Unforgiven

Рідне місто! Як давно, як довго я не була тут! Я так любила це маленьке, затишне, таке провінційне містечко. Майже цілий рік воно вкривалося зеленим листям і купалося в сонячних променях, все було якимось радісним і легковажним на його замріяних вулицях. Та моє дитинство промайнуло, мені вже майже ніколи не здається, що все — або принаймні щось — радісне і легковажне; рідне місто також змарніло, його вулиці стали кривими і брудними, зелень ніби припала порохом та виглядала позбавленою життя. Ми обоє змінилися — і не на краще...

Та сьогодні немов повернулося минуле. Я зустріла свого однокласника; у школі ми товаришували і відчували симпатію одне до одного, але опісля вже не бачилися ніколи. На мить здалося, ніби останніх 20 років не було, що ми знову діти, і місто несподівано стало таким, як у дитинстві, гордовито сяючи білими стінами старовинних будинків крізь зелене мереживо акацій.

Після радісних обіймів і короткого переказу поточного стану справ — «та все нормально» — ми сіли за столиком у кафе на площі перед театром. Він із захопленням розповідав про роботу, показував мені фотокартки дочки та, сміючись, відтворював її дитячу вимову. Я запитала, чим займається його дружина. Він раптом спохмурнів, принишк та відвів очі. «Розлучилися ми нещодавно», — з зусиллям вимовив він після тривалої мовчанки. Я не стала розпитувати його про причини, але він сам вирішив мені все розповісти.

«Я був давно і щасливо одружений. Настільки давно, що п’янкий стан закоханості поступово перетворився на статус — одружений. Настільки щасливо, що про переміну цього статусу я ніколи не гадав і не мріяв. Жилося мені дуже комфортно — в емоційному сенсі. Кохання, турбота і ласка — все це було в моєму житті.

Та людина звикає до будь-чого — і до поганого, і до доброго. Звик — і все стало «нормально»; мабуть, інакше не можна, психіка не витримає постійного випробування щастям або нещастям. Ось так і зі мною.

За десятиліття подружнього життя я перестав помічати, хто знаходиться поруч зі мною. Колись, давно, я був вражений, зачарований, закоханий, та поступово заспокоївся, звикся з усіма її дивовижними рисами, які нікуди не зникли. Все стало нормально. Буденно. Розмірено. Мабуть, навіть нудно. Кохана перетворилася на дружину, палкий закоханий — на її млявого чоловіка, що вечорами та у вихідні планує скромний сімейний бюджет перед телевізором...

Та ось одного разу я помітив її на вулиці з іншим. Вони просто стояли та дивилися одне одному у вічі. Навколо пропливав натовп, плавно їх оминаючи, а вони стояли так, наче, крім них, не було нікого на цій вулиці, в цьому місті, на цій планеті.

Не передати, що я пережив у той момент. Ти знаєш, як вона на нього дивилася? — Так, як 10 років тому вона дивилася на мене. Вона сама знову стала такою, як 10 років тому. І сам я ніби скинув з себе 10 років розміреності, нудьги і спокою, і гостро, до задухи, до запаморочення відчув, як я її кохаю. Але тепер — без взаємності.

Наше життя змінилося. Все, що зникло за 10 років, повернулося, — вся ця романтика перших зустрічей. Словом, я, палко закоханий, відвойовував її одразу у двох — у зледащілого почуттями себе та в того незнайомця.

Мабуть, ці роки не минули для нас марно; ми зжилися, звиклися, та не стали просто сусідами. За невиразним фасадом подружнього життя причаїлося сильне почуття... Коротше, мої зусилля виправдали себе; скоро її очі знову сяяли і променіли, коли вона дивилася на мене. Майже так, як 10 років тому, коли вона вперше сказала мені «кохаю». Майже так, як тоді, коли вона дивилася на незнайомця на вулиці.

І ось тут мною заволоділи ревнощі. Я став віртуозно спостережливим і хворобливо підозрілим. Моїм дедуктивним здатностям позаздрили б Еркюль Пуаро, Шерлок Холмс і комісар Мегре, навіть якби об’єдналися у синдикат. Я почав шукати доказів своїм підозрам. Та не в доказах була справа — мені вистачило й підозр. Я залюбки визнав її винною — в тому числі в усьому тому, що сам же і вигадав.

