Труд радості

Можливо, трохи дивно писати про радість у Великий піст. Храми вбрані в чорні покрови, протяжні великопісні піснеспіви закликають до серйозності й каяття. Здавалося б, розумніше відкласти цю тему до Пасхи. Але якщо піст — це час зростання, час самовиховання, час духовного напруження, то саме зараз найбільш слушний момент робити те, що не вмієш. У тому числі, радіти.

Блаженні засмучені — ці слова з Нагірної проповіді добре знають навіть ті, хто, можливо, жодного разу не прочитав Євангеліє. Вони зрозумілі й життєві: вбогі духом і чисті серцем потребують певного духовного досвіду, голодних і спраглих не так багато навколо (навіть у наш буремний час), миротворців теж зустрінеш нечасто, а от плачуть і засмучуються всі, нехай навіть і не через свої гріхи. Для багатьох ці слова зручні: нехай зараз погано, зате всі надії на щастя можна спрямувати в майбутнє, адже нагорода ваша велика на Небі. А деякі люди, здається, сприймають їх і зовсім буквально: вони ніби думають, що чим кислішими й нещаснішими будуть вони тут, тим більша відплата чекає на них у вічності. І якось при цьому залишається поза увагою найбільш, може, важливе в євангельському тексті: радійте й веселіться, — каже Господь. Не потім, не там, але вже зараз, у своєму плачевному стані — радійте.

Якби радість була чимось неважливим, Біблія мовчала би про неї. А тим часом, Євангеліє — воно ж усе, по суті, про радість. Навіть назва його: блага, радісна звістка. І все християнство теж — про радість. Це його основа, його сила, це те, чим воно завоювало світ. «Християнство увійшло у світ як радість. Не лише радість про спасіння, але спасіння як радість», — пише у своїх щоденниках отець Александр Шмеман. «Радість тому так абсолютно важлива, що вона є безсумнівним плодом відчуття Божої присутності. Не можна знати, що Бог є, і не радіти. І лише стосовно неї — правильні, справжні, плідні і страх Божий, і каяття, і смирення».

Очевидно, що вміння радіти — це дуже точний індикатор нашого духовного здоров’я. «Людина більше схожа на себе, людина більш людяна, коли радість у ній — основне, скорбота — другорядне», — писав Честертон. І ще більш очевидно, що це одна з найбільш важливих і потрібних навичок, які ми маємо засвоїти на землі. Радість — це «небесна робота». Адже в Царстві Небесному немає місця невдоволенню, страху, кислим обличчям. Там — радіють. І навряд чи людина, яка не звикла до цього за своє земне життя, зможе потім автоматично увімкнути «новий режим».

Це зовсім не означає, що все у нас має бути рожевим і квітучим. Один із численних дивовижних парадоксів християнства у тому, що плач не заперечує радості. Виявляється, можна плакати й радіти одночасно.

Ми часто вважаємо радість просто емоцією, певним синонімом веселості чи хорошого настрою. Так, у цьому розумінні вона справді несумісна зі сльозами. Однак радість і веселість схожі так само, як глибоководне занурення і «помочити ніжки на бережку». В останньому теж є своя втіха, але різниця все ж таки величезна.

До занурення потрібно готуватися, до радості — теж. Сльози природні для нас; природність радості втрачена, і тому вона буває такою тяжкою. Протоієрей Алексій Уминський в одній зі своїх проповідей звертав увагу на те, що слова завжди радійте, моліться без перерви, за все дякуйте (1 Сол. 5, 16–18) стоять у апостола в одному смисловому ряду, тож завжди радіти ніскільки не легше, ніж безперервно молитися.

Справжня радість неможлива без внутрішньої чистоти. Шлях до неї починається з покаяння. Але й тут, у нашій здатності каятися, є дві дороги. «Коли ми думаємо про покаяння, — каже митрополит Антоній Сурозький, — нам завжди уявляється темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, якогось непозбутнього горя від того, що наше минуле таке темне й негідне: не гідне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це лише один бік покаяння або, точніше, це мала би бути лише одна мить. Покаяння має розцвітати в радість і подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло бути покаянням, перетворюється на розкаяння — безплідне і часто таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її пробуджувати й оновлювати». Виходить, як справжня радість починається з покаяння, так і справжнє покаяння — з радості. Виявляється, одне без іншого неможливе.

Вони різні, ці дві радості — радість початку шляху і радість, що вінчає шлях. Перша — праця, друга — дар. Але дар неодмінно потребує зусиль. Не тому, що Богу жаль радості для нас, але тому, що до Його радості треба бути готовим. Треба виховати себе для того, щоб бути в змозі її втримати.

На думку Честертона, ми часто буваємо надто слабкими для небесних радощів. І смутки наші — це, по суті, велике благодіяння Боже, Його поблажливість до нас. «Склепіння над нами глухе не тому, що Всесвіт нерозумний. Це не безсердечне мовчання безкінечного, безглуздого світу; воно більше схоже на співчутливу, раптову тишу в кімнаті хворого. Можливо, нам із жалості дали трагедію, а не комедію — несамовита сила Божественного збила б нас із ніг, як п’яницю у фарсі. Нам легше перенести наші сльози, ніж дивовижну легкодумність ангелів. Можливо, ми замкнені в зірковій палаті мовчання, бо сміх небес надто гучний для нас».

Отці кажуть, що єдиний шанс долучитися до цього «сміху небес» — одужати душею. І тут головне — довіритися Лікареві, повірити Йому, поспішити до Нього так само, як Він поспішає до нас.

Один чоловік, який в дитинстві знав преподобного Паїсія Святогорця, розповідав: «Мені здавалося, він мене одного любив. Пізніше я дізнався, що точно так само думали й інші люди, які бували у Старця». Якщо святість людська — це лише слабкий відблиск святості Божественної, то який же дорогий і цінний кожен із нас в очах Божих? Вже одна ця думка — привід для радості безперервної. Без розуміння того, що я для Бога — найулюбленіший, неможливо рухатися вперед і рости. Це жодним чином не егоїзм, це початок відповідальності, неодмінна умова становлення зрілої особистості.

Ми ж більше звикли до риторики «Бог покарає». Звідси — страх і духовна інфантильність, адже страх дуже рідко буває конструктивним. «Страх гріха не рятує від гріха. Радість Господом рятує».

Отець Александр особливо акцентує на ось цій «радості кимось», або слов’янською — «радості о». «„О Тебі радується, Благодатная, всякая твар“, — тут уся справа в радуванні іншим, в любуванні іншим, і це значить — в „онтологічному“ смиренні, яке одне робить це радування, це любування можливим». У справжній радості найважливіше — свобода від самого себе. Лише в цій свободі зживається рабський страх (бо ж він якраз — від замкненості на собі) і народжується зверненість на іншого: на Бога, на людину, на світ.

Не існує єдиного рецепта, як навчитися радості. У кожного свій шлях. Безсумнівно лише, що все починається з уміння бачити, яке завжди — вибір. Що я побачу в калюжі — брудну воду чи картину? У голих деревах — безлад цурпалля чи найдосконалішу музику гілок? У сірому небі — зіпсований день чи казкове полотно, що відтіняє яскраві барви життя? Кого я побачу в людині, яка встигла поперед мене зайняти омріяне місце в переповненому метро — нахабу чи того, хто втомився більше за мене? Ображуся на неї чи порадію за неї? Зрештою, кого я побачу в собі — безнадійну нікчему чи образ Божий?

Владика Антоній пропонує дуже позитивний спосіб обходитися з тим поганим, що є в нас. «Не може християнину прийти в голову, щоб образ Божий, даний нам в акті творіння, міг би бути до кінця викорінений чи знищений: він є. Ми — як ікони пошкоджені, але все ж ікони; ми все одно дорогі Богу, ми все одно для Нього значні й, у співпраці з Ним, ми можемо зробити щось заради цієї краси». Можна зосередити всю увагу на своїх вадах і плакати над ними, буксуючи в цій багнюці. А можна подякувати Богу за те хороше, що Він не попустив нам зіпсувати в собі, і з цією радістю взятися за відновлення пошкодженого.

Мені часто здається, що життя людини схоже на ходіння по канату, натягнутому над прірвою. Необережний рух — і все, зірвався. Нехай навіть у нас є страховка — Церква, і Таїнства, і молитви — але залізти назад і відновити рівновагу все одно буває непросто. А що головне для канатохідця? Скинути з себе все зайве і дивитися вперед. Опущена голова, обтяжена клунком колись скоєних мерзенностей навряд чи допоможе перейти прірву. А от радість сердечна — як крила — дасть Бог, допоможе.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 06 April 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Труд радості

Труд радості

Наталя Тіхонова
Журнал «Отрок.ua»
Можливо, трохи дивно писати про радість у Великий піст. Храми вбрані в чорні покрови, протяжні великопісні піснеспіви закликають до серйозності й каяття. Здавалося б, розумніше відкласти цю тему до Пасхи. Але якщо піст — це час зростання, час самовиховання, час духовного напруження, то саме зараз найбільш слушний момент робити те, що не вмієш. У тому числі, радіти.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
20:50 07.04.2015 | Анна
Благодарю автора, замечательная статья!
14:25 07.04.2015 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: