У 1994 році в результаті збройного перевороту в Руанді до влади прийшли військові з племені хуту. На вулицях з’явилися блок-пости й ополченці-хуту. Місцеві ЗМІ почали підігрівати обстановку, називаючи тарганами усіх, хто належав до племені тутсі. Нова влада озброїла ополченців з допомогою мачете. Хвиля насильства і вбиств накрила Руанду.
Ця скупа хроніка дуже нагадує події в Україні. Ті, хто дивиться українське телебачення або читає українські новини, легко можуть переінакшити цю хроніку так:
У 2014 році в результаті збройного перевороту в Донбасі до влади прийшли бойовики із самопроголошеної ДНР і диверсанти з ГРУ. На вулицях з’явилися блок-пости й ополченці-сепаратисти. Російські ЗМІ почали підігрівати обстановку, називаючи фашистами і нацистами усіх, хто належав до прихильників єдиної України. Нова влада Донбасу озброїла ополченців з допомогою автоматів. Хвиля насильства і вбиств накрила Донбас.
Ті, хто дивиться російське телебачення або читає російські новини, легко прочитають ось так:
У 2014 році в результаті збройного перевороту в Україні до влади прийшли бандерівці з фашистської хунти. На вулицях Донбасу з’явилися блок-пости й ополченці, які виступили проти фашистів. Українські ЗМІ почали підігрівати обстановку, називаючи сепаратистами всіх, хто належав до противників фашизму. Нова влада озброїла нацгвардію і правосеків з допомогою автоматів. Хвиля насильства і вбиств накрила Донбас.
Якою б не була правда, очевидно, що наша історія зараз розвивається за тими ж законами, що й історія невеликої африканської країни — Руанди. Там усе скінчилося геноцидом, за 100 днів число вбитих склало 800 тис. чоловік (в основному тутсі), а це більше 10% населення країни. Якщо ми в Україні ще не дійшли до масового винищення, то лише тому, що взаємна ненависть поки не досягла потрібної точки кипіння. Але ж це ще не кінець.
Нам може здаватися, що ми — не такі. Ми ніколи не дійдемо до таких страшних звірств, які були в Руанді. Хто-хто, а я — людина хороша й розсудлива. Кого-кого, а мене до такого ніхто не схилить. Але краще не зарікатись.
У соціальній психології широко відомий експеримент Мілґрема. В ході цього експерименту піддослідному пропонували взяти участь у дослідженні здатності людини вчитися. Піддослідному довіряли роль «учителя», йому треба було навчати «учня». Експериментатор задавав «учневі» питання, а «вчитель» повинен був за неправильні відповіді піддавати «учня» дії електричного струму. За кожну наступну неправильну відповідь сила струму зростала на 15 вольт. Межею ж було 450 вольт. «Учитель» не знав, що Мілґрем досліджує не здатність людини до навчання під дією струму, а здатність людини противитись нелюдським наказам. Підсадний «учень» був актором і зображував біль, істерику і навіть втрату свідомості під час «дії» уявного струму. Якщо «учитель» відмовлявся «бити» струмом «учня», експериментатор авторитетно закликав «учителя» продовжувати експеримент, збільшувати силу струму, незважаючи на крики та вмовляння катованого «учня». Тільки якщо «учитель» категорично заявляв про вихід із експерименту або чотири рази поспіль намагався протистояти авторитету експериментатора, катування припинялося. Так от, якщо описати цей експеримент випадковим людям, 100% із них заявлять, що ніколи в такій ситуації не дійдуть до того, аби вдарити іншу людину струмом силою в 450 вольт. Опитані експерти-психологи досить одноголосно передбачили, що лише 1% людей (тобто лише явні садисти) зможуть дійти до кінця, до 450 вольт. Однак результат експерименту всіх шокував: 65% учасників підкорилися волі експериментатора і дійшли до 450 вольт. Це означає, що 2/3 людей легко вчиняють злочини у разі, якщо вони впевнені, що не несуть за них відповідальності. Тому не варто бути аж такими впевненими, що руандський сценарій у нас не повториться, що ми не такі.
Рік тому на російську мову було перекладено книгу ще одного соціального психолога Ф.Зімбардо, автора не менш відомого Стенфордського тюремного експерименту. В ході цього екперименту добровольців із цілком благонадійних членів суспільства випадковим чином поділили на «ув’язнених» і «наглядачів» і попросили пожити в уявній тюрмі. Через 5 днів експеримент довелося припинити через жорстокість, яку стали виявляти «наглядачі» до «ув’язнених». Зімбардо назвав свою книгу «Ефект люцифера, або чому хороші люди перетворюються на злочинців». Вивчаючи результати психологічних експериментів, а також історію Другої світової війни, геноциду в Руанді, він намагається відповісти на питання, чому ж хороші люди вчиняють нелюдські злочини. З його роботи можна виділити три основні фактори, які призводять до масового насильства:
1) Дегуманізація жертви. Вчинити насильство значно легше, якщо відмовити жертві у людській гідності. У Стенфордському експерименті «ув’язнених» не називали на ім’я, а лише за номерами, за ними закріпленими. Нацисти називали євреїв щурами і паразитами. Хуту називали тутсі тарганами. І сьогодні ми чуємо нескінченний потік принизливих прізвиськ, які відмовляють людям у людській гідності: майдауни, майдануті, фашисти, нацисти, хунта, карателі, бандерівці, укри і т.д. З ішого боку їм намагаються відповісти: колоради, ватники, рашисти. Важко убити людину, в якої є сім’я, діти, свої мрії, прагення, своє уявлення про щастя, є ім’я і прізвище. І значно легше вбити «фашиста» або «ватника», адже це вже ніби й не люди.
2) Деіндивідуалізація агресора. Значно легше агресія виявляється тоді, коли панує атмосфера анонімності та знеособленості у натовпі. Якщо ніхто не знає, що це саме я, то мені легше чинити беззаконня. Темні окуляри, розфарбовані обличчя, різноманітні маски, однакова військова форма, що зливає натовп у єдине ціле, яке неможливо розкласти на окремих людей, — усе це сприяє проявам насильства.
3) Наявність системи або авторитету, на які людина перекладає відповідальність за свої вчинки. Іноді ця система чи авторитет можуть бути взагалі надуманими й неіснуючими, головне, щоб людина сама із себе зняла відповідальність і переклала її хоча б і на щось, чого зовсім не існує. Різноманітні організації, польові командири, органи влади (як законні, так і самопроголошені), уявні особливі порядки воєнного часу, — на все це легко можна перекласти відповідальність і звільнити свою совість.
Але що ж можна зробити, аби не повторити шлях Руанди? Більшість із нас мало впливає на хід історії: інші люди тягнуть за ниточки, придумують, як ліпити суспільну думку, як досягти своєї вигоди за рахунок народу... І все ж на своє місце в історії може впливати кожен. Християнин просто зобов’язаний опиратися переліченим факторам, щоб не стати учасником якогось злочину над людьми. Християнин може протиставити цьому віру в те, що кожна людина є образ Божий. Кожна людина покликана Богом від небуття до буття тому, що Бог полюбив цю людину. Тому і я як християнин не можу, не маю морального права принижувати будь-яку людину, відмовляти їй у людській гідності, не бачити в ній людину. Також християнин знає, що Бог його бачить завжди, і сховатися від відповідальності перед Богом за чужою спиною не вийде. Обманути можна себе, інших, але Бога — не обманути ніяк. Тому ні система, ні командир, ні маска не звільняють від відповідальності перед Богом.
Більшість християн скажуть, що вони й так усе це знають, і для чого було мучити цими розповідями про Руанду та психологічні експерименти? Але чомусь і серед християн повно людей, які киплять злобою на «фашистів» або на «ватників». Багато із нас, знаючи Євангеліє і знаючи заповіді, усе ж дозволяють собі вирощувати в душі ненависть до тих, хто думає інакше. То може, коли закрутиться криваве побоїще, багато християн дозволять собі позбавляти життя тих, кого вони зненавиділи, з такою ж легкістю, як допустили в серце ненависть?
Якщо ми християни, то наші головні вороги — це смерть і її причина — гріх. А значить, той, хто інакше уявляє своє щастя і майбутнє нашої країни — не ворог мені. А ось той, хто каже мені, що така людина й не людина зовсім, а «фашист» або «колорад», і таким чином схиляє мене до гріха, така людина працює на того, хто перший згрішив, на диявола. А ті, що піддалися цьому темному впливу, заражаються ненавистю до опонентів і принижують їх, відмовляючи їм у людській гідності, ті не просто грішать, але й підливають олії у вогонь конфлікту. Поза сумнівом, якщо не загасити цей вогонь, ми докотимось до Руанди. Такий закон розвитку ситуації. І нехай кожен знає: будь-яке принизливе слово на адресу тих, хто мислить інакше — це його особистий вклад у той страшний вогонь, що спустошує нашу країну.