома письменниками (точно Довлатовим, можливо — Зощенко, Ільфом і Петровим). Розвинута спостережливість допомогла їм помітити явну невідповідність розмірів.
Але розгадав таємницю лікарняних халатів я.
Усі халати в лікарнях одного розміру, а пацієнти — різного.
Утім, не можна виключити, що лікарняні халати мають розмір і конфігурацію, які серед людей не трапляються. Пошиті, приміром, на кентаврів...
До чого тут халати? Адже, здається, мова йшла про прийняття рішень?
Тоді ось так. Є десь таке місце — палата мір і терезів. Мені завжди уявлялося величезне приміщення з колонами, де на мармурових довгих столах — на зразок прилавків на ринку — стоять різноманітні терези. Насправді це зібрання еталонів ваги й мір. Коротше кажучи, там зберігають правильні гирі й лінійки. У всіх інших — у кращому разі — похибка в половину ціни поділки...
Озираючись на своє життя, я розумію, що майже всі мої рішення або вистраждані, або поспішні. Найкращі рішення прийняті не мною; вони просто збіги обставин і випадковості або — тільки пошепки — Провидіння.
Я приймав рішення і робив вибір так, ніби я перша людина, яка опинилася в подібних обставинах. Але все вже було під сонцем. Людство набуло досвіду неправильних рішень у ранньому дитинстві.
Попри все різноманіття життєвих ситуацій посібник з прийняття правильних рішень містить усього дві заповіді, на яких увесь Закон і Пророки стоять...
Тепер повернімося до халатів, гир і лінійок.
Мораль, як і халати в лікарнях, одного розміру для всіх. Комусь рукава довгуваті, комусь тисне під пахвами. Але ніхто ще через тісний халат не кинув лікування.
Коли стискають моральні рамки, то рука, то нога раптом опиняється «по той бік». Еталон то надто тяжкий, то надто короткий. А за еталоном і бігти нікуди не треба — ось він, на шиї, на чорній ниточці...
Усе в цьому житті просто — але ця дивовижна простота завжди чимось затулена. Зазвичай чимось невибагливим, на рівні фізичних потреб. Нікчемність цих перешкод розумієш вухами — коли вони палають від сорому...
Однак час уже розказати кілька історій.
Велосипед
Над будинок стояв на самій околиці невеликого провінційного містечка. У сучасних реаліях — непрестижне місце: новобудови, грязюка, маргінали...
У реаліях хлопчика років п’яти — пограниччя. На захід — невелика річка в очереті, за нею — далекі поля. З півночі й сходу — сіро-біла стіна панельних будинків, увінчана сторожовими вежами п’ятнадцятиповерхівок.
А південь був зайнятий загадковим «приватним сектором». Будинки мали одну загальну рису — висоту в один поверх. В іншому ж у місцевій архітектурі панувала анархія. Вулички «приватного сектору» химерно звивалися, всупереч ландшафту й здоровому глузду.
Але особливістю «приватного сектору» було не планування і не архітектура. Тут жили цигани. Не пригадую, щоб я їх бачив. Але про них ходило багато неймовірних розповідей. Якісь мальовничі руїни вважалися місцем їхньої ночівлі; бувати там вважалося досить небезпечно. Лише відчайдушні сміливці ризикували наближатися до цього місця; легенди ходили про тих, хто жбурляв камінням у вікна без рам.
Однак реальні сліди цих загадкових людей виявлялися цілком безневинними. Зрідка ми натрапляли на свіже кострище на галявинці перед їхніми будинками; навкруги валялися яскраві клаптики, старий черевик, хлібні шкоринки... Неподалік від лігвища циган був невеликий пагорб. На його пласкій вершинці стирчала горловина каналізаційного колодязя без кришки.
Питається, що може бути в такому колодязі? А заглянути туди тягне багатьох. Якщо не всіх.
У цьому колодязі не було нічого, окрім величезного вентиля («засувки», як стверджували мої найбільш бувалі ровесники) й різного мотлоху. Однак ми регулярно заглядали туди. Чого ми чекали, на що сподівалися?
І одного разу — трапилося. Я став на коліна й опустив голову в задушливий напівморок. На самому дні світилася блакитною емаллю рама. Миготіли хромом руль, дзвінок, педалі й колеса. Невиразно ввижалися фара й чорний лакований багажник... — На дні колодязя лежав невеликий велосипед, зовсім новий і, поза всякими сумнівами, нічийний.
Я приходив туди день у день і жадібно розглядав велосипед. Він явно не належав нікому, якщо лежав у сусідстві з усяким дрантям. Він міг би належати мені... Але спуститися вниз було страшно. Мало чого там... А раптом — я спущуся, а зверху кришку — цигани?! — і закриють...
Кінець кінцем, я знайшов спосіб перебороти страх. Сів на край колодязя й «упустив» туди свої капці. «Впустити» теж вийшло не зразу... Тепер у мене не було вибору — без капців іти додому не можна. Та й уся витівка більше не виглядала авантюрою і навіть набула якогось героїчного, рятівного відтінку...
Я подряпав руки, роздер сорочку й облип сухою пильною павутиною. Спустився. Подивися нагору. Світле кільце люку було таким маленьким, у нього не пролізла б навіть моя голова...
Завмираючи від страху, потягнувся до свого скарбу. Погнуті обіддя без покришок. Одна педаль. Усе поржавіле, брудне, старе. Дзвінка немає. На задньому колесі лежав скелет невеликої тваринки. Тонкі ребра змішалися зі спицями, безсильно шкірилися крихітні ікла...
А що ще могло там бути? Новий велосипед? Спінінг «Піонер»? Підземний хід в Африку?
Про німців
Мій дядько родом з Дніпропетровщини. За віком він не застав війну й окупацію, але досить часто згадує ті часи.
Наприклад, в їхньому селі німці заасфальтували дорогу. Дороги, які будували чи асфальтували після війни, потребували капітального ремонту двічі на рік. А ця дорога не потребувала ремонту ніколи.
І мені доводилося проїжджати по цій дорозі. Автобан посеред українських полів...
Одного разу хлопчаки, а з ними і мій бравий дядько, розкопали курган неподалік від села. Цей пагорб був курганом лише за формою; старі люди казали, що до війни тут ніяких курганів не було.
Виявилося, це був німецький дот. А може, й не дот. Доволі широке приміщення було заставлене до самої стелі ящиками з харчами й напоями. П’ять гвинтівок — вичищені й змащені — складені пірамідою. У кутку — мотоцикл BMW з коляскою...
Тушонка була цілком їстівною. Якісь тверді круги, коли їх розпакували, стрімко збільшилися в об’ємах. Виявилося — хліб, м’який, ніби свіжий. На мотоциклі, казали, ще довго їздив місцевий військком, поки не закінчилися таблетки, з яких після змішування з водою виходило паливо.
Всього було в цьому підземному сховищі вдосталь, усе справне, надійне. І воювати, і жити тут можна було довго й навіть, можливо, щасливо.
Але ті п’ятеро, які понадіялися на запасливість, справність і довговічність, навряд чи жили тут довго і точно не жили щасливо. Вони — всі п’ятеро — були там само, поряд зі своїми запасами. П’ять скелетів у повному вмундируванні вермахту...
Мабуть, правильну дорогу набагато легше побудувати, ніж обрати.
Я не впевнений, що варто робити якийсь висновок з цих історій. Здається, все очевидно й просто. Керуючись хибними цінностями, нехтуючи мудрість, всупереч досвіду й так далі...
Гуманісти з народу, спостерігаючи, як набиваються гулі, та все об одні й ті самі граблі, підказали втішне: «Знав би, де впадеш, соломки підстелив би».
Але там, у купі сміття на дні колодязя, чи в забутому бліндажі, чи в самотності, озлобленості й відчаї, чи куди там іще приведе забудькуватість і легковажність, згадається не ця «мудрість», а та, на якій Закон і Пророки стоять...
Шкода, якщо й там згадається соломка.
