Існують у світі місця, котрі зачаровують тишею. Сюди приходять не для того, щоб порадіти красі природи або довідатися про щось нове, але й вшанувати пам’ять тих, кого вже немає з нами.

Минуле століття чи не кожне місто нашої країни позначило такими острівцями смутку й пам’яті. Люди, які забули своє минуле, не мають майбутнього, і сьогодні ці місця бережуть від забуття постійно заклопотаних мешканців мегаполісів. Биківня в Києві. Катинський яр у Харкові. Багреївка в Ялті...

На початку ХХ століття в горах недалеко від Ялти був придбаний скромний маєток. Його новий господар, успішний адвокат Олексій Федорович Фролов-Багреєв, прагнув не відставати від інших і бути «на висоті» — ближче до сонця, здорового життя та родини імператора. Тиша, спокій та умиротворення — ось про що мріяла князівська родина, приїжджаючи до Криму.

Садиба Ашик-Чам (з кримсько-татарської — «закохана сосна») недарма мала таку чудову назву. Сосновий бір з говіркими кронами і співучим вітром довгий час був улюбленим місцем відпочинку для Багреєвих. Усе віщувало щасливе життя й безтурботну старість...

Біда приходить в оселю, лихо — в місто, а нещадна «Марсельєза» затягує своїм червоним шаленством до прірви всю країну. У 1917-му в північному місті гримнули гармати крейсера «Аврора», і ось на Південний берег ринув потік інтелігенції, яка тікала від своєї ж філософії свободи та рівності. Крим (і, зокрема, Ялта) став притулком для біженців із різних міст держави, що розпадалася. Люди прямували сюди, щоб Чорним морем покинути країну. Багатьом це вдалося, але були й ті, котрі з різних причин залишилися...

Нова влада, увірвавшись до Криму, не зволікала з розправою. Почались масові розстріли. За спогадами мешканців Ялти, у 20-і роки могли вбити за гарну поставу (отже, колишній офіцер) і за дотримання елементарних правил гігієни (отже, з білих). Люди ховалися в горах, на покинутих дачах, у маєтках, у маяку, в бухті. Їх виловлювали і методично знищували; ховати тіла не було де. Колись райський куточок перетворився на справжнє пекло.

6 грудня 1920 року було видано наказ про масштабну спецоперацію з очищення Південного берега від неблагонадійних. Розкішні особняки та вілли перетворилися на камери для тортур, санаторії — на тюрми, де люди чекали на свою смертну годину.

Уславлений письменник Іван Шмельов утратив у вирі терору єдиного сина. Неймовірний жах тих днів він описав у гіркій книзі «Сонце мертвих»: «...Убивали і закопували. Або й зовсім просто: завалювали яри. Або ж іще простіше: викидали в море. З волі людей, які відкрили таємницю: зробити людину щасливою. Для цього слід почати — з людської бійні. І ось — убивали, вночі. Удень...спали. Вони спали, а інші в підвалах чекали. Юних, зрілих і старих, — з гарячою кров’ю. Нещодавно билися вони відкрито. Батьківщину захищали. Батьківщину та Європу захищали на полях прусських і австрійських, у степах російських. Тепер, закатовані, потрапили вони в підвали. Їх засадили міцно, морили, аби відняти сили. З підвалів їх брали й убивали. А над ними пили й спали...».

Існує в Ялті страшне місце — один із будинків на вулиці Виноградній (зараз вулиця Чехова). Тут катували в’язнів. Місцеві жителі називали це місце «акваріум», оскільки вночі під час припливу вода в підвалі піднімалась до пояса. Неможливо собі уявити, як там розмістилась прикута до інвалідного крісла княгиня Надія Олександрівна Барятинська та її вагітна дочка Ірина Мальцова. Багато хто з їхньої родини покинув батьківщину, але 75-річна княгиня не захотіла від’їжджати, вважала, що її не зачеплять, зважать, що вона відома благодійниця, яка так багато зробила для міста, побудувала за власний кошт гімназію, фінансувала Червоний Хрест, утримувала першу в Росії лікарню для хворих на туберкульоз...

Стару паралізовану жінку витягли взимку на вулицю в інвалідному візку, візок прив’язали до машини. Коли машина не могла проїхати лісом, кати самі несли на руках свою безпорадну жертву, щоб убити її за п’ять хвилин.

Коли піднімаєшся в гори, усе змінюється на очах: краса стає суворішою, контрастнішою. Багреївка знаходиться на рівні водоспаду Учан-Су, дещо східніше. Князівському маєтку з його чудовими соснами судилося стати місцем страти для багатьох тисяч людей. Господарів — князя з дружиною — теж тут розстріляли.

