Танці над прірвою

Кілька слів про раннього Мандельштама

До чого легкий і разом з тим пронизливий ранній Мандельштам. Його легкість не поверхнева і не сліпа. Він — зрячий танцівник над прірвою, котрий дивиться не під ноги — у чорноту, а вгору — в блакить, забарвлену золотом.

Ніцше пише про глибоко трагічний світогляд греків, котрий вони, мов страшну тілесну рану, закривали витонченими пеленами мистецтва. «Грек знав і відчував весь жах існування: щоб мати взагалі можливість жити, він змушений був затулити себе від них блискучим породженням мрій — олімпійцями» («Народження музики з духу трагедії»).

Є щось від сказаного вище в Мандельштамі. Він — канатоходець, співець на краю безодні. Зважуся сказати, що розум у Мандельштама був еллінський, тобто проникливий, він угадував трагедію за рівною поверхнею буденності. І в той же час це розум, жадібний до знання, жадібний до вражень, що прагне усеєдності. Але кров у нього єврейська («в крови — душа»), і ця кров зберігає сили на багато поколінь.

Осип Емільович носив у грудях ворожнечу і протиборство двох одвічних супротивників — еллінізму та юдейства.

Еллін — це мужчина, муж. Він споглядає і мислить. Його рука формує життя так, як скульптор звільнює від зайвої кам’яної породи за допомогою різця вгадану в брилі фігуру.

Єврейська культура жіночна. Вона любить вухами, бо пам’ятає сказане: Голос Мій ви чули, а образу ніякого не бачили (Втор. 4, 12).

Єврейська стихія істерична. Вона вся у клопотаннях і тривозі. Це — душа, яка мечеться між вірністю до гроба і згодою впасти у найближчі тенета зради. Потім вона буде знову присягатися у вірності, плакати і каятися (вкотре ловлю себе на думці — до чого ж схожі євреї та росіяни).

Єврейська душа не дружить з логікою. Смисл довгих фраз для неї затуманюється на четвертому чи п’ятому слові. Вона і на розум не багата, як більшість справжніх жінок; вона ж і здібна до святості. Це — другий струмінь крові в мандельштамівських жилах. Спробуйте-но прожити з усім цим.

 

Антагонізм між іудейством та еллінізмом знімається тільки в лоні святоотецького, східного християнства. Християнство західне розчавлює їх вагою юридизму. Католицизм усіх умів укласти на прокрустове ложе свого мислення. Кого треба — обрубає, кого треба — витягне. А східне християнство сплавляє всередині себе єврейську любов до Писання, вірність Єдиному зі східною жагою споглядань і поезією розмірковувань. У ньому є місце і для містики шлюбу, і для подвигів аскетизму. Для єврея, котрий прагне до Істини і не цурається християнської культури, прямий шлях у Православ’я. У католицизмі він буде «вихрестом». У Православ’ї повернеться до Бога отців. У випадку з Осипом Емільовичем усе було складніше і заплутаніше.

В одному з віршів Мандельштам пише про свою появу на світ:

Из омута злого и вязкого Я вырос тростинкой шурша,— И страстно, и томно, и ласково Запретною жизнью дыша.

 

Цей чотиривірш і наступні два (вони складають вірш у першій книзі поета «Камінь») можуть видатися ласим шматочком для психоаналітика. Мені ж здається, тут вказівка знов-таки на походження. У нарисі «Хаос іудейський» поет згадує подорож до Риги, до бабусі і дідуся. Його бабуся російською не володіла, вона могла лише спитати: «Покушали?» — і повторювала це запитання часто. Дідусь був сумовитий. «Вдруг дедушка вытащил из ящика комода черно-желтый шелковый платок, накинул мне его на плечи и заставил повторять за собой слова, составленные из незнакомых шумов, но недовольный моим лепетом, рассердился, закачал неодобрительно головой. Мне стало душно и страшно».

У нарисі «Книжкова шафа» поет згадує свою домашню освіту та єврейську абетку з малюнками. На малюнках зображалися лійки, цебра, кицьки і один і той самий хлопчик «в картузе с очень грустным и взрослым лицом. В этом мальчике я не узнавал себя и всем существом восставал на книгу и науку». Вище абетки і П’ятикнижжя на полицях лежали книги Шіллера, Гете, Пушкіна, Ібсена. Можна думати, що це і становило «запретную жизнь», що цим «и томно, и ласково» дихав хлопчик, котрий виріс «из омута злого и вязкого».

 

Кожен з нас, мабуть, бачив пеньок, який залишається, коли дерево спилюють. Дерева не зрубаного і не поваленого вітром, а саме спиляного. У школі нас учили дізнаватися вік дерева за кільцями. Якщо рухатися від окружності до центра, то в самій середині пня буде те місце, з якого все почалося. Там було тонке стебло, яке з часом затверділо і шар за шаром наростило на себе панцир досвідченості й зрілості.

Якщо християнство порівняти з деревом, то гнучка та свіжа його серцевина, той стрижень, від якого залежить усе, — це Євхаристія. Найближчі до неї і від неї залежні прошарки — це тричастинна ієрархія, канони, кодекс Священних книг. Далі йдуть мучеництво, монашество з усією своєю різноманітністю, богослов’я. Філософія, мистецтво, архітектура, облагороджуючий вплив на закони і доброзвичайність суспільства становлять зовнішні прошарки дерева і з часом перетворюються на кору.

Мандельштам пізнавав дерево, починаючи з кори. Він, можна сказати, живився нею так, як живляться корою дерев серед лютої зими безневинні й беззахисні тварини.

Прогризти кору вглибину і дійти до серцевини щось йому не дало. Можливо, революція. Це ж вона — революція — спиляла Дерево й порубала його на дрова, щоб зігріти мільйони «малих сих» і зварити для них кашу. Чи не вона? Тоді хто? Хочеться думати, що вона винна. Страшно уявити, що причина не в ній. Що пройшло б ще років двадцять спокою і добробуту, а Мандельштам і такі, як він, залишилися б там само. Так само гризли б кору і не докопувалися до суті. Або піднімали б інтелігентський заколот на півшляху до серцевини і повертали б назад. Так раніше робили в пустелі їхні предки. Ті, чиї кістки довго біліли біля підніжжя Синайської гори.

 

Отже, Мандельштам ішов до християнства від культури. Цей потяг до наїдок з європейського столу в середовищі євреїв зародився ще у XVIII столітті. Німецький єврей Мойсей Мендельсон (1729–1786) вважав і вчив, що євреям необхідно мати і світську, і релігійну освіту, щоб не відставати від життя. Мендельсон був вірним іудаїзму, але і відкритий німецькій культурі. Його послідовників називали просвітянами, а сам рух — гаскала (просвіта). У гаскали серед євреїв було чимало противників. Ті, хто був проти, відчували, що слухати орган і не вникати в месу довго не вийде. Усі шестеро дітей Мендельсона хрестилися. (Один з його онуків — автор музики, яку ми чуємо на весіллях.) Так культура полонить серце і приводить до висновків, про які не здогадувалися.

Батько Мандельштама теж був з Німеччини. Він, за словами сина, «пробивався самоучкою в німецький світ із нетрів талмуда». І син його теж хрестився. Не в Православ’я, що було б для Росії природно. І не в католицизм. А в лютеранство.

 

Що перше принаджує неофіта? Розкіш будівель, присвячених Богу.

Люди, які збудували Notre Dame і Святу Софію, жили в хижах, укривалися дрантям, і їжею для них були овочі з хлібом. Вони більше за нас думали про кінець світу, але збудували храми, котрі можуть встояти навіть після хвилі ядерного вибуху. Міць храмів — це дотична міць віри, і вона не може не полонити молоду людину у час пошуку духовних орієнтирів.

Дев’ятнадцятирічний поет присвячує цим мовчазним проповідникам Сина Божого свої вірші. Він ще не потрапляє всередину, в обряд і Таїнства. Увагу привертають «сто семь зеленых мраморных столбов», «подпружных арок сила», тобто речі зовнішні і непринципові. Дев’ять років потому він скаже про головні храми християнського світу словами «не мальчика, но мужа»:

Соборы вечные Софии и Петра,
Амбары воздуха и света,
Зернохранилища вселенского добра
И риги Нового Завета...

А шістьма роками раніше він заговорив і про Таїнства. Щоправда, по-дилетантськи захоплено, змішуючи західний та східний обряд в одне. Але так радісно і живо, що немає сумнівів — захват молитви поетові близький.

Богослужения торжественный зенит,
Свет в круглой храмине под куполом в июле,
Чтоб полной грудью мы вне времени вздохнули
О луговине той, где время не бежит.
И Евхаристия, как вечный полдень, длится,—
Все причащаются, играют и поют,
И на виду у всех божественный сосуд
Неисчерпаемым веселием струится.

 

Для Мандельштама християнство багато в чому — культурний феномен.

Культура не лікує рани життя, але долає хаос. Уже це — немало. Течію акмеїстів, до якої Мандельштам належав, він визначав як «стремление к мировой культуре».

«Мировой» голосно сказано, оскільки ні Китай, ні Індія, ні Персія його не цікавлять. Цікавить культура християнських народів, а також та частина їхнього дохристиянського культурного минулого, яка пройшла крізь решето віруючої свідомості. Звідси, від вибраного ракурсу, від погляду з позиції культури, мандельштамівський екуменізм.

«Аббат Флобера и Золя», афонські «имябожцы-мужики», «покойный лютеранин» спокійно співіснують на сторінках його віршів, і, як на мне, не варто висувати до уродженця варшавського гетто надто високі конфесійні вимоги. Він «христианства пил холодный горный воздух».

 

Поет, узагалі, — пілігрим світової культури. Його співрозмовники — люди без прописки. Хто такі Аріост і Тассо для нас із вами, наскільки вони реальні? Наважуся припустити, що у відомі моменти і ці обидва, й інші поети для Мандельштама були реальнішими за всіх сучасників. Померлі поети продовжують говорити, але перестають слухати. А їх самих, котрі говорять через твори, чує невелика кількість здатних на це. Іноді відлуння чужого голосу породжує в душі поета власну мелодію.

Я получил блаженное наследство —
Чужих певцов блуждающие сны;
Свое родство и скучное соседство
Мы презирать заведомо вольны.
И не одно сокровище, быть может,
Минуя внуков, к правнукам уйдет,
И снова скальд чужую песню сложит
И как свою ее произнесет.

 

Розмова про Бога дуже інтимна. Це розмова про «Отця, що у Таїні». До того ж Бог щосекунди нас чує. У таких розмовах доречніше ставити правильні питання, ніж оглушувати нагромадженням відповідей.

Не всяка розмова про Бога істинно релігійна. Є просто суцільна банальність і порушення третьої заповіді. І навпаки, є розважливі промови, що не називають Імені, але підводять до Бога впритул.

Ось юнак, за його зізнанням, «каждому тайно завидующий и в каждого тайно влюбленный», прорікає кілька геніальних рядків:

За радость тихую дышать и жить
Кого, скажите, мне благодарить?
На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло...

Ці прості рядки нам прошепотіли так, що ми майже на власні очі бачимо спітніле «вечности стекло» і можемо писати на ньому пальцем. Без жодних згадок про Творця це, можливо, один з найкращих релігійних віршів.

 

Той, хто знайшов спочинок в одній із братських могил, що він писав за життя про смерть? Бо ж не може поет не писати про смерть. Ось, наприклад, в «Абаті»:

Я поклонился, он ответил
Кивком учтивым головы
И, говоря со мной, заметил:
«Католиком умрете вы!»

Абат помилився. Католицизм Мандельштам не прийняв. Як, утім, і не відспівали його в Ісаківському, хоча й була піднесена обмовка:

Люблю под сводами седыя тишины
Молебнов, панихид блужданье
И трогательный чин — ему же все должны,—
У Исаака отпеванье.

Що ж, поет — не обов’язково пророк. Чи знав Бродський, коли писав: «Ни страны, ни погоста не хочу выбирать, На Васильевский остров я приду умирать», — чи знав він, повторюю, що інше кладовище та інший острів призначені для його тіла?

Взагалі Мандельштам обережний і навіть смиренний у зверненні до священних тем. Але при цьому дуже чесний, а у розмові на ці теми чесність — головна перевага. Чого варті, наприклад, такі рядки:

О, как мы любим лицемерить
И забываем без труда
То, что мы в детстве ближе к смерти,
Чем в наши зрелые года.

Сказане у 1932-му, за шість років до смерті. Але винесене з того раннього досвіду, який намертво вкарбувався і в пошук власного шляху, і в літературну творчість, і у все життя.

Опублiковано: № 2 (32) Дата публiкацiї на сайтi: 12 May 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
14:36 20.06.2008 | Александра
спасиБо за статью, тонкой паутинкой выткали один из оттенков творчества, поэзиии, личности автора! Спасибо!
00:30 16.05.2008 | Борис
Отлично, отец Андрей! Остается только добавить - в качестве резюме написаного Вами - что еврей умен и талантлив в чужой культуре. Но только русская (православная) культура открывает источник, из которого текут реки жизни вечной. Состоялся бы Мандельштам в другой культуре? Ведь он русский поэт! И таким умер, а вот Бродский начинал как русский, а закончил американским (а значит не национальным?) поэтом, ища вдохновения в Венеции. Спаси Вас Господи, отче Андрее! Хотя и не оставил нас Господь сиротами, но очень я скучаю о Вас.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: