Про Олександра Олександровича Блока

Чому про Блока думати й писати цікаво? Особистість Блока така, що хочеться знову розкрити його колись такі улюблені, а потім надовго розлюблені вірші...

Блок мене знову собою зацікавив, коли я наштовхнулася на його статтю «Щоденник жінки, яку ніхто не кохав». Це документальна історія про те, як до нього, уславленого поета, прийшла жінка. «Крихітна на зріст, літня, брудно вдягнена, з неприємним запахом. На смаглявому й невмитому обличчі помітні тільки очі, які тепер зовсім розучилися сміятися». Іншими словами, до Блока прийшла, як ми зараз сказали б, «бомжиха», і він завів її до оселі, розмовляв з нею і залишив у себе на столі її зошити, які «неприємно стирчали з-під книг своїми брудними клейонками». А потім він читав цю її, «написану в різних місцях різними чорнилами, покреслену чиїмось олівцем і замацану пальцями жахливу повість». І написав він про це не заради оплесків своєму людинолюбству, а заради іншого. Ось, можливо, головна цитата зі статті:

«Ми часто думаємо, що досягли багато чого; а між тим багатьом із тих, хто думає так, властиве непереборне почуття відрази до пропащої людини, яке увійшло в плоть і кров, одне з багатьох почуттів, яке надає сучасному життю нудного, сірого, потворного нальоту; одна з безлічі майже непомітних для призвичаєного ока виразок, котрі лікуються залізом і вогнем революцій».

Цікаво, що Блок не вкладається в те, що можна сказати про нього поряд з іншими.

Він, звісно, «символіст», і символи його далекі від зрозумілості й прозорої виразності, але він засуджує і називає занепадом те, що «інші або навмисно, або просто за відсутності відповідних талантів затемнюють сенс своїх творів, від цього твір втрачає характер твору мистецтва і в кращому випадку стає темною формулою». Або інша цитата: «Щодо модерністів я боюсь, що в них немає стрижня, а лише — талановиті кучері довкола порожнечі».

Він співець Прекрасної Пані і Незнайомки, але він же пише молодій поетесі: «Існує певна „астральна мода“ на шлейфи, на рукавички, що пахтять парфумами, на порожнє зачарування».

Він міг написати у віршах: «Я послал тебе чёрную розу в бокале золотого, как небо, аи» — і відзначити в записнику, що «у поетів російських дуже часто зустрічається циганське кокетування».

Він вважав своїми попередниками не лише Соловйова, але й Тютчева, і Фета, проте як він разюче на них не схожий!

Він помилявся, приймаючи революцію, однак помилявся зовсім не так, як Маяковський.

Можливо, варто піти саме шляхом порівнянь, щоб з оцих ось відмінностей, будемо сподіватися, з’явилися обриси того Блока, який так дивовижно, так заворожливо діє на читачів?

Почнемо з Фета. Він буває традиційним, коли пише: «Солнце тёплое ходит высоко // И душистого ландыша ждёт». Але він, мабуть, першим став відтворювати стан душі, а не просто запрошувати порадіти написаному ним пейзажу:

 Это утро, радость эта,
Эта мощь и дня и света,
Этот синий свод,
Этот крик и вереницы,
Эти стаи, эти птицы,
Этот говор вод...

Так починається вірш Фета, останній рядок якого: «Это все — весна». Цей вірш не про весну, а про той невимовний за´хват, який може охопити людину весною. Так само, як «Я пришёл к тебе с приветом // Рассказать, что солнце встало», — не про сонце, не про ліс, а про запаморочливе щастя молодості, творчих сил, весни та взаємного почуття.

Але все сказане залишає Фета в «золотому віці» російської поезії, а для Блока важливий той момент, коли від змалювання зрозумілого почуття Фет переходить до того, що не можна передати словом.

 Я долго стоял неподвижно,
В далёкие звёзды вглядясь, —
Меж теми звездами и мною
Какая-то связь родилась.
Я думал... не помню, что думал;
Я слушал таинственный хор,
И звёзды тихонько дрожали,
И звёзды люблю я с тех пор.

 За словами Блока, Фет «залишив рідні краї і вирушив «в даль туманно-голубую».

А чому Блок так радіє цьому руху Фета, тоді як він начебто супротивник «темних формул»? Напевне, тому, що Фет шукає відображення реально існуючого й високого почуття, а не нагнітає таємничість заради гри в таємничість.

Толстой у листі до Фета писав про вірш «В дымке невидимке»: «Вірш ваш малесенький — чудовий. Це нове, ніколи не вловлене досі почуття болю від краси, передане чарівно».

Толстой помітив у Фета почуття «болю від краси», бо сам виразив його в прозі. Коли закоханий князь Андрій слухав спів Наташі, «він був щасливий, і йому разом з тим було сумно. Йому рішуче не було над чим плакати, але він був готовий плакати. Над чим? Головне, над чим йому хотілося плакати, була несподівано чітко усвідомлена ним страшна протилежність між чимось нескінченно великим і невизначеним, що було в ньому, і чимось вузьким і тілесним, чим був він сам і навіть була вона. Ця протилежність млоїла і тішила під час її співу».

Усе це розповіді про непередаване. Але зовсім не гра в таємничість.

Блок відчував якусь моральну неохайність у хизуванні й позерстві у мистецтві. Сам він з усією щирістю прагнув передати стан душі. Він пише про це в щоденнику так: «Містика — богема душі, релігія — стояння на сторожі... Просто і банально на прикладі: розпусне ставлення до жінки — містика, чисте — релігія. Крайній наслідок релігії — повнота. Містики — зашкарублість і порожнеча. З містики витікають істерія, розпуста, естетизм. Наріжний камінь релігії — Бог. Містики — таємниця».

В усе те, з чим ми вже поквапилися погодитися, Блок, на жаль, вкладає дещо інший смисл. Якщо очевидно, що, говорячи про містику, Блок має на увазі містику окультну, а точніше, пошуки екстазів у мистецтві, подібних до окультних, то релігією він називає всього-на-всього якесь «об’єднання з людьми проти світу як зашкарублості». Релігія для нього — лише щире та серйозне ставлення і до життя, і до творчості: «Залишається розбити вікно і, просунувши голову, побачити, що життя просте (радісне, важке, складне). Останнє (через злидні) — шлях до релігії».

Це не перше і не останнє використання Блоком православних термінів для визначення підмінних понять. Він схожий на Тантала, який відчуває нестерпну спрагу справжності, краси і насиченості життя, але при цьому не втамовує її не тому, що вона зникає, вона якраз є, — він не намагається пити. Але якщо Блок цікавий нам, то не через свої хибні погляди, а через свою спрагу.

Те, що Блок був, за словами Ахматової, «трагічним тенором епохи» або, за словами Чуковського, «поетом незатишку, неблагополуччя, загибелі», ніяк не свідчить про позу, хизування, смакування жахів — зовсім ні. У двадцять першому році він називає останні сім років «жахливими». Йому ідилічно сниться рідний маєток, де минуло його дитинство, Шахматово, але в дійсності він віддає належне справедливості. У 1919 році, коли Шахматово було відібране, зруйноване і пограбоване, він пише: «Я любив погарцювати по вбогому селу на гарному коні; я любив спитати дорогу у бідного мужика, щоб похизуватися, або у гарненької молодички, щоб нам блиснути на ходу білими зубами. Усе це знала біднота. Знала, що пан — молодий, кінь ставний, усмішка приємна, що в нього наречена гарна і що обоє — пани. А панам, — приємні вони чи ні, — постій, зачекай, згодом покажемо. І показали. І показують. І дивляться на це мільйони тих самих, що не знають, у чому справа, але голодних згорьованих очей, котрі бачили, як гарцював ставний і вгодований пан».

Слід зауважити, що у Блока ця здатність до гострого пронизливого співчуття з’явилася не тоді, коли він із ситого став голодним. Ще в 1899 році вірші дев’ятнадцятирічного поета вже про це:

 О, как безумно за окном
Ревёт, бушует буря злая,
Несутся тучи, льют дождём,
И ветер воет, замирая!
Ужасна ночь! В такую ночь
Мне жаль людей, лишённых крова,
И сожаленье гонит прочь —
В объятья холода сырого!..
Бороться с мраком и дождём,
Страдальцев участь разделяя...
О, как безумно за окном
Бушует ветер, изнывая!

 Саме цей вірш видається мені ключем до творчості «поета незатишку, неблагополуччя, загибелі». Він не хотів будувати власне щастя на сльозах кого б то не бу´ло замученого, і тому з такою надією прийняв власні муки. Помер він у 1921 році не від голоду, а від хвороби, але він, як і багато хто, голодував, мерз, кілька разів хворів на цингу. І одна справа, коли Маяковський пише: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!», маючи на увазі, що він же з тими, хто з маузера стріляє. І зовсім інша справа, коли Блок відтворює стрілянину в поемі «Дванадцять»: адже це «Тра-та-та!» в нього.

Після поеми «Дванадцять» Ахматова відмовилася виступати з ним на одних вечорах. Друг молодості Пяст, і не тільки він, перестали подавати йому руку. Але якщо «Скіфи» відверто нудні і є заримованою помилкою, то «Дванадцять» — інша справа. У них є те саме заворожуюче блоківське чаклунство. Сам Блок говорив, що «Дванадцять» — це на новому етапі «Сніжна маска». А в «Сніжній масці» (цей збірник написаний у благополучному 1907 році) ті ж сніги, і вітер, і петербурзька ніч, і та сама готовність до загибелі, і та сама надія:

Тайно сердце просит гибели.
Сердце лёгкое, скользи...
Вот меня из жизни вывели
Снежным серебром стези...

Подивіться, як схоже на те, що Блок напише потім у поемі «Дванадцять»:

Чёрный вечер.
Белый снег.
Ветер, ветер!
На ногах не стоит человек.
Ветер, ветер!
На всём Божьем свете!

Щоб спробувати зрозуміти цю стихію загибелі у Блока, давайте знову підемо шляхом порівнянь і згадаємо один дивовижний вірш Набокова, який він написав, на відміну від Блока, захищений «покровом благополучного вигнання» в 1927 у Берліні. Вірш називається «Розстріл». Я процитую лише першу та останню з його п’яти строф.

Бывают ночи: только лягу,
в Россию поплывёт кровать;
и вот ведут меня к оврагу,
ведут к оврагу убивать.
Но сердце, как бы ты хотело,
чтоб это вправду было так:
Россия, звёзды, ночь расстрела
и весь в черёмухе овраг.

У цьому вірші якраз немає тієї мертвеччини, яка є в багатьох інших можливих і неможливих для читання творах Набокова. Можна було б подумати, що це крайній вияв ностальгійної туги емігранта. Але тоді він не зачіпав би так і не емігрантів теж. Я гадаю, що в цьому вірші проступає істина про те, що на світі є дещо важливіше за благополуччя і саме життя. Те ж саме у Блока. Незатишок і загибель у його віршах — це величезної сили бажання вирватися зі світу маленького у світ великий. У статті «Володимир Соловйов у наші дні» (1920) Блок пише: «Усе чіткіше проступають у нашому часі риси не проміжної епохи, а нової ери, наш час нагадує не стільки рубіж вісімнадцятого і дев’ятнадцятого століть, скільки перші століття нашої ери».

Цей світ, на який чекає Блок, має бути сповнений такого світла, що світло це пробивається крізь найнепрогляднішу пітьму. Цікаво поговорити про парадоксальне зачарування, здавалося б, найпонурішого вірша Блока:

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи ещё хоть четверть века —
Всё будет так. Исхода нет.
Умрёшь — начнёшь опять сначала,
И повторится всё, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

Адже, на перший погляд, це ж свидригайлівська «банька з павуками»* за безнадією. Чому ж стільком не свидригайловим і не яким-небудь готам цей вірш подобається? Підемо по обраному нами для розмови про Блока шляхом порівнянь.

* Персонаж роману Достоєвського «Злочин і кара» уявляє вічність як «баньку з павуками».

Чи можна назвати похмурим роман Достоєвського «Злочин і кара»? Світло цього роману не лише в епілозі. Коли на брудних напівтемних сходах Поленька наздоганяє Раскольникова й обіймає його своїми тонкими рученятами за те, що він щойно залишив останні гроші родині померлого Мармеладова — сходи ці осяваються світлом співчуття і вдячності. Коли в потворній, з кривими кутами кімнаті Соні вона читає Раскольникову з Євангелія про воскресіння Лазаря — це обідране помешкання, де тьмяно блимає недогарок, у котрому «убивця і блудниця зійшлися за читанням Великої Книги», осявається світлом віри і надії.

Блок так напружено прагне іншого, не мертвого, не безглуздого життя, він так уміє співчувати, що читачі відчувають цю його спрагу, очікування, а не безнадію.

Хочеться провести паралель з уривками з щоденників Блока (1912 рік)‎:

«Яка туга — мало не до сліз. Ніч — на широкій набережній Неви, біля університету, ледь помітна серед каміння дитина, хлопчик. Мати („проста“) узяла його на руки, він обхопив рученятами її за шию — полохливо. Страшне, нещасне місто, де дитина губиться, стискає горло сльозами».

А це із записів 1911 року:

«Петербург — найстрашніше, що кличе і молодить кров, — з європейських міст».

Повернімося до вірша. Він діє на нас і ритмом, і музикою, і системою образів. «Банька з павуками», так само, як кімната в пеклі «За зачиненими дверима»* Сартра, — це, у першу чергу, замкнені простори, а у Блока — вулиця. Нашому погляду відкривається перспектива, і не одна: і вздовж каналу, і вглиб вулиці. Сам канал тече між двома набережними і робить міський простір набагато просторішим за звичайний. Зображений міський пейзаж протиставляється глухому куту — і в життєву, а тим більше у вічну безвихідь ніяк не віриться.

* «За зачиненими дверима» — назва п’єси Сартра, дія якої відбувається в пеклі.

Молода на той час поетеса Надія Павлович, яка залишила спогади про останні роки життя Блока, пише, що він на останніх своїх виступах часто читав «Танці смерті». Вірш «Ніч, вулиця, ліхтар, аптека» входить до цього циклу. Вперше Надія Павлович слухала Блока в 1920 році. Її спогади дуже цікаві:

«А коли він читав „Танці смерті“, він наче зізнавався: „Так, і я такий...“ — і питав: „А ви хіба не винні в самому існуванні того страшного і мертвого світу?“ — і від цього пристрасного питання ми всі опускали голови».

І, під кінець, торкнемося найбільш слизького в поемі «Дванадцять» — зображення Христа. Та чи Христа? Незрозумілого їм «когось», якогось, «эй, товарища» бачать червоноармійці, і з їхніх реплік складається наше уявлення.

 — Кто там машет красным флагом?
— Приглядись-ка, эко тьма!
— Кто там ходит беглым шагом,
Хоронясь за все дома?
— Всё равно тебя добуду,
Лучше сдайся мне живьём!
Эй, товарищ, будет худо,
Выходи, стрелять начнём!
Так идут державным шагом —
Позади голодный пёс,
Впереди — с кровавым флагом,
И за вьюгой невидим,
И от пули невредим,
Нежной поступью надвьюжной,
Снежной россыпью жемчужной,
В белом венчике из роз —
Впереди — Исус Христос.

Те, що це не Господь, очевидно. І те, що Христос Блока не очолює червоноармійський загін, більше того, вони його виглядають і ледь не почали в нього стріляти, ніяк цю дивну фігуру з червоним прапором, яка ховається за будинками, більше схожою на Христа не робить. Можливо, це образ людини, в якій можна Христа побачити? Порівняймо Блока з Тютчевим, який писав:

Удручённый ношей крестной,
Всю тебя, земля родная,
В рабском виде
Царь Небесный
исходил, благословляя.

 У кому бачив Христа Тютчев? У селянах, у мандрівниках, у довготерплячому російському народі. Йому не було видінь, а Блоку — були. Знову звернімося до спогадів Павлович, котра, як великий для себе скарб, зберігала кожне слово Блока, і немає ані найменшого приводу їй не вірити.

«Незвичайна розмова про „Дванадцять“ була у нас на початку зими 1920 року. Ми поверталися зі Спілки поетів, з Литейного. Коли ми піднялися на гребінь Горбатого мосту через Фонтанку, Блок несподівано зупинив мене. Кружляла заметіль. Ліхтарі тьмяно поблискували крізь стовпи снігу. Раптом Блок сказав:

— Так було, коли я писав „Дванадцять“. Дивлюсь! Христос! Я не повірив — не може бути Христос! Навскісний сніг такий же, як зараз.

Він показав на ліхтар, що здригався від вітру, на смуги снігу, світла й тіні.

— Він іде. Я вдивляюся — ні, Христос! На жаль, це був Христос — і я мав написати.

Блок говорив уривчасто, майже різко. Потім він почав розповідати, який невимовний гамір і гуркіт він чув три дні, вночі й вдень, неначе руйнувався світ, а потім все обірвалося і вщухло, і з тих пір він став глухнути».

Мається на увазі глухота творча: Блок скаржився, що перестав чути музику світу, і більше не написав жодного рядка. Це не було обране ним мовчання. Він страждав від цього, про що теж є свідчення.

Чи варто тлумачити, що Блок, розповідаючи про себе, описує класичну бісівську оману. Він бачив диявола в образі, який погодився прийняти за Христа. І він про це написав — і після цього втратив творчий хист і перед смертю став психічно хворим. Це так разюче схоже на булгаковського Майстра, що не знаєш, чому дивуватися: точності тексту Булгакова чи однотипності диявольського сценарію. За що це Блоку? Гадаю, за типову, на жаль, як у Толстого, інтелігентську ненависть до Церкви. Звільнитися від старого тьмяного світу для Блока означало звільнитися і від попів у тому числі. Він не тільки в химерних уявленнях, а за переконаннями своїми вірив, що серед учасників кривавого розгулу можна знайти Христа.

Червоноармійці з поеми «Дванадцять» справді зустрічаються з Христом, вони навіть на ікони потрапили, тільки не так, як думав Блок: їхні фігурки — на клеймах ікон новомучеників, яких вони катують.

Блоку хотілося сподіватися, він хотів, аби сенс був у житті, він, повторюся, не смакував морок, бо його морок весь просякнутий очікуванням. Цей світ муки і жертви в ім’я небувалого світла і небувалої радості, такий бажаний для Блока, був поруч. Але Блок його не побачив. Він не побачив того, про що писав святитель Миколай Сербський у листі до російського ветерана, який оплакував свою розіп’яту батьківщину: «Настали в Росії великі жнива душ. У ці дні багатостраждальний російський народ наповнює рай більше за будь-який інший народ на землі».

Але можна, на щастя, спитати інакше: це лжебачення, і страшний гуркіт, і глухота, і тяжка передсмертна хвороба з нестерпним болем у серці та нападами шаленства були Блоку не за що, а для чого? Залишилось записане свідчення, що Блок у передсмертній хворобі в останні години часто повторював:

«Прости мене, Боже».

Як добре, як втішно, що нам заборонено судити. Хочеться вірити в незбагненне милосердя Боже. І вірять, і бродить легенда, в якій Блок у раю, за словами святого. Саме існування цієї легенди треба заслужити.

Я закінчу навіть не віршами, а черговим уривком із записників. Запис 1912 року:

«День почався більш значуще за інші. Ми тут базікаємо та заглиблюємося у „справи“. А поруч — у глухої пралі Дуні болить голова, болять живіт і нирки. Скориставшись відсутністю головної служниці, вона розповіла мені про це. Треба, щоб таке нагадувало про місце, на якому стоїш, і треба, щоб іноді відкривалися очі на „життя“ в цьому його справжньому сенсі».