Той, хто поруч із тобою

Протоієрей Максим Козлов — настоятель домового храму св. Тетяни при Московському Державному Університеті. «За службовим обов’язком» спілкуючись зі студентством та молоддю, батюшка відповідає на багато запитань, пов’язаних із християнським осмисленням кохання і шлюбу. Його відповіді зібрані у книгах «Остання фортеця. Бесіди про сімейне життя» та «400 запитань і відповідей про віру, Церкву та християнське життя». Тим, хто ще не знайшов відповідей на хвилюючі питання, пропонуємо фрагмент розмови з отцем Максимом.

Одні роками чекають великого почуття, а інші обирають собі пару із тих, хто поруч. Хто правий?

Звісно, нерозсудливо було б «згодовувати» своїй доньці романтизм «Червоних вітрил»: ось чекай прекрасного принца, який припливе на кораблі та забере тебе «у країну далеку», де ти будеш із ним надзвичайно щаслива і оточена всім, про що лише мріє людина. Це неналежна крайність. Інша — навпаки, прагматизм на межі, що взагалі-то ніякого почуття не повинно бути, а є лише раціональний розрахунок: вік парубка підходить, зовні наче не страшний, соціальний статус близький і за характером ніби нічого. Ну що ж, треба вже й пиріжки на весілля пекти. А потім і подивимось, як сімейне життя починати. Це інша крайність.

Мабуть, для більшості православної молоді шлях лежить посередині: з одного боку, душевне (хай і не завжди духовне) емоційне приліплення до людини, тяга до неї, з іншого — оцінка того, що в головному ми єдині, що між нами нема принципових світоглядних розбіжностей. І ось коли це збігається, то це і є найтверезіший, наймудріший підхід до облаштування родинного життя.

Як бути, якщо здається, що ти взагалі не здатний на кохання, чи треба продовжувати чекати і сподіватися зустріти потрібну тобі людину?

Залежно від того, що розуміти під коханням. Якщо під коханням розуміти описане в «Євгенії Онєгіні», і тим більше в «Ромео і Джульєтті» або навіть у «Герої нашого часу», то, безумовно, краще не чекати подібних емоційних станів. Може й добре, що Господь не відає такими пристрастями, які у світській літературі називаються коханням. Вони не обов’язково грубо-плотські, частіше — принаймні до ХХ століття — душевні, але все одно пристрасті. І тому чекати і тим більше схвалювати в собі їхнє очікування зовсім не варто. Але якщо під відсутністю кохання або неспроможністю до нього ми маємо на увазі емоційну душевну відразу до якоїсь людини, яка за всіма логічними доказами наче для нас годиться, але яку душа не приймає і з нею не хочеться бути й близько, і хвилини рахуєш, коли він чи вона нарешті піде, то тут, звісно, силувати себе і примушувати зв’язати своє життя вкрай небажано.

Той, хто з вірою та сподіванням на Бога може жити і молитись, прохати, очікувати зустрічі, яку пошле Господь, той цю зустріч віднайде. Про це каже весь досвід буття Церкви.

Чи може дівчина виявляти ініціативу в пошуках майбутнього чоловіка?

Не до безумства, не до того, щоб вішатися на шию одному, другому, третьому. Як правило, найгірше, навіть у мирському смислі, діє цей заклик, який одразу помітно в очах, ця сверблячка швидкого заміжжя: швидше, швидше, швидше вийти за кого-небудь заміж! І якщо не за цього, то за іншого. Однозначно, що ця сверблячка чи цей пошук, як його не назви, дуже відчувається особами протилежної статі. Мабуть, стосовно благочестивого боязкого юнака, який ліг на серце православній дівчині, вона може виявити розумну міру ініціативи — подумати про можливу ситуацію, де б вони могли початково познайомитися, наприклад, опинившись поруч у церковній лавці й розглядаючи церковні книги. І в цьому немає гріха. Але брати все в свої руки і режисерувати власний шлюб навряд чи варто.

Деякі дівчата з відчаю, що не можуть знайти воцерковленого нареченого у церковному середовищі, кажуть, що краще вийти заміж просто за хорошу людину, а потім її воцерковити. Чи є в цьому якийсь резон?

Якщо є така міра прийняття хоча й не найбажанішого нареченого, але все ж таки і не найбільш завалящого, якщо у Церкві нікого не знайти, то — так. Проте це шлях дуже небезпечний. Тому що який може стояти підтекст за таким питанням? Мовляв, досі мене ніхто з церковних заміж не взяв, а мені вже за двадцять п’ять, так можу і в дівках засидітися, підхоплю-но я, допоки не запізно, якого-небудь більш-менш пристойного, хай і не знав би він життя в Церкві. За такої життєвої логіки помилки і поразки не примусять себе чекати. І ризик тут надто великий, до того ж своєю долею, своїм життям. Адже на цьому шляху неминучі скорботи, бо багатьма скорботами виховується душа людини при входженні в огорожу церковну.

Як юнаку привести дівчину, яка йому сподобалася, до православної віри?

Передусім через власне сповідання — у євангельському смислі — власної віри. Не треба малодушно її ховати і приховувати, боячись того, що коли одразу викладеш уподобаній дівчині, за якими заповідями ти намагаєшся жити і яких правил поведінки дотримуватися, то вона тебе або за дурня вважатиме, або нічого у вас із нею не вийде, і тому краще потім, коли вона до тебе стане прихильною, поступово їй відкритися. Ні, тут важливо зважитися від самого початку: хай вона прийме тебе таким, який ти є, навіть майже нічого ще не розуміючи з того, що ти до неї намагаєшся донести, і не поділяючи. І якщо вона здатна покохати тебе, знаючи, що ти православний християнин, то тоді у ваших стосунків є надія на майбутнє. А якщо для того, щоб їй сподобатися, потрібно сховати свої християнські погляди так глибоко, щоб цього ніяк не можна було виявити, тоді це шлях у глухий кут. Іншими словами, не треба соромитися того, що в середу і в п’ятницю навіть у гостях, ви не будете їсти м’ясо, що, проходячи повз храм, ви перехреститеся, а коли будете домовлятись про побачення, скажете, що в суботу ввечері ви йдете на всеношну, у неділю вранці — на літургію і лише в середині дня звільнитеся. Такі відверті свідчення власної віри без сорому, без замовчування, без якихось обмовок у глибокої, серйозної і хорошої людини тільки викличуть зацікавлення, і, можливо, почнеться крок за кроком її шлях до Православ’я. Якщо ж цього не станеться, то вам легше буде зрозуміти, що ваше власне ставлення до обраної людини було швидше певним засліпленням зовнішніми якостями, за якими нічого особливо глибокого немає, і ви розійдетеся. Але в такому випадку це теж буде на благо.

Якщо наречені належать до різних християнських конфесій і ні він, ні вона не бажають змінювати свою віру, чи це не повинно перешкодити створенню родини?

Якщо звернутися до церковної практики останніх століть, то Церква наша допускає подружній союз із тими християнами, дійсність яких вона визнає, і які при входженні в огорожу Православної Церкви приймаються другим чи третім чином — тобто через Покаяння і через Миропомазання*. Такими є католики, традиційні протестанти: лютерани, англікани і кальвіністи, основна маса старообрядців, а також давньосхідні християни: вірмени, сірійці, копти, ефіопи та їм подібні. У такому випадку Таїнство вінчання може бути здійсненим, і цей шлюбний союз визнається дійсним. Та безумовно, перед тим, як православному християнину чи християнці брати шлюб із людиною інославною, слід тверезо оцінити його наслідки. Досвід показує, що, як правило, у такого союзу є шанс на майбутнє в тому випадку, якщо це союз людини релігійно міцної, укоріненої в житті Церкви, з людиною, лише традиційно належною до тієї чи іншої неправославної конфесії чи належної до неї за фактом народження. Ну от він швед — і він лютеранин, він іспанець — і він католик; він вірменин — і він член вірмено-григоріанської Церкви, — за місцем народження, але не за переконанням, не за принциповим сприйняттям усього того, що властиве цій конфесії, у тому числі й тих хибних міркувань, які в ній укорінені. У такому разі той член шлюбного союзу, хто є релігійно більш послідовним і серйозним, може в родині визначати виховання дітей. Той, для кого конфесійна приналежність — просто певна умовність, риса національної культури, схильний буде дозволити і хрещення дітей в іншій церкві, і воцерковлення їх так, як воно повинно здійснюватися тим із подружжя, хто церковно відповідальніший. Але і тут можуть бути свої підводні камені, свої скорботи. Людина лише формально релігійна може опуститися до атеїстичної свідомості і почати відчувати ворожість до релігійного виховання дітей вже швидше не як католик чи протестант, а просто як носій сучасного секулярного світогляду — по суті справи, як атеїст, або деїст, або агностик. І тут можуть виникнути серйозні проблеми, але, загалом, і їх можна подолати. Складнішою є ситуація, коли зустрічаються дві людини релігійно послідовних. Та, припустімо, до появи дітей це може якось вирішуватись: я так молюся, ти так молишся; я йду в храм, сповідаюсь і причащаюся, ти йдеш на зібрання до баптистів, і ви співаєте гімн «Прийди, прийди до мене, мій Ісусе»; потім ми зустрічаємося за вечерею і не зачіпаємо наших конфесійних розбіжностей. Ну а коли діти народяться? Як їх виховувати? Піст — це необхідна установа чи це середньовічне бузувірство, яке ні для кого і ні для чого не потрібне? Сповідь, Причастя, Єлеєпомазання — це Таїнства чи це хибні людські установки, в яких немає ніякого смислу? Ікона — це образ, що веде до Першообразу, чи це ідол, який заслуговує того, щоб порубати його сокирою, як це робили протестанти? Зрозуміло, що зараз немає такого іконоборчого пафосу (досить згадати чудові західноєвропейські собори зі скульптурами католицьких святих із відрубаними головами чи з виколотими очима), але таке ставлення до ікони існує...

* У церковній практиці питання про спосіб прийняття інославних до Православ’я вирішується трьома способами: через 1) покаяння, 2) миропомазання та 3) хрещення. Спосіб прийняття з інославної спільноти визначається в конкретній ситуації виходячи зі ступеню розходження релігійної спільноти із православним віровченням, а також із наявної історичної ситуації. Через покаяння приймаються ті, хто приходить із релігійних спільнот, у яких збереглось апостольське спадкування ієрархії (католики; вірмени, копти). Через миропомазання приймаються члени тих конфесій, де збереглася віра в Триєдиного Бога, тобто в Святу Трійцю (традиційні протестанти: лютерани, англікани, кальвіністи). Через хрещення приймаються нехристияни (мусульмани, буддисти, іудеї, язичники та решта) і члени тих псевдохристиянських сект, у яких немає віри в Трійцю (наприклад, свідки Ієгови). Виходячи з історичного контексту й наявних міжконфесійних стосунків у даному регіоні, Церква може вживати як суворіших, так і м’якших заходів. Наприклад, у часи, які відзначались посиленням католицької експансії, Російська Православна Церква у боротьбі за свою чистоту та в науку своїм чадам перехрещувала навернених у Православ’я католиків. І в сучасній Україні, з огляду на протистояння проникаючим впливам католицької церкви, навернених у Православ’я католиків в основному перехрещують. Взагалі ж вирішення цього питання у кожній конкретній ситуації у віданні правлячого єпископа.

І мама буде дитині казати одне, а тато інше. Ну не робити ж із душі власного чада поле боротьби двох світоглядів! Яку відповідальність ми на себе беремо і якому ризику піддаємо душу власної дитини! І все це потрібно якнайтверезіше оцінити перед тим, як зважуватися на союз із інославним коханим, якими б чеснотами, дійсними чи уявними, не наділяло його наше нинішнє до нього прихильне ставлення. Православна людина при влаштуванні свого подружнього союзу не має права бути безвідповідальною, покладаючись на відомі «може» та «мабуть», «як-небудь влаштується». Як-небудь такого роду речі не влаштовуються. Якщо вони і з’являються в нашому житті, то лише зусиллям, працею, постом, молитвою, подвигом і, зрештою, скорботами. Для того, хто від початку готовий із любов’ю, терпінням усе це прийняти в іншій людині та з ясністю усвідомлює, що в його життя увійде весь цей розлад, є надія їх подолати. А якщо немає такої любові й немає такого розуміння майбутнього, то треба сто разів подумати перед тим, як взяти міжконфесійний шлюб!

Чи виходити православній християнці, яка покохала мусульманина, за нього заміж?

Сказати щось утішне, що легко розв’язує цю життєву ситуацію, неможливо. Шлях для православної християнки може бути, безумовно, один: віднайдення єдності у вірі до шлюбу з мусульманином, а не ілюзія чи фантазійне сподівання, що він якимось чином прийде до Христа потім. Шлюб із неправославним християнином або інославним, але релігійно індиферентним (наприклад, він народився в Індії, але сам себе до жодної з конфесій належним не визнає), дає надію на те, що потім він прийде до огорожі Церкви уже в процесі сімейного життя. Але з людиною, яка рішуче усвідомлює себе конфесійно (мусульманином, іудеєм, практикуючим буддистом), однодумності як умови шлюбу слід досягати до того. І тут треба понести героїчний хрест невпинної молитви за те, щоб Господь навернув серце обранця на шлях істинної віри і покаяння, бо всяка хибна віра тою чи іншою мірою є нечестям перед Богом. Хай останнім порогом буде думка про те, що діти ж стануть мусульманами. Як думати про спасіння душ своїх дітей, знаючи, що не Хрещення вони прийняли, а обрізання? Що не в неділю вони поспішають до Таїн Христових, а в п’ятницю на намаз? Що Господь Ісус Христос для них не Син Божий, а один із пророків?

Чи варто наполягати, якщо наречений не хоче вінчатися?

Спершу треба подумати: чи потрібний такий наречений? Але коли є надія, що небажання вінчатися йде від внутрішньої чесності достойного обранця, який поважає віру своєї нареченої, але не може поки її щиро розділити і про це (з ризиком навіть опинитися у вічності не разом) чесно їй засвідчує, таку людину можна буде привести до огорожі Церковної. Але якщо мова йде про світського жевжика, який просто боїться, що Вінчання його міцніше прив’яже до майбутньої дружини і взагалі загрожує великими наслідками у подальшому житті, то тут треба замислитись і, ймовірно, відправити його до якоїсь іншої нареченої.

Чи треба відсікати почуття чиєїсь закоханості, якщо не відповідаєш людині взаємністю, але тобі здається, що ваше спілкування може привести його до віри?

Мені здається, що це надто недобросовісне, внутрішньо нечесне ставлення до людини. Не треба приводити людей до Бога і Церкви такими непрямими шляхами. Є в цьому дещо, що загально називається єзуїтством. Тому для віруючого більш чесно буде не давати людині, яка відчуває до нього любовні почуття, привід для ілюзій. І, зрештою, за цю чесність, поєднану з жалістю та поблажливістю, вона буде вдячнішою, що якраз може швидше відкрити їй шлях до Церкви, ніж будь-які інші хитрощі, що ніби спрямовані на благо.

Які чесноти повинен мати обранець, щоб не помилитись у своєму виборі?

Які чесноти? Але кохають не за чесноти. На щастя, найглибша, найзначніша любов у світі — це любов Бога до людини. Як ми знаємо, Господь прийшов на землю не праведників закликати, а грішників до каяття, і про одну загублену вівцю піклується більше, ніж про решту дев’яносто дев’ять благополучних. І в цьому смислі в любові чоловіка і жінки є відблиск любові Божественної. Полюбити можна всупереч немочі і гріхам людським, якщо у ній є щось таке, що відгукнулось у вашій душі, й ви всупереч усьому бачите в ній образ і подобу Божу.

Інша справа — як підходити до вибору нареченого та нареченої? Тут є один досить вірний спосіб перевірити себе — подивитися, як він чи вона спілкується зі своїми батьками і вирішити: подобається це чи ні. Адже є дуже велика доля вірогідності, що років через п’ятнадцять-двадцять, а то й раніше, твій нинішній обранець буде так само або дуже схоже спілкуватися з тобою. І якщо ти бачиш, що незважаючи на конфлікти, сварки, образи, у нього є терпіння та любов до своїх батьків, бажання не відгороджуватися від них, що у нього є поблажливість до їхніх слабкостей, то це може бути дуже важливим доказом для визначення супутника життя.

А крім того, треба подивитися і на самих батьків: при виборі нареченої — передусім на її матір, при виборі нареченого — на його батька. Якщо мати нареченої не викликає у нареченого відрази і неприйняття (що не означає неодмінно ніжної любові), то це ще один великий плюс для визначення майбутньої дружини. Мине не так уже й багато років, і вона, як правило, буде дуже схожою на свою матір. Те ж можна сказати і про нареченого стосовно його батька. Але, звісно, все це геть не обов’язково. Життя не зводиться до таких жорстких правил. І тим не менше, той, хто прислухається до цих порад, можливо, зуміє уникнути багатьох помилок і скорбот.

Яка вікова різниця припустима між нареченими?

З канонічної точки зору, для шлюбу, у якому різниця між віком чоловіка і дружини істотна, немає перешкод, устави церковні їх не забороняють. Я знаю родини, де дружина набагато старша за чоловіка, і це не має жодного негативного впливу на їхнє подружнє життя. Знаю, де чоловік і дружина ровесники, і це не перешкоджає укріпленню авторитета чоловіка, безумовно, при свідомому і мудрому ставленні дружини. Але, звісно, коли чоловік за віком, за життєвим статусом, за досвідченістю, за внутрішньою дорослістю йде на крок-другий попереду своєї дружини, як правило, це оптимальніше. Тому що в даній ситуації на подружжя чекає менша кількість спокус, їм буде легше увійти у добрий, благочестивий, розмірений устрій християнської родини. Та повторю: тут немає якихось чітких настанов. Існують обмежувальні міркування, особливо, якщо різниця у віці в бік майбутньої дружини надто велика. У такому випадку ті, хто оберуть шлюб, повинні замислитися про ті спокуси, які не зараз, а років через 15–20 можуть виникнути, і про те, чи вистачить любові, терпіння та мудрості, щоб із ними впоратися. Задуматися не про те, що є зараз, але й про те, що, можливо, буде потім. Утім, це важливо і в тому віці, коли, скажімо, сорокарічний чоловік пропонує руку і серце двадцятирічній дівчинці, оскільки у такому рішенні є додаткова стосовно звичайної ситуації відповідальність. Адже коли чоловікові стане шістдесят і дружині сорок, чи збережеться тоді їхня спрямованість один до одного і чи дозволить їм нажита з роками міра внутрішнього сприйняття зрілої молодої жінки і підстаркуватого чоловіка здолати всі ці проблеми?

Скільки часу потрібно молодим, щоб зрозуміти, чи готові вони взяти шлюб чи ні?

Усе це безкінечно індивідуально. Тому я думаю, що зазначати якісь спільні часи і строки, щось конкретне порекомендувати було б, щонайменше, зухвало і безпідставно. Тут швидше можна сказати про дві крайні ситуації. Дошлюбний період не повинен бути настільки коротким, щоб мотивація закоханих взяти шлюб ґрунтувалася лише на перших, зовнішніх враженнях один від одного. Сподобалися зовнішньо, тілесно-душевно: який вигляд має він (вона), як говорить, як усміхається,— і серце спалахнуло сильною симпатією. І обидва віруючі — тож треба одразу і визначитись із шлюбом. А людину ще не пізнав зовсім, не бачив її у жодній серйозній життєвій ситуації. А що, коли в її характері, в її складі душі, у тих соціальних умовах, в яких вона була сформована, у вихованні, є щось для тебе неприйнятне? Тому такого роду період попереднього пізнання неодмінно мусить бути, і головне — пізнавання внутрішніх рис людини як особистості, як образу та подоби Божої. З іншого боку, цей період і не повинен бути таким, що прагнення людей один до одного встигло не лише вирости та визріти, але й зів’яти. У надраціональному підході теж може бути перебір: треба ще один одного трохи краще пізнати, ось тата й маму я вже знаю, а тепер іще й з бабусею і дідусем треба познайомитись, і ще треба з’їздити на батьківщину, подивитися на шкільних друзів, і ще зиму разом поспілкуватися, потім навесні город спільно скопати, і тоді вже після цього всього прийняти рішення. Яблуко має бути зірваним вчасно: якщо воно зелене, то воно кисле, якщо воно перевисіло, то воно або червиве, або засохле. Всьому свій час. І між цими двома крайнощами треба влаштовуватися.

Зазвичай досвідчені священики рекомендують принаймні півроку-рік спільного спілкування для того, щоб людям краще пізнати один одного і прийняти остаточне рішення.

Опублiковано: № 3 (27) Дата публiкацiї на сайтi: 05 November 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Той, хто поруч із тобою

Той, хто поруч із тобою

Максим Козлов
Журнал «Отрок.ua»
Протоієрей Максим Козлов — настоятель домового храму св. Тетяни при Московському Державному Університеті. «За службовим обов’язком» спілкуючись зі студентством та молоддю, батюшка відповідає на багато запитань, пов’язаних із християнським осмисленням кохання і шлюбу. Тим, хто ще не знайшов відповідей на хвилюючі питання, пропонуємо фрагмент розмови з отцем Максимом.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
22:35 15.01.2010 | Вера
Какой чин венчания для невесты-православной и жениха-лютеранина, которые прожили вместе 34года в зарегестрированном браке. Но жених-муж согласился наконец венчаться. Очень срочно нужен ответ. Пожалуйста ответьте. Заранее благодарю.
13:53 06.11.2007 | Леонид
Как вы относитесь к совместной жизни до венчания?

Коментар:
Если это был вопрос о.Максиму Козлову - то вот тут его ответы на самые разные вопросы данной тематики:
http://www.taday.ru/vopros/20243/

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: