Трагедiя в дусi Гамлета

Що спить на дні?

Василь Ліванов, той, що сміливо може сказати Карлсону, який живе на даху, і Гені-крокодилу: «Я — голос ваш», написав низку чудових книжок. Загалом, цей «найкращий у світі Шерлок Холмс», який виріс у акторському середовищі й сформувався в насиченій творчій атмосфері, вартий окремої та шанобливої розмови. Але зараз поговоримо не стільки про нього, скільки про один фрагмент з його книги «Невигаданий Борис Пастернак».

Борис Леонідович був частим гостем у родині Ліванових, так само як Качалов, і Петро Кончаловський (художник і дід режисера), і багато інших. Згадана книга про Пастернака оформлена малюнками середньовічних типажів у дусі Гамлета.

Лицарі, пажі, міми. Лати, пір’я, мережива. Важкий камінь, стрілчасті вікна... Середньовіччя зачаровує.

Батько Василя — Борис — мріяв про виставу «Гамлет» у МХАТі й про свою участь у ній. А Пастернак, як відомо, перекладав Шекспіра (чудово перекладав) і устами Гамлета промовляв душевний біль.

Гул затих. Я вышел на подмостки.
Прислонясь к дверному косяку,
Я ловлю в далеком отголоске,
Что случится на моем веку.
(«Гамлет»)

...Словом, дух трагедії Шекспіра витав над світом мистецтва на заздрість іншим трагедіям. Юрій Дєточкін краде у злодіїв автомобілі й грає на сцені Гамлета (фільм «Бережись автомобіля»). З постановки «Гамлета» починається бергманівський фільм «Фанні і Олександр», де вслід за постановкою приходить смерть батька, з’являється вітчим і починаються страхіття. А що таке «Король-Лев», як не мультиплікаційний мюзикл за мотивами шекспірівського сюжету? Справа не лише в незбагненній привабливості трагедії, але ще й у тому, що вона двічі театральна.

У Шекспіра, звичайно, театральним є все: І «Король Лір», і «Отелло», і «Ромео і Джульєтта», і все інше — оскільки все для сцени написане. Особливість «Принца Датського» у тому, що внутрішні вузли розв’язуються за допомогою театру — в театрі. До Ельсінора, де злочинно запанував Клавдій, приїздить мандрівна трупа акторів і ставить п’єсу, в якій (на прохання Гамлета) буде відтворена сцена вбивства короля заради захоплення влади. Клавдій, узурпатор трону, коли бачить цю сцену, розуміє, що його племінник не божевільний, що Гамлет знає все...

Із цього моменту трагедія рухається до розв’язки, наповненої смертями. Осердям театральної вистави є, таким чином, внутрішня театральна вистава. Засобами мистецтва з’ясовується конфлікт усередині твору мистецтва.

Очевидно, така «п’єса в квадраті» не може пройти повз людей театру, і ця «подвійна» п’єса має подвійну ж силу проникнення у свідомість. Те ж саме у «Бережись автомобіля»: Смоктуновський грає Дєточкіна, який, у свою чергу, грає Гамлета. Подвоєна суміш життя й театру — коли «не читання вимагаю від актора, а повної загибелі всерйоз» — чується у віршах Пастернака:

Я люблю Твой замысел упрямый
И играть согласен эту роль.
Но сейчас идет другая драма,
И на этот раз меня уволь.

«Гамлет» починається із зустрічі двох світів. «Той» світ в особі привида вбитого батька приходить у «цей» світ — до сина — з вимогою помсти. Як пролог на Небесах відкриває (під кальку з книги Іова) «Фауста», так само видіння з іншої реальності відкриває «Гамлета». Це не тривіальний сюжет, де все на землі та для землі. Він багатовимірний.

Ще раз розставимо фігури на дошці. Є світ, у якому щось відбувається. Він населений живими істотами: принцем-меланхоліком, його дядьком — убивцею, його матір’ю — перелюбницею та іншими. У цей світ вдирається звістка з іншого світу — потойбічного. Зав’язується трагічний вузол, який не можна розв’язати, а можна лише розрубати. І цей вузол буде приречений на розрубування за допомогою ще одного світу — світу театральної п’єси, показаною учасниками трагедії. А всі ці три (!) світи, узяті докупи, — земний, потойбічний і світ мистецтва — складають один магічний світ шекспірівської п’єси! То як?

Про цей складний світ можна говорити годинами. Його можна накладати на повсякденний світ, намагаючись ключем мистецтва відчинити замкнені побутові двері. У цьому світі можна уявляти себе самого. До нього можна підбирати костюми й робити ескізи декорацій. Цим, у тому числі, і займалися в родині Ліванових, як говорить про це Василь Борисович. І була в них удома така гра. До численних друзів і знайомих батько й син, заради творчого інтересу, підбирали театральні типажі. Скажімо, хто гарно виглядатиме в образі звіздаря? А кому підійде блазенський ковпак? А хто схожий на улесливого царедворця? І так далі. Коли людям подумки підбирали відповідний кожному упізнаваний образ і подумки здійснювали перевтілення та занурення в роль, то із задоволенням виявляли якщо не тотожність, то сильне наближення, подібність між реальною людиною і театральним персонажем. Ось сила мистецтва. Воно дає нам іноді силу й здатність розібратися в житті найнесподіванішим способом. І Сірого Вовка найкраще зіграє той, хто сам трохи «Сірий Вовк».

Кажуть, за часів Шекспіра в театрі доволі часто ловили розшукуваних злочинців. Ті, упізнавши себе самих у сценічних злочинцях, починали плакати й ридати. Та що тут скажеш! І сучасний, і попередній президенти США, поза сумнівом, реальні люди. Але містер Піквік і д’Артаньян — не менш реальні люди, як не дивно. І ще велике питання — хто більше впливає на людство?

Заради цього сюжету зі спробою вгадати в людині максимально близький до неї сценічний образ і розпочата була розмова. Театр здатний виявити щось потаємне в людині — і в акторі, і в глядачеві. Виховна й освітня роль не лише професійного, але й аматорського театру, різноманітних студій і гуртків вимагає серйозної переоцінки. Як спортивні секції здатні позбавляти суспільство від потенційних злочинців і дарувати олімпійських чемпіонів, так і театральні студії та гуртки здатні розворушити в людині глибини, що дрімають, розпушити ґрунт під сівбу... Розумієте, яку сівбу?

Це трапляється зрідка, та все ж буває. Ти бачиш у метро поруч на кріслі людину в окулярах і з портфелем, і з костюма розумієш, що статус його — не вище вчителя середньої школи. Але з виразу очей і малюнка профілю з острахом помічаєш, що він схожий на царя у вигнанні. І з тисячі бомжів, які здатні грати лише «На дні», один обов’язково схожий на короля Ліра. Бродський так говорив про Ахматову: дивлячись на неї, розумієш, що цією країною колись правили жінки. У людині, тобто, можна вгадувати те, чому життя не дозволило розкритися, що спить на дні або чекає на свій час.

А існують і інші приклади. Прочитаєш анкету — перед тобою лицар без страху й докору, але подивишся в очі — Яго. Є й міщани-шляхтичі, які можуть усе купити, та краще б рота не розкривали. Існують справжні свинопаси в горностаєвих накидках. Скільки всього є! І всю цю строкатість і різноманіття (а живе не може не бути різноманітним) настирливо вдягають у сірість, називаючи останню рівністю.

Лицарі, пажі, міми. Лати, пір’я, мережива.

Усе це нікуди не зникло, просто сховалося від очей. Є й відточена сталь, й іржаве залізо. Є і дешева біжутерія, і справжнє коштовне каміння. Є піджак, вдягнений на голе тіло, з фальшивими манжетами та маніжкою, а є і повноцінний одяг, що говорить про заможність і акуратність свого господаря. Усе є, тільки треба вміти це бачити. Для того й мистецтво. Для того й книжки, в яких, за словом Декарта, кращі люди світу передають нам свої найкращі думки.

Людина й живе для того, щоб «думати, відчувати, любити, робити відкриття». Одне з таких невеликих, проте важливих відкриттів я знайшов на сторінках книги про Пастернака; книги, що була написана людиною, котра краще за всіх зіграла Шерлока Холмса і подарувала голос Карлсону, який живе на даху.

Опублiковано: № 1 (61) Дата публiкацiї на сайтi: 07 February 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 9 з 9
12:06 13.03.2013 | Александр
Спасибо Господу за Ваш о. Андрей дар
11:47 12.02.2013 | Анна
Спасибо.
19:54 09.02.2013 | Михаил
"Да, что-то батюшка рекламу театру делает..." - это сказано от непонимания.
Весь мир - театр, но и не об этом говорит о.Андрей.
Смысл статьи, как бесконечность. Благодарю Вас о.Андрей.
Господи спаси доброго пастыря о.Андрея.
15:18 09.02.2013 | максим
За что я люблю статьи отца Андрея - так это за то, что по прочтении во мне кто-то начинает во все горло вопить "Легион имя мне!". Спаси Господи!
00:42 09.02.2013 | Svetle
Спасибо, очень понравилось:)
15:20 08.02.2013 | Галина
Да, что-то батюшка рекламу театру делает...
10:29 08.02.2013 | Олег
Как же связать статью с многочисленными святоотеческими мнениями о театре и постановлениями Соборов, запрещающими участвовать клирикам в просмотре "зрелищ" и лишающих актеров права на причастие? Да и в самом "Гамлете" основной мотив - месть, чувство греховное...
09:18 08.02.2013 | Юрий
Хорошо написано. Без излишней театральности, но завораживающе. Выражаясь языком тяжёлой атлетики, это уже второй подряд "подход" Андрея Ткачёва к теме театра на страницах "Отрока". Оба удачны. Вес взят. Но подходов должно быть три. Ждём с нетерпением.
04:35 08.02.2013 | Михаил
Очень умная статья,
читаю и буду перечитывать и вникать в глубину смысла.
Благодарю Вас о.Андрей

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: