Можливо, мистецтво слова так любить метафори* тому, що весь наш зримий світ — велика «метафора», яка оповідає про те, що більше за світ. Згадаймо Святителя Ігнатія (Брянчанінова), його роздуми «Сад під час зими».
* Метафора — це слово чи вислів, вживаний у переносному значенні для розкриття сутності одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрасністю. Метафора подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає раціональному декодуванню, наприклад: небо цвіте глечиками хмар; «небо вовняним шарфом кутає шию од вітру»; дерева у сріблі зими. Іншими словами, метафора — «згорнуте» порівняння, порівняння, в якому нема сполучника «як».
«Одного разу сидів я, дивився пильно на сад. Раптом запона впала з очей душі моєї: перед ними відкрилася книга природи. Ця книга, віддана для читання первозданному Адаму, книга, що містить у собі слова Духа, подібно до Божественного Писання. Яке ж вчення я прочитав у саду? Вчення про воскресіння мертвих, вчення сильне, вчення зображенням дії, подібної до воскресіння. Коли б ми не звикли бачити відродження природи навесні, то воно здалося б нам цілком чудесним, неймовірним. Не дивуємося через звичку; як узріли чудо, вже мовби не бачимо його!»
День світлого Воскресіння Христового завжди навесні, і цією «метафорою» Господньою користуються поети. Тема весни і тема світанку або очікування його майже обов’язкові у віршах про Пасху і Страсну седмицю.
Христос воскрес! Опять с зарею
Редеет долгой ночи тень,
Опять зажегся над землею
Для новой жизни новый день.
Еще чернеют чащи бора;
Еще в тени его сырой,
Как зеркала, стоят озера
И дышат свежестью ночной;
Еще в синеющих долинах
Плывут туманы… Но смотри:
Уже горят на горных льдинах
Лучи огнистые зари!
Они взойдут в красе желанной
И возвестят с высот небес,
Что день настал обетованный,
Что Бог воистину воскрес!
І. О. Бунін
До іншої «метафори» воскресіння ми теж настільки звикли, що не помічаємо. Зерно помирає в землі, щоби ожити в рослині. Про це нагадують і Господь (Ін. 12, 24) і апостол Павло (1 Кор. 15, 35–38). Цю «метафору» вмістив у вірші Ходасевич, і маємо підстави вважати, що в наступній поезії йдеться не лише про тілесне вокресіння, яке Христове Воскресіння обіцяє кожному з нас, але і про смерть для гріха і воскресіння в оновлене життя ще тут, на цій землі (Рим. 6, 5-11). Вірш написаний трагічного 1917 року.
Проходит сеятель по ровным бороздам.
Отец его и дед по тем же шли путям.
Сверкает золотом в руке его зерно,
Но в землю черную упасть оно должно.
И там, где червь слепой прокладывает ход,
Оно в заветный срок умрет и прорастет.
Так и душа моя идет путем зерна:
Сойдя во мрак, умрет — и оживет она.
И ты, моя страна, и ты, ее народ,
Умрешь и оживешь, пройдя сквозь этот год, —
Затем, что мудрость нам единая дана:
Всему живущему идти путем зерна.
В. Ходасевич
Про Різдво написано набагато більше вдалих віршів, ніж про Воскресіння Христове. І це можна пояснити. Всесвітню надприродну подію входження Господа в рід людський ми зустрічаємо всією своєю людською теплотою і зворушенням, а Воскресіння Господнє для нас іще незбагненніше, і наша радість не вкладається в слова. Світська поезія вміє говорити про людину, про її почуття, про стани душі, але те, що незрівнянно більше за людину, їй (поезії) непідвладне.
Окремо в цьому плані стоять вірші Б.Л. Пастернака. Він спромігся певною мірою ближче за інших підійти до надприродності подій Страсної седмиці. (Цікаво, що самого Воскресіння Пастернак не торкається, так само як не торкається його канонічний іконопис. Пасхальна ікона Православної Церкви — ікона «Зішестя в пекло»*).
* Диакон Андрей Кураев, Взрослым о детской вере, М. «Паломник» 2003, стр. 572.
У другому вірші з циклу «Магдалина» у Пастернака є чудова строфа саме про надлюдяність і надсвітовість хресної смерті Господа.
Для кого на свете столько шири,
Столько муки, и такая мощь?
Есть ли столько душ и жизней в мире,
Столько поселений рек и рощ?
У цьому ж вірші Пастернак дивовижно точно втілює богословську істину про те, що не випадково Господа страчено саме через розп’яття. Його Хрест пробиває тунель у товщі, яка відділяє нас від Бога і де живуть «духи злоби піднебесної», і відновлює втрачене богоспілкування для тих, хто піде за Ним*.
* Диакон Андрей Кураев, цит. раб. стр. 568.
Перестроятся ряды конвоя
И начнется всадников разъезд.
Словно в бурю смерч над головою
Будет к небу рваться этот крест.
А у вірші «На Страстной» відображення чудесності та надприродності подій здійснюється і через теми весни та світанку, і через властиве Пастернаку перемішування часу та простору («площадь вечностью легла»), і через співвіднесення хвилин з тисячоліттями, і через аскетизм ранньої весни, що передає, якими неприхованими у самій своїй оголеній сутності стоїмо ми (а не лише дерева) перед Страстями Христовими. Пастернак єдиний знаходить дивовижні слова для того, щоб розповісти про всесвітність і надсвітовість подій: «Сады выходят из оград, колеблется земли уклад: они хоронят Бога». І те, що дерева заглядають у церковні ґрати, і те, що берези ходять, відсуваючись перед хресним ходом із Плащаницею, — це вже не чудо, а прості реалії зрушеного з місця всесвіту. Ось деякі строфи із цього вірша.
Еще кругом ночная мгла.
Такая рань на свете,
Что площадь вечностью легла
От перекрестка до угла,
И до рассвета и тепла
Еще тысячелетье.
***
И лес раздет и непокрыт,
И на Страстях Христовых,
Как строй молящихся, стоит
Толпой стволов сосновых.
А в городе, на небольшом
Пространстве, как на сходке,
Деревья смотрят нагишом
В церковные решетки.
И взгляд их ужасом объят.
Понятна их тревога.
Сады выходят из оград,
Колеблется земли уклад:
Они хоронят Бога.
***
Но в полночь смолкнут тварь и плоть,
Заслышав слух весенний,
Что только-только распогодь,
Смерть можно будет побороть
Усильем Воскресенья.
Пасхальні дні дають нам змогу відчутніше доторкнутися до тієї радісної втіхи Благої Звістки, якою живуть святі, з якою йшли на смерть мученики, яка заповідана усім нам і природна для кожного християнина, який розмірковує про найдивовижніші і найславніші чудеса Божі й живе з ними. Поетично передати докорінну зміну, перетворення світу Спасителем, радість, і світло, і смисл, і любов, що весняною повінню розлилися у світі, вдалося недавно спочилому вченому та поету Сергію Сергійовичу Авєрєнцеву. У «Стихах о святой Варваре» протиставляється світ язичника Діоскора, батька Варвари, і те нове, заради чого без вагань прийняла Варвара тортури і смерть.
Ось світ Діоскора:
Большие звери терзают малых
на суше и в пучинах моря.
Кривого прямым не сделать,
и человек злее зверя.
Сердца людей — жесткие камни,
и слава Кесаря над миром.
А ось те, що відкрилося святій Варварі:
Я вижу в рубище — славу,
и свет — в темнице непроглядной.
До крови, до кости, до боли,
до конца и без конца — радость:
и земля и море проходят,
но любовь пребывает вовеки.
