Люблю їздити ввечері в тролейбусі з великими вікнами, дивлячись на нічне місто і думаючи про все на світі. Буває, дорогою я дзвоню друзям, і розмова тягне за собою безліч думок. Ось і зараз ми з товаришкою теревенили про її чергового знайомого, журилися, що все не видно на обрії гідного кавалера... і я полетіла думками на простори наших життєвий історій.
Можливо, мої роздуми збентежать або навіть обурять когось із читачів. Завчасно прошу вибачення у дівчат, чий досвід і погляди відрізняються від моїх. Я писатиму лише про себе і своє найближче оточення, бо мої спостереження, звісно, дуже суб’єктивні.
Серед моїх знайомих багато «складних» дівчат. Хоча кого зараз назвеш простим? Ми з тих, хто намагається перейти з рівня «стандарт» до розряду «продвинутих» (це я про духовні пошуки). Ми помітно відрізняємося від дівчат, яких про себе я називаю «по-справжньому православними». Не знаю, як там у них на душі, але збоку — все дуже правильно і гарно: і заміж рано виходять, і дітей легко виховують... Цікаво, чи знайома їм постійна боротьба протилежностей?
Тролейбус гальмує. Хлопчина на сусідньому сидінні слухає музику в навушниках, зовсім так само, як я зазвичай. Але зараз я не хочу музики, мені подобається просто думати.
...Нам більше двадцяти, але менше тридцяти. Ми вже не покоління «пепсі» (тим уже під сорок), але ще й не «діти індиго». Зараз вік підводить нас до тієї межі, коли незаміжній статус починає «псувати біографію».
Настає момент, коли всі довкола, немов змовившись, постійно питають: ну як, не вийшла заміж? Це добряче надокучає! Саме тому ми з дівчатами рідко відповідаємо чесно. «Ще рано, встигну», «я ще шукаю себе», «у мене кар’єра»... Моя споконвічна боротьба протилежностей — насправді хочу я заміж, а відповісти чесно — не можу. Така ось дійсність.
Взагалі, я переконуюсь, що двоїстість — наша головна проблема. Нас роздирають суперечності. Розпусного і безглуздого життя ми все-таки не хочемо. Для життя по вірі — недостатньо послідовні...
З православними парубками нам якось украй не щастить. Денді або мачо нас спершу приваблюють, але дуже скоро ми розуміємо — нічого путнього тут не вийде, адже ми не готові піти на поступки в питаннях честі. Той для нас поганий, і цей не такий. Зараз ще претендентів багато, телефонна книжка рясніє номерами, але чи завжди буде так? Від напливу серйозних думок я зіщулююся. Якщо тема чіпляє за живе, про неї неприємно навіть думати, не те що говорити вголос.
Наша двоєдушність виявляється в усьому. Якщо таких, як я, ви зустрінете в п’ятницю ввечері — ніколи не подумаєте, що ми православні дівчата. Зате в неділю на службі ми в довгій спідниці й хусточці. Ми з однаковою цікавістю читаємо «LQ» і книги духовні. Наш розум зайнятий чим завгодно: одягом, фільмами, кар’єрою, новинами про ту чи іншу приятельку, передчуттям вихідних. Ми рідко доходимо до Причастя. Увесь час щось заважає...
У нас багато друзів, котрих неможливо запросити одночасно на день народження — настільки вони різні. З кимось із них ми вітаємося — «привіт!», з кимось — «Спаси, Господи!» По суботах ми ходимо на концерти улюблених груп або просто у паб посидіти, п’ємо і танцюємо. І відверто шукаємо знайомств, незрозуміло навіщо — адже ми все ще не готові йти на поступки в питаннях власної честі... З вечірок приходимо пізно, часом хмільні, і насилу встаємо на недільну службу. Приходимо на середину, але все одно для чогось туди йдемо.
Таке життя може тягнутися роками, і ми відкладаємо на потім запитання — що ж не так? Відкладаємо до тих пір, доки не починаються випробовування. Тут уже мимоволі доводиться замислитися.
Найчастіше випробовує нас самотність. Відчувати себе самотнім можна і в колі друзів, і серед рідних. Хочеться тепла, душевного спокою, впевненості, що хтось любить і піклується про тебе, обніме, приголубить, розвеселить, захистить...
Дехто починає активно шукати знайомств. У транспорті, на вулиці, у кафе або під час застілля, на концерті або в мандрівці дівчина ловить і посилає погляди. Часто зав’язується спілкування, легке, невимушене, воно приносить радість і народжує відчуття, що нарешті ти комусь потрібна. Вечори тепер зайняті, є кому писати sms...
Але низка таких знайомств швидко розчаровує. Виявляється, що нам потрібно щось більше. Адже життя розпусного та безглуздого ми все-таки не хочемо. Але й одній залишатися не хочеться! Здається, що просто хлопець трапився не той, треба шукати далі. Неминуче виникає залежність від такого спілкування.
Другий, найкомфортніший варіант — інтернет. Усілякі сайти знайомств, онлайн-товариства та соціальні мережі — чудовий спосіб заглушити відчуття самотності. Можна просто зайти в «контакт» — і довгий зимовий вечір скрасять пости симпатичних хлопців.
Ми швидко потрапляємо на гачок. Комфортно, легко, ніякої відповідальності. Тільки коли несподівано пропадає інтернет, починаєш помічати, що все залишилося по-старому — знайоме тягнуче почуття з тобою. Буває, онлайн переходить у реаліті, і повторюється варіант номер один....
Третій тип моїх приятельок кидається в роботу, спорт, спілкування, поїздки й творчі майстерні. День розписаний по хвилинах, успіх просто женеться за тобою. Питання — що ж не так? — може не приходити роками. Але варто цьому шаленому ритму хоч ненадовго стихнути — і самотність одразу нагадує про себе.
Я помітила, що самотні дівчата стають чудовими волонтерами. Це, можливо, найпродуктивніший для нас варіант. Ти отримуєш те саме відчуття своєї потрібності, яке шукаєш. Справді, соціальна робота дає нам значно більше, ніж ми думаємо. Але навіть таким чином відігнати почуття самотності можна лише на певний час.
Знайома зупинка... Пригадую, як ми гуляли з товаришкою тут, на бульварі Лесі Українки. Серед гуркоту машин, розмовляючи, ми несподівано прийшли до усвідомлення, що потреба в стосунках — лише підміна. Будь-які стосунки рано чи пізно втрачають емоційне забарвлення, а відчувати себе самотньою можна і в шлюбі. Цьому є багато прикладів.
Насправді ми ніколи не буваємо самі. Ось тому почуттю самотності не варто довіряти. Його потрібно розуміти правильно — як дзвінок (навіть набат), за допомогою якого Господь намагається пробитися до нас. Адже насправді наша душа шукає спілкування з Богом. Це — її справжня потреба. Звідси — те саме постійне напруження, яке не вивітрюється ні в колі близьких, ні під час побачення, ні в скаженому ритмі роботи. Це почуття не заглушити новими знайомствами та веселими тусовками. Цю потребу не задовольнити тими слабкими «стрибками», які ми прагнемо здійснювати в рамках нашого рівня «старт». Двоєдушність, двоїстість життя заважають зробити рішучий крок і нарешті визначитися: з Богом ми — чи ні. І Господь, у мудрості Своїй, надсилає нам випробування, щоб видалити все зайве між нами і Собою. І терпляче чекає, коли ж ми прокинемось.
Я під’їжджаю до дому. До чого привели мої сьогоднішні дорожні роздуми?
Суб’єктивне почуття самотності, що виникло в душі від перерв спілкування з Богом — корисне випробування.
І якщо чесно, мені здається, що тимчасова самотність для нас — подарунок, а не випробування.
Вийти заміж такими, які ми зараз, — означає занапастити шлюб, себе і чоловіка. Погляньмо на себе чесно й неупереджено. Згадаймо немитий посуд, постійні просипання й запізнення, постійні програші спокусам і небажання бодай трохи попрацювати над собою. Ми, які не вміємо змирятися, не бажаємо подолати свою лінь як у побуті, так і в духовному житті, ми не спроможні нести тягар сімейного життя, де «тягти» доведеться не тільки себе, але й свою «половину».
Визнаємо, що поки не вийшло б з нас хороших дружин. І самотність, яку дає нам Господь зараз, — насправді вияв Його любові й турботи про нас. Аби ми не здійснили помилку, найбезповоротнішу в нашому житті.