Мудрість народна попереджає не зарікатися від тюрми й суми. Хтозна, як життя складеться завтра. Хтозна, з ким зіштовхнешся віч-на-віч, глибоко замислившись і повернувши за ріг. Я теж знати не знав, що цілих три місяці свого життя мені доведеться ховатися в чужому і незнайомому місті, а щоб на щось жити, працювати вантажником в овочевому магазині й там само спати, отримуючи ще півставки сторожа. Від кого і в якому місті я ховався ― сьогодні вже не важливо. Важливий один епізод мого тамтешнього життя, про який хочеться розповісти.
За два квартали від нашого магазину лежало старе міське кладовище. На ньому через брак місця вже давно нікого не ховали. Крізь могильні плити проросли дерева, все кладовище утопало в зелені, і я ходив туди гуляти у вечірні години між закриттям магазину й настанням темряви. Можливо, не в кожному місті світу знайдеться громадянин із прізвищем Рабинович, але на більшості кладовищ у нашій країні знайдеться єврейське поле. Галасливий, невгамовний, впертий, із запахом біблійної давнини, гарний і відразливий водночас, найдивовижніший народ на землі розбрівся скрізь, всюди полишивши сліди своєї присутності.
Та частина кладовища, де були поховані євреї, була з самого краю, і туди я ходив частіше. Спершу мене привабили написи на могилах і портрети померлих. Там були поховані євреї, які служили в Червоній армії. Ті, які повірили в революцію, повилазили на світ з усіх щілин російської провінції і стали під червоне знамено. Когось із них убили на війні, хтось до чогось дослужився. На їхніх могилах надписи були зроблені російською, а на фотографіях вони були зображені в гімнастерках і портупеях. Ці мені подобалися найменше. Більше подобалися старі з дивними, часом смішними для нашого вуха іменами. Подобалися їхні сумні очі й довгі бороди. Подобалося, що дружини їхні лежать поряд і відчувалося, що за життя вони були ніжними якоюсь інакшою ніжністю, яка рідко трапляється серед слов’ян. Там, де були надписи на івриті, до простої цікавості додавався священний інтерес, і я довго ходив серед могил Корфункерів і Зільберманів, Коганів і Каців. Якось не було нудно і мав, про що думати, і ніщо не віщувало, що я додумаюся до чогось особливого. Однак додумався.
У комірці, де я ночував, було Євангеліє. Я розгортав його іноді на будь-якому місці й читав. Читав, не все розуміючи, але із задоволенням. Коли відчував, що ситий і задоволення закінчилося, закривав. І ось одного разу вразила мене розповідь про багача й Лазаря.
Ви не смійтеся з того, що сторож овочевого магазину гуляє кладовищем і читає Євангеліє. І Боже вас убережи думати, що це неправда. Адже я не завжди був сторожем, і зараз ним не є. У ті часи я переховувався, і було від кого. Отже, і справи в мене були важливіші, а освіта і статус їм відповідали.
Так от, у розповіді про Лазаря й багача зачепила мене одна думка, а саме: багач у пеклі переживає за братів, які лишилися на землі. З досвіду мені відомо, що коли в житті людини настає такий жах, який ми передчасно називаємо пеклом, то можна перестати думати про всіх, навіть найближчих. Тоді лише виєш від душевного болю або тремтиш за шкуру. Багач, виявляється, був по-своєму добрим. Він, навіть потрапивши в потойбічний вогонь, зберіг у душі тривогу за родичів. Зворушливим було й прохання про те, щоби Лазар намочив палець у воді й охолодив йому язик. Здивувало й те, що вони за гробом один одного впізнали, і що там можуть бути довгі розмови між святими і грішними, між Авраамом і його нащадками. З цими думками я і заснув того вечора, скрутившись калачиком, як я люблю, на затхлій ковдрі синього кольору.
Наступного вечора я знову блукав серед християнських і єврейських могил, продирався крізь іржаві й колючі огорожі, розсував руками зарості папороті й думав про свої проблеми. Думка про те, що євреї, які лежать ось тут, де я зараз ходжу, схожі на євангельського багача, а може, хтось із них схожий і на Лазаря, прийшла до мене тихо й непомітно. Ніби сама собою. Я навіть не зупинився, продовжив прогулюватися, але ця думка раптом забарвила євангельську оповідь і навіть зазіхнула на більше. Сильно віруючим мене завжди важко було назвати хоча б тому, що в житті цього не видно. Але навчений ще в інституті Достоєвським, я думав і думаю, що істина ― Христос, а якщо істина ― не Він, то краще я буду з Христом, але без істини. Те, що євреї в Ісуса Христа не повірили, здавалося мені жахливою помилкою і великою трагедією. При цьому жодної неприязні до єврейського народу в мене ніколи не було.
І ось тут я подумав: адже там, за гробом, усі всіх упізнали. Побачили люди і Мойсея, і Авраама. Побачили й Ісуса Христа, і лише там зрозуміли свою помилку. Це ж напевно вони тепер просять, щоби хтось змочив палець і охолодив їм язик. Напевно, скаржаться, що їх неправильно навчили, або вони самі не хотіли думати про важливе, і ось так розплескали життя жменями, хто куди, а тепер мучаться... Мучаться, але про родичів думати не перестають. Нас вони, може, і терпіти не можуть, та вже своїх любити вміють. У нас діти поголовно то «телепні», то «незграби», а в них «Ося завжди чемний хлопчик». Так, принаймні, я тоді думав і вирішив таке: поки в житті моєму туманно, буду ходити сюди й читати мертвим євреям Євангеліє.
З того часу минуло вже достатньо років, та я і сьогодні дивуюся з тодішньої вигадки. Тепер би я цього вже не зробив. Або побоявся б, або сам би себе посоромився. Хоча зараз я знаю, що вирішив тоді правильно. Я багато потім спілкувався зі священиками і читав різні книжки. У Бога немає мертвих. Увага душі прикута до місця, де лежить тіло, адже там людина воскресне. Читання Євангелія ― це один із високих видів молитви. І, безсумнівно, покійні переймаються за живих і хочуть, щоб ті не повторювали їхніх помилок.
На роботі все було тихо й непомітно, а от навколо почала відбуватися всяка всячина. Стало коротити проводку. В магазин унадилися малолітні злодії, і ночі перестали бути спокійними. На додачу, в мене сильно заболів шлунок, і я перестав їсти. Зате з дому прийшла звістка, що справи вирішуються і скоро мені можна буде повернутися. Ті, хто шукав мене, самі почали переховуватися. Думка про дім тепло зігрівала.
На кладовище я продовжував ходити і читав там переважно Євангеліє від Іоанна. Там багато таких місць, де Господь звертався до іудеїв, які обступили його й тіснили. Він часом сварив їх, інколи вчив, бувало, погрожував і викривав, та вони так нічого до пуття і не розуміли. Голови їхні були напхані якимись своїми думками. А от чорно-білі обличчя з надгробків дивилися так, ніби розуміли все, що я читав, і це мене одночасно і лякало, і тішило. Читав я вголос, але не гучно. Знаходив зручне місце, читав розділ, потім просив у покійників вибачення за те, що потривожив, і відходив кроків на двадцять, на інше місце.
Так тривало два тижні. Я вже звик до них, до тих, кого звали Шломо і Хацкель, до тих, на чиїх могилах були написані слова про скорботу рідних і вигравійовано семисвічник. Аж тут надійшла новина про кінець моїх поневірянь. Можна було перелічити кишеньковий дріб’язок і навіть не повертаючись у комірку бігти на вокзал, щоб електричками діставатися додому. Так я і зробив. Наостанок прийшов на кладовище, та вже нічого не читав (Євангеліє було власністю сторожки). Просто посидів під деревами, вже на християнській частині. Було приємно дивитися на хрести, і було шкода, що вони не стоять у тій частині кладовища...
Я забув би цю історію, як забув сотні історій зі свого й чужих життів. Але вона пригадалася, коли серед моїх друзів усе частіше почали з’являтися євреї. Вони не заводили зі мною ґешефти, не робили шахер-махер і не готували гефільте-фіш. Вони взагалі не робили зі мною нічого єврейського, але з’являлися нізвідки, говорили зі мною про Бога, про Христа, про Суд, і потім ішли. Деякі стали моїми друзями, багато хрестилися, інших я навіть не пам’ятаю на ім’я, але за кілька років їх було багато.
І ось тут у мій важкий мозок прийшло ясне розуміння того, що очі з надгробків дивилися на мене з розумінням не даремно.
Євреї все ж уміють любити своїх і перейматися за них навіть із пекла.