Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/tvoja_knizhnaja_polka_No_4_58-1.html

Твоя книжкова полиця № 4 (58)

Діно Буццаті. Татарська пустеля

«Треба було б завтра...» — лише ці слова встигає вимовити перед смертю один із героїв роману. Але в цих словах, на жаль, — гірка філософія життя більшості з нас.

Ми звикли йти по життю так, наче попереду в нас ще дуже багато часу. Думка про смерть, особливо в молодості, здається далекою і недоречною. Такою ж вона здавалася й Джованні Дрого — молодому офіцерові, який приїхав служити до віддаленої фортеці на кордоні з татарською пустелею, сповнений мрій про військову славу.

Буццаті змальовує до болю реалістичну картину того, як міражі мрій поглинають наше життя. Того, як людина може приносити в жертву своєму марнославству місяці й роки життя, очікуючи на щось велике. Пригадується євангельське: Хто вірний у найменшому — той і у великому вірний (Лк. 16, 10).

Якщо жити лише надією, що «все головне ще попереду», це «головне» неодмінно пройде повз тебе. Потім, перед лицем смерті, Дрого зрозуміє, скільки доброго залишилося за спиною непоміченим, але буде, на жаль, уже пізно.

Можливо, комусь книга видасться дуже сумною, бо він упізнає в ній себе. Але нехай цей смуток дасть змогу замислитися, зупинитися, і, поки ще є в нас час, наважитися сказати собі: «Треба сьогодні».

Наталія Жищенко

Торнтон Вайлдер. Наше містечко

Дія п’єси відбувається в невеличкому американському містечку початку ХХ століття — часом здається, що на сусідній галявині знайомі герої збирають кульбабки для дідусевого вина... «Наше містечко», як і шедевр Бредбері, оповідає «про життя тлінне, тлінне й прекрасне».

П’єса ця — по суті, певна «чарівна рама», її перетворювального впливу доведеться зазнати на собі читачеві: при вміщенні в цю раму будь-яка деталь повсякденного пейзажу стає відкриттям, дарунком і благословенням. Вайлдер змусить завмерти перед простим переліком житейських, навіть побутових подробиць — «цокання годинника... і мамині соняшники... і їжа, і кава, і завжди підгорілий бекон... і гаряча ванна... і сон, і пробудження...» — завмерти як перед чудом, неповторним чудом життя. Перехоплює подих від того, що хоч якою малою, якою жалюгідною не є людина, проте її здатність до любові й усе її швидкоплинне життя є дивовижним Божим дарунком. Легко маніпулюючи хронологією та відмінивши логіку часу, автор під завісу знову повертає читачеві як велику цінність увесь час його життя — не абстрактним «оптом», а щодня, щогодини — окремо: сяючий, вимитий, освітлений тим світлом, що проливає на життя справжнє мистецтво.

Катерина Ткачова

Тецуо Міура. Блукаючий вогник

Тецуо Міура належить до покоління японців, для якого світ «беззвучно перевернувся» у серпні 45-го. Для них сенс життя був у смерті за батьківщину, веселій, немов пікнік у лісі: «Жити довго — соромно. Життя хлопчика недовговічне, немов пелюстки вишні, — вчили нас». Капітуляція відібрала у них шанс померти. Однак спустошеність незабаром поступилася іншому почуттю — чуйній і радісній увазі до шансу жити. Мабуть, тому герої Міура серед злиднів і жорстокості повоєнних років бачать стільки краси й радості у світі. Вони налаштовані на красу найпростіших і, можливо, найголовніших речей. Вони чують, як падають сніжинки, як далеко в горах човгають по дорозі кеди сестри, яка квапиться провідати брата в місті, бачать у горщику овальної форми з гайком крихітних дубків свою батьківщину і своє дитинство. Але багато хто з них вмирає молодим, добровільно. Рішення вмерти — а японцям властиве ставлення до смерті як до осмисленого кроку — не викликане злиднями чи зневірою. Вони йдуть, якщо їхня любов, надія або мрія втрачають останній шанс. Традиціоналіст, Тецуо Міура уникає висновків і повчального фіналу. Але читачеві його не уникнути — він постане у вигляді роздумів, переживань, а часом, і сліз.

Максим Федорченко

Паола Волкова. Міст через безодню

Людство все ще мріє про створення машини часу, але набагато реальніше здійснити прогулянку в минулі епохи за допомогою мистецтва — архітектури, живопису, скульптури, цих німих свідків часу, залишених нам попередніми поколіннями. Замисліться на мить, хіба ми не станемо сучасниками Рембрандта, стоячи перед його автопортретом?

Автор книги — Паола Волкова — історик мистецтва, викладач Вищих курсів сценаристів і режисерів, яка виховала не одне покоління російських кінематографістів. Це видання (книга перша з п’яти, задуманих автором) — не просто чергова праця з історії мистецтв, але ще й надзвичайно цікавий погляд на взаємозв’язок літератури, кіно, живопису та філософії.

«Міст через безодню» — це можливість побачити незримі зв’язки між культурами Стародавнього світу і сучасності, простежити алюзії сучасного кінематографу — на античність. Це запрошення до роздумів про плин ріки часу і вічної теми християнства, що об’єднує мистецтво всіх епох.

Варвара Зуєва

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 16 August 2012