Ти мене поважаєш

 — Навіщо писати «шановна»? — спитала моя донька, заглядаючи через плече, у той час коли я складала пояснювальну записку її класному керівникові. 
 — Так заведено... у письмовому зверненні, — машинально відповіла я. Доньку така відповідь явно не задовольнила, і вона відійшла, насмішкувато бурмочучи про себе рядки з дитячого вірша: "глубокоуважаемый... глубокоуважатый...« 

 Це був один із безлічі ударів по моєму педагогічному самолюбству, які мені доводилося заслужено отримувати все частіше й частіше. 

Гра в асоціації

Ситуація з донькою змусила замислитися: що таке повага, чи розумію я суть цього явища сама, чи зможу навчити цього своїх дітей? І чи варто вчити? Чи це не пережиток радянського минулого? Чи не приніс наш час інші цінності й відтінки стосунків між людьми? Адже кажуть, що доба інформації — це доба скорочення дистанції та доба відчуження водночас. Тоді як повага — це, зовсім навпаки, певна дистанція і відсутність відчуження. Можливо, просто змінилися часи та звичаї?

Коли я ставлю собі запитання, бажаючи докопатися до суті поняття, спочатку зазвичай навідуються асоціації, що лежать на поверхні. Так, спершу приходили сумні образи — пошарпані життям люди в несвіжому одязі, розпиваючи міцні напої, наполегливо питали один в одного: ти-мене-поважаєш? Згадувалися мені й знеособлені, узагальнені директори шкіл, депутати з телевізора, начальники державних установ... Вони уособлювали формальний бік поваги, коли за словом не стоїть нічого, окрім необхідності підкреслити пошану до посади, професії, звання. Безперечно, така холодна повага необхідна для субординації начальника й підлеглого. Але ж значення цього слова криє в собі важливість, і ось це й не давало мені спокою. Пошуки продовжувалися.

Допомогли люди, які самі зверталися до мене по допомогу: ті, які переживали кризи родинних стосунків. Виявилося, що повага стоїть мало не на першому місці серед необхідних умов, без котрих не може бути родини. Дехто так і казав: якби мій чоловік (дружина) мене поважав, то все інше можна було б подолати. Або прямо протилежне — якби він (вона) заслуговував на повагу, то я ніколи б не поводився таким чином. Багато хто відкрито заявляє: спочатку заслужи на повагу....

Та чи можливо «заслужити» повагу людини, від якої чуєш такі слова? І від кого насправді залежить повага: від того, хто начебто має її домогтися, — або від того, хто хоче (або не хоче?) поважати? Якщо близька людина вимагає «заслужити» повагу, то вже одним цим проханням вона принижує, показуючи, що завдання партнера — зі штанів вистрибнути й довести, на що той спроможний.

Гадаю, повага залежить насамперед від нашої особистої здатності бачити цінність і значущість іншого. Скільки б учинків і подвигів не здійснювала людина, — поважати її або не поважати — залежить особисто від нас.

Ксеніні діти

Мені здається, що поняття поваги, розуміння важливості іншого в родині викликають найбільші труднощі, коли йдеться про дітей.

Одна ситуація врізалася мені в пам’ять. Пітерське літо, каплиця блаженної Ксенії на Смоленському цвинтарі. Довга черга вздовж могильних огорож. Є така традиція — тричі обходити каплицю з молитвою до блаженної. На жаль, часто ця традиція набуває якихось магічних форм. Я спостерігала картину: довкола каплиці стояли нерухомо близько десяти жінок, притиснувшись лобом до стіни, та із заплющеними очима молилися. Одна з прибулих стояла з донькою років п’яти, яка ридма ридала. Я прислухалася.

— Мамо, що сталося, чому ці тьоті сплять стоячи, вони вмерли?

Дівчинка була вочевидь налякана. Мати по-своєму намагалася її «заспокоїти»: смикнула за руку, пообіцяла купити шоколадку, зрештою, дала запотиличника. Дівчинка «заспокоїлась»...

Певно, ця жінка, котра прийшла до Ксенюші, не знала, як ставилася до дітей сама блаженна. Свята, яка не спізнала радощів материнства, дуже любила дітей. Заходила вона випити чаю до бездітної оселі — і за деякий час там лунав дитячий сміх. Варто було Ксенії погладити по голівці хворого малюка, як він умить одужував. У народі цих діток, народжених і зцілених за молитвами святої, так і звали — «Ксеніні діти». А для неї всі ці діти були Божими.

