Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка?
Или ты, муж, почему знаешь, не спасешь ли жены?
1 Кор. 7, 16
В одній пісні є така фраза: «деякі одружуються, а деякі ― так». Чому ці «деякі» «так», пояснювати не треба ― це цілком очевидно. Послухаємо краще автора статті, яка вибрала перший варіант.
Нещодавно я була юною та оптимістичною, і майбутнє бачилося винятково в рожевих тонах. Я мріяла про взірцевий шлюб, ідеально вихованих дітей; гармонійне існування вважалося чимось на зразок гарної пісеньки на пластівці ― натискаєш кнопку, і починається ідилія...
Пройшло небагато часу ― ніби сплинув кудись у напрямку, протилежному вічності. Господь трохи відкрив мені очі: я почала розуміти, що життя ― зовсім не шоколад. Моїми найближчими друзями були люди нерідко розчаровані, почасти цинічні й в основному егоїстичні. Вони ніби вчили мене своїм власним прикладом, що життя ― це бруд, а щасливе подружнє життя ― казка для наївних. Більшість із мого оточення не мала постійних симпатій; «паруватися» з кимось одним скільки-небудь тривалий час безумовно приймалося за mauvais tone*. Навіть такий сумнівний варіант як громадянський шлюб був рідкістю. Відносини між хлопцями та дівчатами нагадували, за влучним висловлюванням одного хлопчини, «перехресне запилення».
Mauvais tone* (фр.) — поганий тон.
Дивна річ, я завжди піддавалася впливу ззовні, але чомусь у питанні ― бути чи не бути «як усі», жити чи не жити в тому, що Євангеліє прямо називає перелюбством ― я ніколи не мала сумніву. Чорне ніколи не здавалося мені білим. Не знаю, що утримувало мене тоді на позиціях прихильників життя у шлюбі. Чи то виховання батьків, людей хоча й не набожних, але моральних; чи то факт, що ― несповідимі шляхи Господні ― ще з юних років я потрапила в робочий колектив людей церковних, і мені були прищеплені християнські погляди на відносини чоловіка та жінки, які збіглися з уявленнями моєї родини. Дякую Богові, що Він мене утримав від зайвих спокус і не дав зовсім уже розчаровуватися в житті та в собі.
А потім Господь послав мені людину, яку спочатку ― каюся ― я не змогла оцінити належним чином. Мені було важко знайти з цим хлопцем спільну мову, я недоречно соромилася його скромного одягу, його непрестижної професії, його далеко не вишуканих манер... Каюся ― я була сліпою, але не настільки сліпою, щоб не бачити, що ця людина мене любить, що я для нього важлива. І ось, коли відчайдушне «Господи, що мені робити?!» ― вирвалося з моїх вуст, я почула Його відповідь в очах моєї старої подруги. «Мила моя, ― сказала вона, ― любов ― це важка праця. Але вона повернеться тобі сторицею».
Ось так і вийшло. Відсвяткували весілля, сваримося й миримося, жаліємо один одного та піклуємося про свою «половинку». Коли в мене проблеми на роботі, чоловік завжди підтримає і дасть ділову пораду. Коли хтось ображає, він захистить та заспокоїть. Коли у чоловіка немає роботи й ми живемо на останні копійки, я все одно вірю в нього й кохаю його.
Не знаю, чи зможемо ми стати перед обличчям Господа дійсно гідними Його. Не знаю, чи врятуємося ми. Але точно знаю, що якщо чоловік і дружина разом заслужать спасіння ― то насправді тільки разом. Як родина. У шлюбі.