Уяви, на що перетворилося наше життя! Оновленим почуттям моєї дружини протистояла людина, сповнена підозр, ревнощів, образи і жаги помсти. Коли я був поруч із нею, це все минало, ми знов були ніжними закоханими; та ледь розлучившись, я вкотре починав корчитись у муках підозр, ревнощів і образи. Дійшло до того, що я руками складав губи в усмішку, коли заходив додому після роботи.

Я не міг пробачити нічого —ні того, що бачив, ні того, що вигадав, ані того, що я з цього приводу пережив. Я жив лише мукою минулого і страхом майбутнього, в якому, я був певен, мене очікували лише такі ж розчарування і пристрасті. Теперішнє мене не цікавило.

Та я не витримав цього випробування; ми розлучилися... Ти знаєш, нині усе це мені здається зовсім іншим. Коли я перестав ображатися і жаліти себе, я почав жаліти її. Я не хочу знати ніякої правди; мені цілком вистачає того сорому, що я відчув, коли нарешті зрозумів, що спокуси беруть нас обманом, вони підкрадаються до нас непомітно, обережно, віртуозно. Як змій до перших людей; він же не звернувся до Адама і Єви, коли вони були разом, він спочатку спокусив одного з них.

Тепер, коли я власними руками знищив усе, що було справді доброго у моєму житті, я розумію, що обставини, факти, деталі й подробиці не мали в цій історії жодного значення. Це все — маячня. Як казала моя бабуся, «і це минеться». І минулося, віриш, минулося! — а що залишилось? Я не можу пробачити собі, що тоді, в тому маренні, я виявився нездатним пробачити свою кохану людину. Розумієш, кохану! Чи смію я стверджувати, що я взагалі її кохав?!

...Сутеніло, збиралось на дощ. Над дахом театру металися стривожені першими поривами вітру галки. Поодинокі перехожі прискорювали кроки, з острахом поглядаючи на низьке небо. Промчало патрульне авто, осяявши нас синім спалахом «блимавки». Перші краплі дощу, важкі, холодні, збили фонтанчики куряви біля наших ніг. Він сидів переді мною, обм’яклий, безформний, наче лялька з ганчір’я. Ми мовчали; кожен замислився про своє.

Опублiковано: № 6 (54) Дата публiкацiї на сайтi: 14 November 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 8 з 8
17:58 07.12.2011 | Вячеслав
В конце монолога главный герой задается непраздным и, похоже, выстраданым вопросом - о нашей способности любить.
С Богом!
18:20 23.11.2011 | Михаил
Дарья, как Вы можете писать так про этого человека!?
Вы либо не дочитали статью до конца, либо сами умеете "любить совершенно".
Вы хоть понимаете, ЧТО на него свалилось!?
Простите за категоричность изложения.
20:08 20.11.2011 | Дарья
Здесь, в этой статье типичный пример эгоиста, который думает только о себе, о своих чувствах, которому нужен такой вот своеобразный толчок... а между тем, любовь - это не чувство, это действие! Любить - это помогать, сопереживать, понимать.. и себе, и другому..
16:10 19.11.2011 | Анна
Нахожусь в ситуации героя. Стоя на распутье, не знаю какой сделать выбор. смогу ли простить... не знаю. смогу ли жить без него... тоже не знаю.
Господи вразуми!
14:41 19.11.2011 | дмитрий
А что дальше ???? Тот, кто простил будет прощать всегда, а тот кто поймет, что его постоянно прощают живет полной жизнью....жизнью не оглядываясь в прошлое....
Я за НЕГО!!!!
08:58 15.11.2011 | елена
Спасибо за несколько минут удовольствия...
08:08 15.11.2011 | Стас
Вот чем страшна страсная сторона любви - теряешь голову, может и не нужно ее стараться возобновить, а в супружеской жизни идти по другим єтапам
21:47 14.11.2011 | Инна
есть о чем задуматься...Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: