Померти в чоботях

Війна — це біль, кров і страх. Кожну мить в якомусь куточку планети ведуться військові дії. У новинах раз за разом передають про нові жертви і обстріли, і серце стискається від неймовірної безпорадності, від неможливості хоч щось змінити. Втім, є й інша війна. Про неї не дізнаєшся з телерепортажів, але кожен з нас є солдатом її невидимих фронтів. Результат цієї війни безпосередньо залежить від кожного.

Я ніколи не хотів бути військовим. Коли я потрапив до армії, служба обтяжувала мене, я важко звикав до незнайомого колективу і завжди відчував свою самотність, що впліталась у стройові заняття, бойові чергування і наряди по їдальні. Поступове миготіння днів під сорокаградусну російську спеку і гостру, як ніж, підмосковну завірюху, здавалося мені безкінечним, як дні рабів на галерах або ночі невиліковно хворих в туберкульозному диспансері.

Якось я зайшов у спортзал при нашій частині і побачив там, у качалці, величезного єфрейтора, що вижимав штангу вагою більше ста кілограмів. Він приходив сюди регулярно, начальство довіряло йому ключі від залу і дозволяло пропускати всякі там спортивні кроси і політзаняття. Ось хто відчуває себе привільно на армійській службі — подумав я. Сам собі господар. Настукає по голові будь-якому казарменому придуркові. Ось кому армія — мати рідна.

Але якось єфрейтор сів на лавку, витер піт з чола величезною долонею і звернувся до мене з абсолютно дитячою інтонацією:

— Віриш, якби зараз сказали: йди додому, вільний — я б у цих трусах, нічого не взявши з собою — вийшов би звідси і пішов пішки. Побіг би...

Він виявився таким же, як і я, — вирваним із звичного цивільного життя з татом, мамою і до болю знайомим пейзажем за вікном.

При всьому неприйнятті казармених буднів, офіцерів я поважав. У них була спокійна чоловіча сила. Навіть коли вони пили спирт і віддавали накази загальмованими голосами — я все одно відчував цю силу. Завдяки їй всі, хто приходив сюди воювати, залишалися в цих снігах назавжди, або, якщо пощастить, тікали і пояснювали потім онукам, з ким їм ніколи не варто воювати.

Як не дивно, мене, абсолютно неармійську людину, завжди проймала одна процедура — розведення частини на плацу. Офіцери в парадних мундирах, солдати в сірих «п/ш» (напівшерстяні кітелі — зимова форма одягу) проходили під команду «струнко» перед трибуною, де, тримаючи руку біля козирка кашкета, застиг командир частини. Звучав марш слов’янки, і ми були єдиною сім’єю, готовою на будь-які випробування заради захисту тих, кого ми любимо, тих, хто залишився удома.

Напевно, це відчуття не має часової прив’язки — солдат, штовхаючи свою сорокп’ятку до безіменної висоти в сорок третьому році, теж відчував себе часткою величезної армії, яку неможливо перемогти.

 

Я згадую, як набагато пізніше, вже будучи цивільним, відслуживши термінову службу, я перший раз здавав кров. Це була захоплююча процедура. Річ у тому, що мій батько не витримував вигляду крові — він непритомнів. Коли я потрапив до травматології з переломами руки, він довго не міг мене відвідати — боявся, що втратить свідомість, побачивши перебинтованих пацієнтів нашого відділення. Мені його чутливість передалася у спадок. Але частково. Здаючи кров на аналіз, я намагався не дивитися на шприц і завести розмову з медсестрою на яку-небудь відволікаючу тему.

Коли в Іонінському монастирі після традиційного чаювання по четвергах оголосили, що потрібний донор для онкохворого хлопчика, я вирішив спробувати здати кров — якщо співпаде група. У наступну секунду координатор бази донорів сказала — друга позитивна. Це була моя група. Отже, мені пропонувалося спробувати здати 300 грамів плюс тридцять на аналіз — разом 330 грамів. Для того, щоб їх влили іншій людині з метою продовжити її життя. Я збирався навіть не перевести бабцю через вулицю і не кинути гривню в капелюх жебракові, не зробити яку-небудь іншу добру справу. А буквально — віддати ближньому частину своєї крові. Це була жертва, реальність якої неможливо заперечувати, як неможливо заперечувати посудину зі склянкою крові, щойно викачаної з твоєї вени.

Я попросив медсестру — літню вірменку — поговорити зі мною під час процедури. «Навіщо?» — здивувалася вона. — «Ну, я не дуже добре переношу сам процес». — «А чому ви не сказали? Вам не можна здавати кров!»

Я ледве-ледве її заспокоїв, ліг на кушетку і просунув руку у віконце, де мене вже чекали гумовий джгут і шприц. Медсестра відкрила пляшечку з нашатирем і помочила в ньому ватку. На всяк випадок. Я працював кистю, базікав з медпрацівником, потім хвилин двадцять лежав, затискаючи ліктем проспиртовану ватку.

 

Коли я їхав додому сорок п’ятим маршрутом, люди в автобусі озиралися, помічаючи ватку на моїй руці. Безглуздо заперечувати, що мені це було приємно. Я відчував себе солдатом після поранення, отриманого в бою. Я пригадав, що мені сказала лікарка в реєстратурі, коли я назвав прізвище хлопчика, для якого прийшов здавати кров: «А вони тільки що пішли з мамою. Вони готуються до операції, і мама сказала, що донорів немає, — вони нікого в Києві не знають».

Це була неправда: один донор був — це я. Я декілька років ходжу в церкву і знаю, хто радіє, коли немає донорів. Коли немає доброго слова для того, хто впав у смуток. Немає грошей на ліки для хворого. Немає листа для батька, що чекає звісточки. Всім цим проявам нелюбові радіє той, хто не знає, що таке любов. Радіє лукавий.

Його розрахунок у випадку з цим хлопчиком був гранично простий. Вони з мамою приїхали до Києва — у них немає знайомих, щоб здати кров. У мами, можливо, немає грошей на донора. Правда, залишаюся ще я, людина, яка почула оголошення. Але... людина, яка боїться вигляду крові. Якій немає жодного резону відпрошуватися з роботи, вставати раніше і пиляти на інший кінець міста, щоб позбутися 330 грамів власної крові.

Я їхав у маршрутці, чітко усвідомлюючи, що обламав його. Того, хто побудував цілий ланцюжок несприятливих обставин, кінцевою ланкою якого була одна фраза: «А мама сказала, що донорів немає». Мій вчинок здавався мені влучним пострілом. Вдалою кулею, випущеною снайпером. Бомбою, що впала на ворожу позицію. Я розумів, що у всесвітній боротьбі добра і зла, що ведеться від створення світу, цей епізод був маленьким, крихітним фрагментом. Боєм місцевого значення. Забрудненою багнюкою сорокп’яткою, яку тягне на висотку знесилений солдат з однією лише метою — встигнути поставити її на пряме наведення і зупинити танк, що повзе сюди ж, але з іншого боку. І цей бій місцевого значення я виграв. Я не знав, що відбувалося у цей момент на всьому театрі військових дій. Я ніяк не міг на нього вплинути. Але на моєму відрізку фронту танк, що горить, сповзав вниз, брязкаючи перебитими гусеницями. Я відчував себе часткою величезної армії, що веде бої по всьому фронту. Деяких солдатів я знав у обличчя — дівчину — координатора бази донорів. Молодих людей, які їздять в дитячий будинок і займаються в ізостудії з дітьми, хворими на рак.

Війна. Весь світ у стані безперервної війни. На території, де правлять зиск і самолюбство, завжди не вистачатиме крові для операцій. Грошей для людей похилого віку. Ласки для сиріт. Тому що накази, які віддає джерело всіх цих «цінностей», вбивають в нас любов. Краплю за краплею.

Але я розумів і інше: весь світ, побудований на вигоді й зиску, безсилий перед тими, хто підкоряється наказам Боголюдини, що перевернула столи торговців у храмі.

Я пригадав Послання до Ефесян апостола Павла. Він писав його, знаходячись в ув’язненні. Апостол дивився на римського солдата, що стояв на варті, і в його думці народжувалися військові алегорії: Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовість Євангелії миру. А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже.

 

Я ніколи не хотів бути військовим. Але я просто не розумів — хто, з ким і проти кого воює. Коли людина приходить до розуміння власної гріховності, починається боротьба з лукавим і його бісами всередині себе, у власній душі. Потім, ставши господарем власних думок і вчинків, християнин починає переслідувати ворога всюди. Це постійний стан війни. Стан подвижництва.

На Дикому Заході про людину, готову йти до кінця, говорять: «Він помре в чоботях». Тобто, йому не судилося померти в ліжку, тихо згаснувши від хвороби. Він помре в битві. Або по дорозі в нові землі. Воїн завжди в дорозі. Завжди в чоботях. Та й після смерті — навіщо їх знімати, адже потрібно йти на Страшний Суд. Там можна буде дізнатися справжню цінність твоїх земних вчинків і нарешті побачити Головнокомандуючого.

Опублiковано: № 3 (39) Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2009

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Померти в чоботях

Померти в чоботях

Олександр Іваницький
Журнал «Отрок.ua»
Я збирався не перевести бабцю через вулицю і не кинути гривню в капелюх жебракові, не зробити яку-небудь іншу добру справу. А буквально — віддати ближньому частину своєї крові. Це була жертва, реальність якої неможливо заперечувати, як неможливо заперечувати посудину зі склянкою крові, щойно викачаної з твоєї вени.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 17 з 17
15:00 25.08.2010 | Марина
Я несогласна с последним комментарием. Интересно, какие это обряды вы называете бессмысленнми? Без церковных таинств не разгребешь тот хлам в душе, который не пропустит даже мысли про бескорыстное доброе дело. А земля русская возникла из православной веры, которую вы автору статьи вменяете за вину, на ней только и держится.
В 1941 году наша армия тоже была не готова, не обучена, но вышла победителем, потому что не всю веру уничтожили советские идеологи.
Про офицеров у вас тоже какое-то странное представление - это я вам говорю, как дочь офицера и как прихожанка храма, в котором настоятель бывший летчик-истребитель.
17:23 22.08.2010 | Гигорий
Написано здорово, у парня определенно есть талант. Я верю что добрые дела можно совершать и без убеждения, что совершаешь их вопреки "Лукавому, который радуется". Жалко что молодой мозг этого человека так затуманен верой, хотя и здорово, что эта вера ведет его на преодоление самого себя, своих страхов. Главное, что силы свои он тратит не на бессмысленные обряды в церкви, а на реальные дела. К сожалению стоит признать, что армия наша - это коллос на глиняных ногах, две трети ресурсов армии идут на собственное поддержание. Солдаты неумелы и плохо обучены, офицеры, брошенные государством, не видят смысла в этой службе и своей жизни, и просто спиваются. Хорошо что у нас есть пока силы на последний удар, на этом и держится земля русская. А когда приедет он, последний день, сапоги уже никому не понадобятся.
10:19 16.05.2010 | intel
Очень хорошая статья. Вполне мужская: именно мужчин отличает чувство и сознание собственной ответственности за судьбы мира, способность обоснованно обобщать и видеть в единичном факте глобальную тему.
15:04 22.12.2009 | Вадим
Хорошая статья,спаси Бог,но такое впечатление,что ее писала девушка.Как-то сильно раздушевно,по-женски.
А вообще спасибо за статью.
09:09 30.09.2009 | Ксения
Спаси Вас Бог!Нужная информация!
13:42 28.09.2009 | Николай Б.
Хорошая статья. Я удовлетворён.
17:42 27.09.2009 | Анастасия
Спасибо за статью. Простыми, близкими к сердцу каждого словами Вы говорили об особенно важных, глубоких вещах. Мне кажется, что каждый человек, готовый стать на "фронт" против нечистого, должен чуть ли не наизусть выучить статью, и, поднимая голову, делать первые шаги для настоящей борьбы. Спасибо!
14:07 25.09.2009 | Светлана
Не пойму, в чем смысл цитаты И.Брянчанинова? В том что автор само-любуюется, само-восхваляется, само-.... Но ведь это страницы журнала, а не частная беседа с каким-то хвальком. Это достойный пример для подражания. Я,например, причаститься не могу по благословению - все наваливается. Человек же смог свернуть горы, без преувеличения. Значит и мы сможем. Ведь тот кто хочет сделать ищет пути преодоления, а тот кто не хочет делать ищет причины для оправдания. Великолепная, потрясающая статья. Я очень нуждалась именно в ней - нет ничего невозможного для помощи Божией. Невозможное человекам - возможно Богу. Спаси Господи, Александра. Так держать.
09:13 18.09.2009 | Жанна
Дам почитать сыну.
Автору -признательность и уважение за порядок в мыслях и духовный настрой.
15:59 17.09.2009 | Андрей
Причем тут восторги собственными подвигами? Статься написана не для восторгов, а для читателей. Это еще один "меткий выстрел" автора.
13:52 16.09.2009 | Николай
Да, восторги собственными подвигами выглядят малость подозрительно. Хотя может и к лучшему что автор не играет в смиреннословие как это случается с некоторыми православными неофитами. Но хрен редьки не слаще.
14:14 13.09.2009 | Андрей
Святитель Игнатий (Брянчанинов):

"Подающим милостыню
Господь заповедал
подавать ее втайне;
упражняющимся в молитве
повелел молиться в
уединении замкнутой
клети; постящимся
повелел скрывать
пощение. Добродетели эти
должны быть совершаемы
единственно с целию
угождения Богу, с целию
пользы ближнего и души
своей. Не только от взоров
человеческих должно быть
утаено наше духовное
сокровище, но и от
собственной нашей шуйцы.
Похвала человеческая
окрадывает наши
добродетели, когда
совершаем их явно, когда
не стараемся скрывать их, -
и мы неприметным образом
увлекаемся к
человекоугодию,
лукавству, лицемерству.
Причиною этого -
повреждение наше грехом,
болезненное состояние
душ наших. Как недугующее
тело нуждается в
осторожности от ветров,
холода, различных яств и
напитков, так и
недугующая душа
нуждается в
многообразном хранении.
Охраняя наши добродетели
от повреждения похвалами
человеческими, мы должны
охранять их и от живущего
в нас зла, этой шуйцы
нашей, не увлекаться
помыслами и мечтаниями
тщеславными, тщеславною
радостию и тщеславным
услаждением, которые
являются в нас по
совершении добродетели,
отнимают у нас плод ее."
Помолитесь за меня.
15:21 11.09.2009 | Ирина
Хорошая воинственная статья!:)))
Да спасет вас Господь!
10:07 11.09.2009 | Галина
До слез тронуло...самая суть христианства раскрыта..Спаси Господи, автора!
09:16 11.09.2009 | Yarick
Спасибо за хорошую статью
08:45 11.09.2009 | Рустик
Хорошая статья, спасибо.
04:48 11.09.2009 | Swetlana
Спаси Господи автора за статью! Очень впечатлило! Отдавая свою кровь человек отдает часть себя во имя жизни и любви к ближнему. Думаю, что воины (и воины Христовы), и доноры наиболее полно исполняют закон Христов: возлюбив Бога, от полноты любви (Бог есть Любовь)возлюбили ближнего...Есть над чем задуматься, чему поучиться и посмотреть на себя со стороны! Спасибо еще раз!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: