Або Казка про Пластмасового Тільця
Тік-так. Тік-так. Секунда за секундою, рік за роком.
Дитсадок, школа, універ. Одруження, робота, пенсія. — Крапка. Чи, пак, точка — та, до якої спрямований хід усіх годинників світу. Та, про яку не прийнято згадувати у світських розмовах.
Дивна річ — час. Його завжди бракує, а коли він і з’являється, його щоразу доводиться убивати. Телевізором, грою на мобілці, у кращому випадку — цікавою книгою. Швидше, швидше! Людина, немов білка, крутиться в колесі сучасного світу — з дев’ятої до шостої або з восьмої до восьмої, з понеділка до п’ятниці або суботи — з кожним роком встигаючи зробити все більше непотрібних справ за рівний проміжок між поділками на циферблаті. Сучасна людина завжди біжить — навіть тоді, коли бігти не треба. Її розум, вистрибуючи вечорами й по вихідних із остогидлого механізму, воліє й далі обертати коліщатка чужих думок. Зупинити рух бодай на мить, послабити наплив вражень бодай на хвилину — надто страшно. Адже тоді доведеться озирнутися навкруги й побачити навколишнє безглуздя. І безглуздя всередині себе — теж.
Тік-так. Тік-так. Час іде. Одноразові іграшки днів падають з конвеєра просто в урну. І навіть якщо діставати їх звідти, все одно не відрізниш одну від одної. Усе обертається — швидше, швидше, швидше. На зміну новому приходить наднове, залишаючи на губах усе той самий присмак полімерів, а в душі — усе ту саму порожнечу...
Немає нічого нового під сонцем. У центрі людського виру, презирливо скосивши очі на всіх і вся, здіймається він — Пластмасовий Тілець — черевата потвора, що поїдає людей, тварин, ліси й поля; отруює своїм токсичним гноєм те, що не вдалося зжерти. Під його ногами — криваве місиво безглуздих війн; на його чолі — годинник, що постійно пришвидшує свій хід. Коли-небудь ця широка рогата голова лусне від напруги, не витримавши шуму коліщаток усередині. — І часу вже не буде.
А поки що світ водить свій хоровод, шикуючи блазнівським одягом і на весь голос виспівуючи дебільні пісеньки — аби не вмерти зі страху.
Тік-так. Тік-так. Тінь і сон, тлін і попіл. Memento mori, шановні!