Зовсім інший дух панує в нашому ставленні до дітей. На жаль, це дух власництва. Моя знайома якось звернулася до священика із запитанням:

— Батюшко, підкажіть, що мені ще зробити зі своєю донькою? Вона не хоче ходити до храму. Я вже й сварила її, і карала, і пропонувала їй матеріальну компенсацію за кожну службу. А вона все гірше й гірше відгукується і про Церкву, і про мене.

— Що ж вас дивує? — спитав священик. — Богу нічого не варто зробити так, аби вона почала ходити до храму. Але подумайте, чому Він цього не робить. Можливо, Він значно більше поважає свободу вашої доньки, ніж ви? Можливо, варто зайнятися собою, адже це дивлячись на вас ваша донька робить висновки про церковне життя, тому їй і ходити до храму не хочеться.

За фактом народження батьки вважають дітей «своїми власними», адже вони їх ростять, оберігають, про них піклуються... І на цій підставі з повною впевненістю вважають, що мають право керувати дитиною, робити її «такою, як слід» — на їхню думку. Моя дитина, що хочу, те й роблю; як хочу, так і виховую. При цьому доволі часто все, що потрібно батькам від дитини — це аби вона слухалася, була успішною в навчанні.. і не заважала. На жаль, як психологу мені доводиться часто чути від батьків дітей будь-якого віку такі слова: як мені на неї вплинути, як змусити, як змінити, привчити? Кожний педагог знає хибність цих запитань. Запитання мають звучати інакше: що я роблю не так? у чому моя помилка виховання?

Повага не дається легко стосовно тих, кого годують з ложки й кому міняють мокрі штанці. Але складно — не значить неможливо.

Межі особистого 

Усе сказане можна віднести не лише до дітей, але до всіх тих ближніх, яких ми звикли вважати «своїми», ставлячись до них, відповідно, «по-свійськи». Прийняття когось за «свого» призводить до стирання меж, і як наслідок — до втрати поваги. Говорячи про межі, маю на увазі ту необхідну відстань, яка допомагає нам не злитися з людиною в ілюзії єднання, а залишитися на тій взаємно безпечній відстані, коли ми прагнемо розпізнати образ Божий у людині, не намагаючись її перекроїти за своїми мірками.

Ілюзія єднання, на думку деяких філософів, — це уречевлення людини, сприйняття її як тієї, що тобі належить. Як це відбувається, можна простежити на прикладі взаємин пристрасно закоханих людей.

Коли двоє закохані, вони прагнуть максимально скоротити дистанцію. Схожі погляди, звички, смаки. У партнері не помічаються недоліки, він видається ідеальним, створеним немовби «для мене». Природно, усе, чого хочуть закохані, — це стати одним цілим, стерти всі межі, відмінити все, що віддаляє їх один від одного. Стрімко скорочуючи дистанцію, партнери переходять межі один одного, і в яскравий період закоханості це приносить радість, дарує надзвичайні, неповторні відчуття. Виникає ілюзія єднання, але, звісно ж, до справжнього єднання ще дуже далеко. Переступивши межі, злившись з іншим, ми починаємо сприймати людину як продовження або частину самих себе, Альтер-его. Не помічаючи того, ми починаємо керувати нею, намагаємося її виховати, змінити; вважаємо, що маємо право жити її життям. Будь-які виявлені недоліки й просто особливості сприймаємо як такі, що лякають, вимагають пояснення та виправлення. Процес цей, як правило, болісний для обох сторін. Нерідко це призводить до розриву стосунків.

Якщо ж люди вирішують щось будувати далі, то на них чекає важкий шлях віддалення на необхідну відстань, вибудова меж, потрібних для повноцінного вільного життя в любові та довірі. Дистанція допоможе прийняти інакшість іншого: звички, риси характеру, відмінні від своїх погляди. Завжди є щось, чим людина не хоче ділитися, у чому вона хоче вирізнятися. І тут необхідна саме повага — до її справи, професії, життєвого вибору тощо. Як правило, відтворення необхідної дистанції досить болісне й може сприйматися як втрата близькості. Насправді ж, через біль і страх це може стати кроком на шляху до справжнього єднання, яке неможливе без взаємоповаги.

На думку відомого шотландського психіатра Рональда Лейнга, прийняття чужої індивідуальності завжди є загрозою своїй власній. Це можна пояснити так — якщо інша людина не підкорюється нам, непередбачена для нас, то будь-якої миті вона може піти (у тому числі й померти). Існування наповнюється тривогою, витримати яку людині без Бога неможливо. Життя втрачає ілюзорну безпеку. Саме уникаючи небезпек життя, яке ми не в змозі контролювати, ми створюємо певний образ людини, не помічаючи її справжню, істинну. У свою чергу, на це ображаються наші близькі, говорячи, що ми їх не бачимо, не чуємо, не рахуємося з їхніми поглядами та побажаннями, не поважаємо їхнього рішення. Відсутність поваги до близької людини призводить до залежних стосунків у родині. У них немає місця свободі й творчості.

Хотілось би навести слова нашого сучасника Євгена Гришковця.

«А бажання таке... Бажання, щоб нас усе-таки любили й поважали. Щоб мене любили й поважали. Але щоб любили й поважали не тому, що я чогось досяг у житті, не за мої старанність, працю й наполегливість, і навіть не за якийсь хист чи особливість... Щоб любили й поважали тебе не за те, що ти сильний чи сміливий, не за те, що ти розумний, бо довго вчився, не за те, що в тебе багато грошей, бо ти багато працював, і не за те, що в тебе є влада або все це разом. А потрібно, щоб любили й поважали просто тому, що ти є. Є, який би там не був. Ніхто з нас у цей світ не просився. Але ми є. І ми поки що звідси нікуди не збираємося. І нам потрібно, щоб просто тут кожного з нас любили й поважали тільки за те, що ми є. Любили й поважали. Нехай не сильно. Але щодня».

Знову повертаюся до вищезгаданих алкоголіків, і мені здається, що карикатура ця зовсім не випадкова. Не просто так люди, які перебувають на межі й вирішують свої проблеми за допомогою спиртних напоїв, запитують один в одного не про любов і дружбу, не про розуміння й прощення, а саме про повагу. Федір Михайлович Достоєвський, досліджуючи людську душу, не раз писав саме про це: «Усякий, хто б він не був і як би він не був принижений, хоч і інстинктивно, хоч несвідомо, а все-таки вимагає поваги до ­своєї людської гідності».

Справжня повага не повинна бути холодною, інакше з’являться «глубокоуважаемые» і «глубокоуважатые». Любов без поваги стає некерованим, недовговічним і небезпечним почуттям, яке зазіхає на свободу, руйнує особистість. Справжня любов завжди включає в себе повагу, визнання важливості іншої людини, прийняття її такою, якою вона є. Виховання в собі справжньої поваги — це насправді велика душевна праця, яка веде до зрілості. Адже в зрілої людини не виникає необхідності переінакшувати когось відповідно до своїх поглядів. Вона вже вміє бачити в іншому те, що закладене Богом.

Опублiковано: № 2 (68) Дата публiкацiї на сайтi: 24 April 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
15:35 29.04.2014 | ирина
мне 33 я не умею уважать.. собираю по крупицам знание как уважать других людей и когда научусь не переделывать людей.. молюсь
21:49 28.04.2014 | Иулиания
Прекрасные слова:"Истинная любовь всегда включает в себя уважение, признание важности другого человека, принятие его таким, какой он есть. Воспитание в себе подлинного уважения — это в действительности большой душевный труд, ведущий к зрелости. Ведь у зрелого человека не возникает необходимости переиначивать другого в соответствии со своими взглядами. Он уже умеет видеть в другом то, что заложено Богом." Спасибо.
20:56 25.04.2014 | Константин
Полностью согласен с авторами статьи, сам в какой то мере сам прошел через эти проблемы. Отсутствие взаимного уважения ведет к "убийству" чувств.
19:55 25.04.2014 | Ольга
Благодарна за тему. Очень не хватает уважения в семье, при том, учить ребенка и учиться нам с мужем нужно на равных, даже не знаю как так вышло. А вот на работе у меня интересный случай вышел, перешли с сотрудницей на ты и отношения испортились, перешли опять на Вы - наладились. Стали меньше "подробностей" друг-другу говорить, но зато как-то легче дышится и душевней стало. А тут как раз ваша тема. Век живи, век учись. Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: