Похмурий київський ранок. Перед зйомкою він зазирнув до редакції «Отрока» начебто для екскурсії… Шлях до відступу був відрізаний, міцна кава розлита по філіжанках, розмова почалась. Ось він — Сергій Маковецький: аристократична статура, низка ролей на сцені й екрані та… київське босоноге дитинство. Людина, що сидить переді мною, — наочна ілюстрація сентенції «per aspera ad astra» — «крізь терни до зірок». Людина, яка пройшла шлях від монтувальника декорацій до найвідомішого актора театру і кіно неосяжного пострадянського простору.

«Це читають і дивляться»

Сергію Васильовичу, популярним став вислів Леніна про те, що кіно — найважливіше з мистецтв. Наскільки це актуально зараз?

Наскільки я пригадую, там ще є доповнення: «Кіно — найважливіше з мистецтв в епоху загальної неписьменності». Ваша цитата висмикнута з контексту, так само як: «У нас немає сексу». Адже в оригіналі звучало: «У нас немає сексу на телебаченні». Ви можете уявити, яке жахливе життя потім улаштували тій жінці, що це сказала? Ось що таке висмикнути з контексту слова.

Хіба ж наша епоха не є безграмотною?

Ні, я не вважаю, що зараз епоха загальної безграмотності. Сучасне покоління, яке знайоме з комп’ютером, на «ти» з Інтернетом, — не безграмотне, а розумне, і, можливо, навіть талановите. Питання полягає в тому, що ми трохи стали іншими, і тут уже грамотність або безграмотність не має аж ніякого значення. Є грамотність як начитаність від книжок, а є розум душі. Ми стали безграмотні й у чомусь бездуховні. Ми нетерплячі, немилосердні, не любимо поруч успіху іншої людини. Мені здається, що ми потроху змінюємося, і не в кращий бік. Що з нами відбувається — я не знаю. Але це повсюди — нетерпіння, злість, роздратування, гнів. Ми себе занурили в такі пристрасті…

Як же не розгубити себе, коли людина стає все менш цілісною?

Наш час дуже складний, складний і цікавий. Та якщо є батько і мати, внутрішні засади, закладені бабусями й дідусями, якщо є пам’ять про своє коріння — тоді Інтернет і комп’ютер не злякають. Головне питання — як зберегти душу, незважаючи ні на що. Що треба робити? Або це від мами і тата, або це дуже серйозна праця, вміння зберегти себе. Не завжди виходить. Ми грішні — на землі живемо, а не на небі. А втім слід трудитися. Намагатися. Ні на що не звертаючи уваги — тим більше в наших професіях.

Зараз модно звинувачувати у всіх бідах телебачення, Інтернет і ЗМІ в цілому. Але питання «хто винен?» та «що робити?» і далі лишаються відкритими…

Я не хочу казати, що вина лежить лише на телебаченні, або ще когось звинувачувати. Винні ми всі. Так, телебачення дозволяє собі дуже багато. Наприклад, знімати програми, котрі неможливо дивитися. Коли начебто нічого не треба робити — і ти зірка, і ти популярний. Не треба вчитися, мучитися ночами. Пішов на реаліті-шоу — і ти знаменитий, їздиш собі з концертами. Але найгірше, що публіка йде на ці концерти, збираються цілі стадіони. Ви туди не підете, я не піду, а молодь іде. Забороніть їм ходити — буде ще гірше. Тому що будь-яка заборона вмить породжує нові «наперекір»: ви мені забороняєте, а я наперекір, ви мені не даєте, а я наперекір, ви кажете: «гаряче», а я — наперекір, доки не обпечуся. Але вже як один раз обпікся, другий.., то, може, з віком зрозумію?

Сьогодні мене засмучує, що все можна. Немає нічого святого. Можна у той час, як твої однокласники б’ють когось на шкільному подвір’ї, знімати це на мобільний телефон. Можна знімати вмираючу акторку в лікарні — потайки, підпільно, знову-таки, мобільними телефонами. У неї останні години життя — можна знімати це, а потім друкувати в газеті. Або робити фільми про покійних акторів — і та-а-ак коментувати… І щоразу, як ти починаєш говорити з «авторами», тобі кажуть: «Це будуть читати» або «Це будуть дивитися». Ось що мене засмучує.

Масова культура висуває свої вимоги.

Якщо я буду на сторінках газети намагатися серйозно розповідати про якийсь персонаж, мені скажуть: «Це нецікаво». І тут же зупинять мене запитанням: «А були якісь цікаві випадки?» Я кажу: «Так, — з’їли, розчленували, засмажили, закопали…» Це, на жаль, цікавить. Отже, так вчать. Такий стиль — усе можна, і немає нічого ганебного. Все продається і все купується. Знаєте, кажуть: «Це дивляться, це читають».

Ось тепер знаходять якісь-то документи, ставлять пам’ятники іншим героям — героями стають люди, що воювали на боці фашизму. Я не люблю, коли історію змінюють на догоду часові. А з іншого боку, якщо таке відбувається, то для чогось це потрібно. Знову — випробування. Адже всі ці випробування, непевні часи — вони для чогось. Коли знищували храми, вбивали священиків, монахів закопували в землю, коли спалювали ікони. Минає час — і, напевно, ми самі розуміємо, для чого це було потрібно. Безліч святих мучеників перед престолом Господнім моляться за нас, грішних.

Покликання. Помилки

Як знайти себе? У наш час можливостей багато хто з молодих людей страждає в пошуках покликання, не знаючи, чого бажати.

Я не можу відповісти на запитання: «Як знайти свою стежину?». Просто йти нею. І лише нею. Відчув, що не туди зайшов, — тоді з Божою допомогою зміни своє життя. Якби ж то ми знали, як знайти себе... Якби ж були рецепти… Таж рецептів немає…

Що побажати молоді? Пам’ятати про те, що в будь-якому вчинкові Господь нам допомагає, прагне допомогти, а ми чомусь весь час від Нього відвертаємось. І щоразу нашими вчинками ми підсилюємо Його криваві рани. Не хочу бути ментором, але нехай молоді завжди пам’ятають, що в них усе життя попереду, і надто легко це життя перекреслити.

Одних помилки вчать, інших — калічать. Кажуть, кожен має право на помилку. А ви як вважаєте?

Можна іноді помилятися. Головне — вчасно зупинитись і зрозуміти, що це помилка. Молодь собі завжди набивала ґулі. А як інакше? Тому вона і молодь, що вона смілива, відверта, освічена. Працює, живе з розмахом. Слава Богу. Нехай набиває ґулі.

На жаль, помилки не завжди вчать. Щоразу все ж наступаєш на ті самі граблі. І скільки б ти собі не твердив: «Обійди стороною», знову — по лобі. Та ми все ж розумні істоти, і слід усвідомлювати що зробив, навіть якщо зробив недобре. Адже Господь допомагає, якщо прийти і щиро покаятися… Та бувають помилки і в зрілому віці. Ви думаєте, чужий досвід учить? Буває, у мене питають: «Ролі Вас чому-небудь навчили?» Ні. Начебто я мав би бути готовим до всяких несподіванок. І все-таки ти завжди робиш свої власні помилки — персонаж тут тобі не допоможе. Тому і в зрілому віці робиш помилки, головне — зрозуміти це і намагатися наступного разу цього уникнути. Або вибирай собі інші граблі — трохи менші, дитячі, скажімо так, грабельки.

Чи необхідно в молодості мати чітку мету?

Та чому зразу мати мету? Це, мабуть, нудно. Ось уявіть собі — вам 15 або 16 років, а у вас уже все розписано на папері. Уявіть собі, наскільки вам буде нецікаво так жити. Такою ви будете правильною, позитивною, хорошою людиною, — дай Вам Бог здоров’я! Є такі люди, котрим одразу відомо, куди вони хочуть себе направити. Однак, як правило, людина рухається в один бік, у другий, зупиняється, захоплюється одним, другим, третім, потім щось саме відпадає, — як у мене було. Займався водним поло, фігурним катанням, танцював, співав у хорі, грав на барабані, навіть відвідував клуб інтернаціональної дружби — аби листуватися з іноземцями. Та все якось саме відпадало. Доки не вийшов на сцену. Ось вийшов на сцену — і була безсонна ніч. Це було в школі, я вийшов на сцену шкільного театру в ролі Аркашки Нещасливцева. І тоді все вирішилося саме собою: водне поле я кинув, почався театральний період. Котрий так само міг би закінчитись, адже я не був певним, що правильно обираю свій шлях. Якби я не вступив — пішов би до армії. А оскільки я був ватерполістом, у мене в приписному свідоцтві було написано «Школа сержантів ПДВ». Кому відомо, ким би зараз я був? Можливо, генералом військово-повітряних сил. Як я нескромно — генералом (сміється…), а сержантом — не хочете? Але так сталось — усі інші захоплення відпали…

Сергію Васильовичу, чи маєте улюблений куточок планети, місце, куди Ви любите приїздити?

До Києва, до себе додому.