Перли фольклору
Здавалося б, чого боятися? Що може бути такого жахливого в абсолютно природному процесі? Однак підліткові страшилки про лікарів-садистів і стікаючих кров'ю породіль били рекорди популярності серед дівчат, віднімаючи пальму першості в чорної руки і трамваю-примари. Навіть моя свекруха досі, угледівши вагітну, зітхає співчутливо: «Бідолаха! Знала б вона, що на неї чекає!» Але ж мого чоловіка вона народила вже більше тридцяти років тому.
Чи є у нас план, містер Фікс?
Опинившись у «цікавому становищі», я остаточно переконалася в тому, що підступні страшилки звили здоровенне гніздо в моїй свідомості. Саме ця невідворотність майбутньої події лякала найсильніше. Як сказав мій знайомий лікар: «Я не знаю жодної жінки, у якої вагітність тривала б вічно». А значить, прийшла пора рішуче позбавлятися від страхів. Психологи вчать, що результат будь-якого заходу залежить від націленості на успіх. Тобто, якщо хочеш народити безболісно й швидко — головне, вір, що так і буде. Пам'ятаю, як я ділилася прочитаною «мудрістю» з чоловіком: «Розумієш, уся справа в настрої!» Чоловік погоджувався: «Так, дійсно, тепер нас троє, і в цьому вся справа...».
Важко в навчанні...
Мене просто вразили слова інструктора з допологової підготовки, звернені до майбутніх мам: «Пологи — це іспит, який ви повинні здати на "відмінно". Це не тортури і не страта, а робота, яку робити важко, але цікаво».
А від чого зазвичай залежить оцінка на іспиті? Трошки — від удачі. В основному ж — від знань. Ну що ж, за діло! І мої страхи почали зменшуватися пропорційно кількості прочитаних книг і прослуханих лекцій «по темі»!
З Божою допомогою
Всі ми шукаємо лікарів і ходимо на курси — але надію покладаємо все ж на Бога. Розуміємо: як би багато сил і коштів ми не витратили на підготовку — усе буде так, як Бог дасть. Під час вагітності я стала частенько «забігати» в храм — помолитися за вдалі пологи та здорову дитину. Хоча до цього була, що називається, «християнкою-заочницею»: хрещеною, але нецерковною.
Можливо, мої страхи гнали мене в Церкву і змушували шукати чийогось сильного заступництва. А може, моя дитина була в той час ближче до Господа, ніж її лінива матуся, що відвернулася від Джерела Життя. Якимось чином моя, ще не народжена, донька звертала мене обличчям у потрібний бік і вчила молитися.
Третій — не зайвий!
Третій — це тато. Хоча... хто напевно визначить його «порядковий номер» у такій важливій справі, як пологи? Адже ми — родина, одне тіло. У нас спільні радощі й біди. Як же можна бути не разом у такий важливий день? Мій чоловік — слава Богу! — належить до тих чоловіків, чия участь у народженні потомства не обмежується п'ятнадцятихвилинною «справою» за дев'ять місяців до народження сина чи доньки. Ми від початку знали, що будемо народжувати разом. Разом і готувалися: читали, ходили на курси й відпрацьовували знеболюючий масаж. Чоловік у пологах — не споглядач, а помічник і навіть захисник. Коли я обговорювала нюанси майбутніх пологів з лікарем, від моїх наполегливих прохань зробити мені «епідуралку» він лише відмахнувся: «Ви ж із чоловіком народжуєте. Яка анестезія? Вона вам просто не знадобиться!» Так усе й було. Самотність і страх підсилюють біль, а моральна підтримка з боку коханого у поєднанні з масажем у його ж виконанні — творить чудеса!
Якщо чесно, розхожа «відмовка» майбутніх татусів від участі в пологах — «не хочу бачити, як дружина мучиться» — здається мені верхом боягузтва...
З днем народження, Марійко!
Напевно, усі чули про явище імпринтингу в світі тварин. Наприклад, коли щойно народжене лоша зебри дивиться на маму, він запам'ятовує малюнок її смужок, щоб потім завжди й скрізь її впізнавати та знаходити. А от якщо першим об'єктом такого «закарбування» виявиться чужа тітонька-зебра, її він і буде вважати своєю мамою.
Виявляється, у людей теж є імпринтинг! Він, звичайно, відрізняється від тваринного механізму — у тому сенсі, що маму дитина навчиться впізнавати в будь-якому разі!
Але все ж це абсолютно особливий стан немовляти в першу годину після народження, коли воно перебуває під впливом особливого коктейлю гормонів у крові. Вчені вважають, що в цей час дитина навіть володіє деякою свідомістю — тобто здатна усвідомити ситуацію, у якій знаходиться. Кажуть, що саме в ці хвилини малюк починає любити свою матір. Якщо він її бачить, звичайно.
Схоже, це правда. Я пам'ятаю погляд Марійки, яка щойно народилася і ще була з'єднана зі мною пуповиною. Погляд істоти, якій щонайменше тисяча років: усе розуміючий і нескінченно люблячий. Здавалося, вона хотіла сказати мені: «Ти моя мама. Я тебе люблю, а ти любиш мене. Тому все у нас буде дуже добре». Наш безмовний діалог перервав радісний татів вигук: «З днем народження, Марійко!»
Якихось півгодини по тому в дитячих оченятах замість мудрості віків — звичайна для немовляти розпливчастість. Але наш таємний пакт уже укладено: я постараюся стати для неї найкращою в світі мамою...
Письменник Сергій Довлатов так написав про свою доньку: «Колись її не було зовсім. Хоча уявити собі цього я не можу. І взагалі, чи можна уявити собі те, чого не було?»
Коли ми з чоловіком обговорюємо якусь подію давно минулих років, наша трирічна Маруся незмінно уточнює: «А я була?» Була, була, відповідаємо ми. Ти була завжди!