Розстріли зазвичай здійснювали вночі. Збирали всіх, кого тільки могли — дітей, старих, жінок — і під вартою вели в гори. Багато хто розумів, навіщо їх ведуть, але ніхто не знав куди. Підйом до Багреївки стрімкий і довгий, дорога від Ялти становить приблизно 8-10 км. Багато хто був виснажений голодом і падав дорогою. Часто доводилось зупинятися, оскільки діти й старі не могли швидко йти. Люди по дорозі знімали шалі, хустки, краватки й прив’язували їх до стовбурів сосен, намагаючись позначити шлях на свою Голгофу.

Поворот з дороги до хвойного лісу. Якби тільки міг розповісти яр смерті, скільки життів тут обірвалося, скільки людей різних прошарків, звань і талантів він прийняв у свої надра...

Були й ті, хто повірив новому ладу. Священик Костянтин Авгеєв із 22-річним сином. Син священика фороської церкви, поручик Василь Ундольський. Медсестри Лівадійського госпіталю, відкритого в роки Першої світової... Чи могла думати княгиня Трубецька, силами якої було засновано госпіталь, що її скинуть до могили разом із тими офіцерами, страждання яких змусили її залишитися на батьківщині?

Відставний генерал Багратіон, який не воював у Білій армії, також був розстріляний. Навряд чи його прізвище про щось говорило катам... В анкеті князь Олександр Петрович, схоже, свідомо не вказав адреси свого проживання. Адже в будинку № 24 по вулиці Миколаївській мешкали його сестри — Віра та Єлизавета, котрі всю війну прослужили сестрами милосердя.

Жовтень у Криму зовсім не схожий на кінець осені в середній смузі. Але того року осінь видалася холодною та дощовою, гірські струмки стали повноводними і виходили з берегів. Свідки пригадували, що вода, яка спускалася з гір, була каламутною від крові.

Складно встановити точне число розстріляних у багреївському лісі. Найчастіше звучить цифра 6-7 тисяч. Розстріли тривали з грудня 1920 по березень 1921 року. По всьому Криму за цей час загинуло 100-120 тисяч осіб.

Змучений, розграбований, приголомшений звірствами, Крим неначе завмер. Такою побачив Ялту зимового вечора 1921 року письменник К. Паустовський: «Я довго вдивлявся у береги, відшукуючи бодай жалюгідний, тліючий вогник, бодай язичок полум’я свічки як свідоцтво того, що хтось ще живий у цій пустельній країні. Але, окрім мороку, який швидко тушив один за одним зубці гір, нічого довкола я не бачив».

Російські парижани, нащадки розстріляних у Багреївці, згадували про історію, яка сталася в 1921 році. Група юних кадетів повірила гінцям із Росії. Їм пообіцяли: поверніться, зареєструйтесь, і ви — вільні громадяни нової країни. Махнувши рукою на вмовляння батьків, молоді люди найняли пароплав і подалися до берегів Криму. Ялта зустріла похмурими рядами матросів на причалі. Кадетам навіть не дали висадитися — перебили всіх на борту, не переписуючи, і скинули в море.

Нескінченність відлуння пострілів на краю Хрестової гори... Можна щодня ходити ялтинськими провулками і навіть не здогадуватися, що ці по-єрусалимськи звивисті вузькі вулочки стали шляхом на Голгофу для тисяч твоїх предків. І відділяє тебе від цього часу менше століття!

Гортаєш сотні сторінок з незнайомими іменами, прізвищами, коротким описом роду занять. Поруч з кожним прізвищем — кострубаті літери: «Розстріляти!» Тисячі життів юристів, адвокатів, суддів, педагогів, громадських діячів, військових...

Довгі роки жителі Ялти потайки приходили до Багреївки вшанувати пам’ять померлих. Тих, хто пам’ятав, було небагато, адже навіть пам’ятати було небезпечно. Люди йшли сюди під виглядом пікніка чи вилазки на природу. Але й сьогодні живі ті, хто не забув.

Моя вчителька англійської, яка мешкає в старовинному особняку своїх предків, розповідала, що її дід був царським службовцем. Коли у двадцятих почалися гоніння, він пішов у гори. Його дружина носила йому в кошику їжу. Хтось вистежив її та доніс «куди треба». Діда знайшли й розстріляли на морському молу.

Найкраща пам’ять — пам’ять молитви. Нещодавно над спільною могилою у Багреївці було збудовано каплицю. Нащадки загиблих висікли на ній слова Великого покаянного канону: «Покликнув я вciм серцем моїм до щедрого Бога, i почув Вiн мене iз пекла найглибшого та вивiв iз тлiну життя моє».