Колись я побачив сон.
Я блукав дивним будинком, з якого неможливо було вибратися, — ані через двері, ні через вікно.
Дім скрипів мостинами й дверима, стукав віконницями і ринвами, постогнував кроквами і завивав коминами, він весь розгойдувався на вітру, погрожуючи розвалитися, але тримався, стояв, не падав.
Мені було страшно і самотньо. Я гукав, кричав, гупав кулаками у двері, але мені ніхто не відповідав.
Та будинок не був порожнім. Його темні коридори і вузькі кімнати кишіли мешканцями.
Мешканців було дуже багато, і всі вони були різні. Якісь заклопотані й діяльні. Вони снували повз мене, з кімнати у кімнату, з коридору до коридору, зі сходів на сходи, ані на мить не зупиняючись. Вони переслідували одне одного, ловили, хапали, доганяли...
І вони не звертали на мене уваги. Вони не помічали мене, коли я звертався до них, коли кричав на них, коли погрозливо здіймав руки або намагався їх ухопити. Вони проходили повз мене, не озираючись, коли я перечепився, впав і, завиваючи від болю, скоцюрбився на підлозі, обіймаючи забите коліно.
Мешканці будинку рухалися згідно з якимось планом, повторюючи одну й ту ж дію без кінця. Вони ніби діяли за сценарієм п’єси, фінал якої відкривав її ж перший акт.
Здається, їх ролі були раз і назавжди розподілені. Мені навіть здалося, що всі вони — полонені якогось залаштункового умислу, що рухаються вони і діють чужою волею. Коли ж я помітив, з якою мукою косять їхні запалені очі, що дивляться зовсім не туди, куди несуть їх ноги і тягнуться руки, мої підозри перетворилися на впевненість.
Повз мене, все у тій же послідовності, промайнули ці таємничі мешканці. Синиця. Кішка. Собака. Корова. Сива леді строгого вигляду, із якимось жерстяним предметом на кшталт цеберка у руках. Огрядний, неохайний, повільно сунув чоловік із батогом. Два півні...
Дрррррринь! — дзвоник будильника вихопив мене з цупких обійм сновидіння.
Мені довелося побачити цей сон ще кілька разів, перш ніж я здогадався, що це за місце. Я встиг звикнути до дивного будинку і його особливого аромату — насиченої суміші запахів старого дерева, сіна, пилу, птахів і великих тварин. Я вивчив загадкових мешканців та запам’ятав їх ролі у тій виставі, що бездоганно розігрувалась переді мною ніч за ніччю.
Спочатку десь на околицях пам’яті виникли, наче хмари на далекому обрії, якісь невиразні спогади. Якісь слова. Римовані закінчення рядків, повністю пригадати які мені ніяк не вдавалося. Вони пропливали перед очима, все ще надто далекі, надто розмиті, аби я міг їх розібрати...
І тут я пригадав. Я зупинився й голосно вигукнув: «Ось дім, який збудував собі Джек!»
І одразу стіни будинку почали бліднути і танути. Синиця випурхнула у вікно, яке зникало на очах, кіт крізь тьмяно прозору стіну гайнув до саду, за ним промчав пес, прокульгала старенька, ще встигнувши спертися на одвірок за мить до того, як він остаточно зник. Корова шумно зітхнула й заклякла на місці. Пастух ліг долі й задрімав. Півні наповнили простір тріумфальним кличем...
Дурниця, маячня, нісенітниця — так, все так і є. Та ж є й щось більше в цьому видінні. Переді мною розчахнувся багатовимірний, яскравий, дивовижний світ. Навколо —невичерпний потік явищ, людей і подій. Сум і радість чергуються у бентежному порядку.
Та незграбним зусиллям слабкого розуму я стиснув усе це до меж крихітної хиткої споруди. Я, як той горезвісний Джек, поселив усе й усіх у безглуздому задушливому маленькому світі, а слідом оселився в ньому і сам.
Я з гордістю проголосив: «Ось дім, який збудував собі я!» — і прокляв своїм чаклунством розмаїтість і монотонність, красу й жах, кохання й самотність, життя й смерть.
Мій замисел про порядок речей виявився важливішим за суще, — і я провалився у свій замисел. Я, його творець і всесильний володар, перетворився на бранця моєї убогої уяви і ледачого розуму.
Моя синиця лише краде пшеницю — не співає, не будує гнізда, не навчає пташенят польоту. Мій кіт лякає синицю, та й годі, — він не вкладається клубочком у мене на руках, не муркоче, не треться вигнутою спиною об мої ноги.
Ось дім, який збудував собі я.
в мире, который построил Бог.