Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/trudnyi_put_ljubvi-1.html

Важкий шлях любові

Анна Б.

Мабуть, існує рятівне внутрішнє знання: правда є і вона тримає людей на світі. Без цієї підсвідомої впевненості виникає цілком природне прагнення піти в небуття. І тоді всі глибокодумні розмови про здорове харчування, про втіхи сімейного життя, шкоду куріння, алкоголю й безладних зв’язків — усього лише нікчемна спроба розставити веселенькі декорації у пеклі. Дзуськи, помирати — так помирати. І чим скоріше це сіре обивательське існування завершиться, тим краще. Можна навіть феєрверк влаштувати, зіграти не нудну й буденну п’єсу, а трагікомедію з американськими гірками. Чергувати куражний злет з тоскними, сумними гальмуваннями.

 

Однак приходить час, коли куражу все менше, гальмувань усе більше. Життя душі дуже суголосне життю тіла. Якщо тіло годувати фастфудом і поїти мартіні, воно дуже швидко знепридатніє. З душею так само: любовні інтрижки замість сім’ї і алкогольний кайф замість радості серця швидко зношують душу. Та не лише душу, а й тіло, звісно, хоча, як не дивно, душа втомлюється швидше.

І ось якимось чудом ця заношена душа втрапляє у дивну халепу. Раптом — сім’я, діти. І якимось чином стає зрозуміло, що час бути серйознішою і ще... ще виникає розуміння, що чоловіка й дітей треба любити, а не просто грати роль. Гра — це добре на сцені театру, але в тій реальності, де присутні діти, відсутність любові — як смерть. Усвідомивши, що любові немає, не відразу розумієш, що головний, центральний вузол нелюбові, ця чорна діра, що поглинає світло, — це ти сам, твоя особиста внутрішня порожнеча. За якимось збігом обставин людина впевнюється в протилежному. Здається, що джерело любові в тобі самому, а причина, з якої воно закрите — відсутність віри в себе. Самодостатність — гарне слово й бажаний стан. Самодостатня людина — звучить гордо. І понеслася душа в політ. Я — світло, я — любов, увесь світ обійму, зігрію і облюблю. Багатотисячна група в соціальній мережі, обласкана світлом нової зірки. Салют, фанфари й оплески...

Але вдома чомусь не зрозуміли, не оцінили. Повне відчуження близьких людей, конфлікти. Головне — не перейматися, ігнорувати. Домашні — енергетичні вампіри. Звикли живитися донорською енергією, а тільки-но перекритий краник — відразу скандал. Ось у чому річ. І замість того щоб студіювати книги про чистку карми й вивчати йогу зі дзеном, вони провокують мене на донорство. А далі стара, як світ, спроба віднайти автономію. Технік на прилавках духомаркетів — море, обирай будь-яку. Навіть з перламутровими ґудзиками є. І ніби за книгами все має бути гаразд, крила за спиною шелестять і відчуття могутності з’явилося. Ну ось можу я будь-кого на лопатки покласти, всіх наскрізь бачу, якісь надможливості прокидаються. Тільки щось недобре від цього. Немає радості, є якесь зле вдоволення. І відчуття порожнечі. І старе бажання піти в небуття повернулося знову, тільки зараз воно набагато страшніше. Політ закінчено. Шкірясті крила привели до пункту призначення: «Станція пекло, кінцева. Звільніть, будь ласка, вагони, поїзд далі не їде». Абсолютна свобода: тобі ніхто не потрібен — і ти нікому. Ти виходиш на перон, охоплений мороком, і розумієш, що поїзда у зворотній бік немає. І небуття немає. Є лише твоя абсолютна свобода й порожнеча, що пожерла останні проблиски світла.

 

Зовні все тримається якимось дивом, на інерції. Воля не те щоб паралізована — цей етап уже минув. Її, волі, просто немає. Немає емоцій, думки ліниво котяться, залишки думок... і раптом, на тлі атеїстичного сприйняття світу, розуміння: якщо Бог не врятує мене — це кінець.

Це була перша подоба молитви. Більшого не виходило, просто нічим було. Людина без душі й серця не може молитися, не може вірити.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж народилася перша емоція. Мерзенне, огидне почуття — жалощі до себе. Жалощі до себе, усвідомлення власної катастрофи... і разом з цим — перша ознака життя: сльози. Плачу від жалю до себе. Плачу! Якесь чудо виштовхнуло мене з пекла. Поверталося буття. Дурне, безкриле... але яке щастя, я знову живу. Оживаю і розумію, що Бог є, але між нами — прірва. Потрібно молитися, тому що діти живуть слідом за мною. Тому що пекло страшніше за наймоторошніші фантазії. Потрібно молитися. А порожнеча як і раніше зі мною, тільки поки що скрутилася калачиком. Чекає свого часу. Не можна давати їй випростатися знову й поглинути світло. Молитва «Отче наш» — просто промовляння слів, без будь-якого відгуку в голові й серці. Механічне повторення завчених напам’ять слів.

Нехай святиться ім’я Твоє,
Нехай прийде Царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя...

І перед очима постають раптом давно забуті вчинки. Дівчинка, однокласниця, незграбна, кумедна. Чудова й покірна мішень для жартів однокласників. Мої знущання не були нерозумними, вони були дуже дотепними. Тоді я собою пишалася, а зараз... стаю на коліна просто там, де заскочив спогад — на кухні, біля плити з млинцями. Плачу й прошу, крізь роки й відстані: «Олечко, люба, прости мене, якщо можеш!»

Багато наривів прорвало тоді в душі. Те, що було притлумлене, забуте, витіснене у підсвідомість, виринуло й освітилося яскравим прожектором повсталої раптом совісті. «Матусю, як же тобі було зі мною тяжко! Як же я могла бути такою безсердечною з тобою!» Серце потихеньку розмерзалося, скалки чарівного дзеркала троля вимивалися сльозами. Поверталося життя — стало важко, але ця важкість заповнила порожнечу й дала надію.

 

Розум, що розсипався на дрібні шматочки мозаїки, теж потребував цілісності. Якось потрапила до рук книга отця Андрія Кураєва «Дари й анафеми». Розум обтрусив свій солдатський кітель, усміхнувся й виструнчився.

Поступово, як у доброму кіно, все поверталося на круги своя. Приходили відповіді на запитання, відгукувалося серце. Я, нарешті, встала з голови на ноги. Моя спеціальність — психологія — перестала бути для мене чорною ямою психоаналізу й безкінечним горизонтальним лабіринтом. У життя увірвалася Вертикаль. Зі світлом стало зрозуміло, в який бік рухатися. Труднощів стало більше, шкірясті крила всохли й зотліли, але натомість з’явилася жива надія і жива радість. Така, яку іноді витримати важко і хочеться кричати: «Господи, відійди від мене, я людина грішна!» І водночас у тій самій душі — солодке передчуття, що не відійде Господь, не залишить — витягне крізь морок хворого небуття, як кошеня за шкірку, струсить Промислом Своїм незбагненним і направить по доріжці... Іди, мовляв, живи, раба Божа. Живи по совісті, від тебе теж має бути якась користь цьому світу.

Як це дивно, страшно і чудово — бути! Усвідомлювати, проживати все жахіття хвороби і всю красу, сховану під коростою. Читати Достоєвського, занурюватися разом з ним у морок і прориватися до світла. Ненавидіти й любити одночасно козаків з гоголівського «Тараса Бульби». Як це хвилює — раптом пожаліти тих, хто раніше викликав лише ненависть і презирство, розгледіти в руїнах людину й усвідомити, що людська душа більша за весь світ. Або слідом за Честертоном повторити, що добро — завжди добро, навіть якщо йому ніхто не служить — розуміючи, що це не просто красиві слова, а вистраждана мільйонами сердець свята правда.

Є слова, які можуть бути зрозумілі лише зсередини, а збоку можуть видатися просто лозунгами. Зараз для мене вони живі, справжні. Життя створене Любов’ю і наповнене смислом. Страшно втратити свій шанс. Страшно проміняти свій важкий шлях любові на блискучу ілюзію самодостатності. Усе справжнє народжується важко.

 

Якось у дитячій енциклопедії читала про одну глибоководну рибу. У цієї риби є чарівна вудочка з ліхтариком. Коли у пітьмі глибин загорається вогник, наївні рибки думають, що це світло, і пливуть до нього. І чим ближче, тим більше манить їх вогник якимось гіпнотичним сяйвом. Коли рибка підпливає до вогника близько, то вже може роздивитися чудовисько зі страшною пащею, але страх паралізує рибку, і монстр легко ковтає жертву...

Якщо ви помилилися і сприйняли світло принади хижака за провідну зірку, коли розгледите пащеку — не піддавайтеся паніці. Долаючи тугу й почуття приреченості, прошепотіть два простих слова «Господи, помилуй!»

Опублiковано: № 5 (59) Дата публiкацiї на сайтi: 25 October 2012