Коли ми в школі проходили «Війну і мир», то перший десяток сторінок роману в тих виданнях, якими ми користувалися, було дано так, як в оригіналі, тобто французькою. Там, якщо пам'ятаєте, дія відбувається в салоні Анни Павлівни Шерер, і російське дворянство щебече між собою на різні теми єдиною улюбленою тоді мовою ― мовою Дідро, Руссо, Шеньє.
Наша інтелігенція схильна до самозабуття захоплюватися іноземщиною. Кажуть, коли митрополит Філарет (Дроздов) заручався найвищою підтримкою у справі перекладу Біблії на російську мову, імператор Николай охоче погодився з цією ідеєю, хоча сам читав Новий Завіт французькою. От я і думаю: якщо вже освічені люди на Русі мліють по черзі то від любові до заїжджих французів, то від любові до таких же німців, американців; якщо з такою пристрастю вбирають у себе чужорідні ідеї та світоглядні штампи, то, може, є сенс у тому, щоб кинути заклик: учіть китайську! Зараз поясню чому.
Людина звично мислить стереотипами. І «француз» у нашій свідомості традиційно пов'язаний із якоюсь безтурботністю, елегантністю, хрускотом круасана й аурою Монмартра. Свої асоціації є і для слова «росіянин», і для слова «американець», і для багатьох інших понять. Порівняльний аналіз асоціацій різних людей на ці слова показує, що всі ми уявляємо у зв'язку з ними дуже схожі речі. Точно так само, коли ми чуємо слово «цивілізація», у нас виникають цілком стійкі асоціації із сучасним західним суспільством ― ринковим, постіндустріальним, постхристиянським. Уся журналістська рать, за рідкісними винятками, хвалить цивілізований спосіб життя, маючи на увазі західні стандарти, а всьому іншому світові залишає такі властивості як бідність, дурість, хамство, бруд, недорозвиненість.
Між тим, у світі було і є дуже багато цивілізацій, кожна з яких мала свій світогляд, свій особливий погляд на народження і смерть, на їжу, природу, сім'ю, виховання дітей... Сучасним виродженцям із числа білого людства, людям, які ні в що не вірять і ні до чого, окрім збільшення банківського рахунку, не прагнуть, було б непогано знати, що світ усе ще барвистий, об'ємний, багатоликий.
Нам не треба сміятися над індусами, які спалюють мертвих. За цим обрядом у них стоїть стільки ідей, що на весь Гарвард до Страшного Суду вистачить. Це ми навчилися без молитви, без віри в майбутнє життя палити людей у крематоріях, як дрова. А індус, що стоїть біля похоронного багаття, хай не має правильної віри, але в нього хоч узагалі віра є. Він думає, сподівається, молиться. Він усе ще залишається людиною. І так у всьому: в народженні дітей, у їжі (якої, до речі, середньому жителю Індокитаю потрібно разів у десять менше, ніж середньому європейцю) і в безлічі інших життєвих питань.
Моя добра знайома розповіла мені про свою покійну подругу-китаянку. Подруга була майстром каліграфії. Знаєте такі довгі смужки рисового паперу з ієрогліфами, написаними чорною тушшю? Майстерності подібної каліграфії люди вчаться 8 років. За час навчання не можуть одружитися або вийти заміж, щоб різко не ламати емоційного настрою. Писати можуть тільки вірші або привітання, а якщо малювати, то тільки квіти або птахів (райська символіка, чи не так?). Під час письма відчувають себе самих пензликом у руках неба, і тому не п'ють навіть кави або чаю, щоб не прискорювати серцебиття. Таких нюансів там іще тисяча. І це всього лише мистецтво каліграфії, а в тому ж Китаї є ще й свої філософські системи, і бойові мистецтва, і живопис, і медицина ― і скрізь підхід такий же глибокий і скрупульозний. Додайте сюди багатовікові непорушні традиції поваги до вчителів і старших, шанування покійних, небачену працьовитість... У вас не виникло поваги чи навіть трепету перед цим дуже древнім народом землі, що зберіг своє унікальне обличчя в нашу пласку епоху лібералізму?
Від вашої поваги й трепету, взагалі-то, нічого не залежить. Усе одно ви носите китайські куртки, і ваші молодші брати граються китайськими машинками. Не виключено, що й комп'ютер на вашому робочому столі зібраний у Китаї. Можливо, що хтось із ваших родичів захоплюється фен-шуй, а ви відвідуєте секцію східних єдиноборств. Східні народи вміють увібрати західний технологічний досвід, але при цьому зберегти своє обличчя й не порушити власних коренів. І це тільки Китай, але ж є іще Японія, Індія, Корея... Не думаю, що зможу вам багато розповісти про культури цих народів ― для цього є фахівці. Та й багато хто з вас знає більше за мене в цій царині. Суть розмови в іншому: ті залізні ворота, за якими Схід дрімав століттями, відчинилися. На арену світової історії виходять мільярдні народи з надзвичайно глибокою культурою, з незвичною й незвичайною психологією. На цій арені їх зустрічаємо ми ― пристаркувата Європа, котра в старечому маразмі забула про християнство, яке дало нам усе.
За старою звичкою ми все ще дивимося, мов на дикунів, на весь навколишній світ, але незабаром нам доведеться змиритися. У відомій молитві Симеон Богоприємець назвав Христа Спасителя «Світлом на просвіту народам». Ми маємо незаслужене щастя належати до тієї сім'ї народів, які вже просвітилися цим Світлом. Ми ― працівники у тому винограднику, від якого Господь чекає плодів. Не знаходячи цих плодів у свій час, Господь віддає виноградник «іншим винарям». Чи не настає час, коли від нас, тих, які пишаються минулим, готуються забрати естафету історичної першості народи, більш готові до майбутнього?
«Тверезий, працьовитий народ», ― говорив Серафим Вирицький про китайців у ХIХ ст. Православ'я з'явилося на японських островах. Митрополит Николай (Касаткін), що став апостолом для Японії, писав у своїх листах архієпископу Никону в Росію, що людство ― ще занадто юний організм для того, щоб дивитися на нього як на висохле постаріле дерево. Ще є, ― казав він, ― багатомільйонні народи, які ніколи не чули про Христа. Особливо ж не чули православної благодатної проповіді, тобто явища християнства в дусі й силі. Адже Христос приходив не для того, щоб істинне Його вчення затьмарилося протестантськими й католицькими вигадками. А це значить, на думку святителя Николая, що в нашої православної вітчизни є своя місія та велике майбутнє.
Якщо ми не зуміємо виконати завдання внутрішньої місії, тобто воцерковлення широких верств людей, які у Христа хрестилися, але в Христа не зодягнулися, то ми принаймні можемо посприяти завданню місії зовнішньої ― залученню до Христа нехристиянських народів. Візантія впала під ударами османів, але перш ніж упасти, світильник віри віддала на північ. Ми теж звалилися у 1917-му. Зараз піднялися на одне коліно. Якщо випрямимося ― слава Богу, а ні ― потрібно передавати світильник віри тим, хто прийде за нами. Тому я й кажу: учіть китайську. Вивчайте, щоб зуміти проповідувати, а не для того, щоб читати «Книгу змін». Учіть також арабську, учіть хінді, вчіть фарсі. Залиште в спокої англійську з німецькою, або принаймні не старайтеся. Збережіть сили для вивчення мов і культур народів свіжих і одночасно стародавніх, народів багатовимірних і дивовижних, які все ще не знають Христа, хоч вони й не гірші за нас. Адже вони безсумнівно входять до числа «малих сих», про яких турбується Господь.
А для чого ще, скажіть, Росія на тисячі кілометрів свого кордону стикається з ісламським, буддійським, даоським та іншими світами? Адже має рацію Достоєвський ― ми сприйнятливі до розумового життя інших народів, ми вміємо перевтілюватися, ставати близькими для чужих. Але досі це стосувалося наших талантів у галузі літератури й мистецтва, і вектор нашої чуйності був спрямований на Захід. Можливо, сьогодні час увійти у складний світ Сходу, несучи з собою наше єдине багатство ― святе Православ'я. Якщо Схід прийме Христа, то тільки завдяки східному християнству: західне занадто багато зробило, щоб не бути сприйнятим.
На вулицях наших столичних міст ми часто бачимо стареньких туристів із Заходу. Мило всміхаючись, вони виповзають зі своїх комфортабельних автобусів і, згинаючись під вагою фотоапаратів, ходять по наших лаврах і соборах, площах і театрах. Така вся Європа в історичній перспективі. А десь на вулицях Делі чи Бомбея священні корови незворушно лежать на дорозі, заважаючи рухові. У парках і скверах Пекіна тисячі старих і молодих здійснюють традиційні гімнастичні вправи ― кожен у міру своїх сил. Схід уже не дрімає, він прокинувся. Він різноманітний і парадоксальний, як саме життя. Він чекає від Старого світу єдино корисного, що Старий світ може йому дати ― Розум Істини. Все інше ― від мікрохвильовки до космічних ракет ― він уже взяв.
Тому я кажу: вчіть китайську!
