«Кожна людина обманлива»
(Пс. 115, 2).
Відносно чесний монолог
Кажуть, є люди без подвійного дна — вони абсолютно прозорі й не ховають своїх думок за словами. Мабуть, це правда; інакше, звідки взялись би святі? Але навряд чи таких багато... Принаймні я до них не належу.
Подвійне дно — це та горезвісна різниця між «бути» й «здаватись», про яку так часто чуєш і на якій так часто себе ловиш. Завжди хочеться здаватись кращим. Не уявляю, якого духовного рівня потрібно досягнути, щоб, за словом Іоанна Лествичника, «прагнути до безчестя». Набагато комфортніше бути гробом побіленим (Мф. 23, 27), виблискуючи зовні красивими словами та вчинками — хоч і задихаючись усередині від власного смороду. Так наказує его — диявольська пародія на особистість.
Сморід завжди один і той же, а от гроби в кожну епоху білять по-своєму, і загальноприйняте поняття про «красиві» слова й учинки змінюється разом із духом часу. В кожному суспільстві — свої стандарти поведінки, свої уявлення про нормальне і ненормальне. В Римі, наприклад, «нормальним» було стратити кількасот рабів за убивство господаря одним із них; в нашому теперішньому суспільстві нормальним вважається «жити статевим життям» наліво й направо...
Коротше кажучи, суспільні стандарти — річ доволі хистка. В той же час, вони претендують на непорушність. В суспільстві спектаклю в кожного своя роль, і відмова від неї карається неприйняттям і осудом. «Як? Ти досі не купив собі машину? Як це не потрібна? Всім потрібна, а тобі — ні... А, то ти ще й не п’єш... Хворий, чи що?»
Мимоволі починаєш на все це реагувати. Его — чутливий орган, і болісно сприймає навіть найменші травми.
Втім, перетворення просто людини на людину-актора відбувається значно раніше, ніж їй починають дорікати відсутністю машини.
Дитина формується, копіюючи поведінку оточуючих, а тому всмоктує в себе театр із молоком матері (або — поживною сумішшю з соски). Трохи пізніше «в роботу» включаються низькопробне кіно, реклама та інший інформаційний ширпотреб. Пам’ятаю, в дитинстві я уявляв собі, ніби я — герой якогось фільму; звісно, головний. Соромно зізнатись, але частково таке світосприйняття лишилося й дотепер.
Є думка, що від різниці між «бути» й «здаватися» людина повинна позбавитись до певного віку. Очевидно, це вдається далеко не всім. Та й не всім це потрібно. Але, припустимо, відносно чесна людина (повністю чесним актора назвати аж ніяк не можна) вирішила перестати грати. Тут якраз і починається найцікавіше. Вона помічає, що всередині того «гробу», який вона собою являє, плаває ще кілька акуратних білих гробиків; що в голові у неї — свій власний театр. Як часто розігруються в ньому любов, співчуття, смирення; які спектаклі ставляться для самовиправдання!
...А може, бажання перестати грати — це теж гра?
В моєму театрі всі вікна завішано важкою чорною тканиною. Стомлені актори у вилинялих, подертих костюмах плентаються по сцені з недогарками парафінових свічок, повторюючи давно завчені репліки. Ось Юний Лицар із сивими віхтями волосся навколо лисої маківки; ось Праведник, що знічено ховає синє від горілки обличчя з припухлим носом... Я вже не знаю, як їх звати насправді; не пам’ятаю навіть, чи є у них справжні імена.
Я вже давно не можу на це дивитись. Знаю, що все скінчиться, якщо всередину потрапить хоча б промінчик денного світла. Але я боюся відкрити штори. Боюсь побачити, як мої актори один за одним тануть у повітрі...
Повторю за Довлатовим: «Мені здалося, що я нарешті заговорив відвертим тоном... Та відразу зрозумів, що це не так. Відверта людина не може прислухатися до власного голосу. Не може людина одночасно бути собою і знаходитись поруч...»
Отож, пані й панове, театр продовжує свою роботу. Ласкаво просимо!